Останній берег

Він трохи помовчав.

— Мій батько певен: ця пошесть, як і занепад Нарведуену, свідчать про те, що в наших краях угніздилося якесь зло. Тому нам конче потрібна порада Мудреців.

— Якщо вже король вирядив у дорогу саме тебе, то у вас таки й справді коїться щось небезпечне, — сказав Архімаг. — Адже ти його єдиний син, а з Енладу на Роук шлях неблизький... Ти все сказав чи можеш іще щось додати?

— Хіба що нарікання сільських знахарів...

— І на що ж вони скаржаться?

— Кажуть, що дим і вода позначені печаттю хвороби, а приворотне зілля втратило свою силу. Але ж ці неуки нічого не тямлять у справжній магії!

— Звісно, варити чар-зілля чи ворожити — не бозна-яке ремесло, проте тривожними вістями нехтувати не варто. Арене, ми обговоримо те, про що ти розповів, на зібранні Майстрів. Але наразі мені важко щось сказати з цього приводу. Енлад — не перший острів, звідки надходять кепські новини...

Ця далека подорож на Роук, повз уславлений острів Хавнор, через Потаємне море, стала першою мандрівкою в житті Арена. Протягом кількох останніх тижнів юнак усвідомив неймовірне розмаїття світу і зрозумів, що життя буяє не лише у милих його серцю Енладських горах, а й у багатьох інших, досі незнаних йому краях. Однак Арен іще не звик до цієї, нової для себе думки — потрібен був час, щоби навчитися бачити речі такими, якими вони є насправді.

— А звідки ви отримували лихі вісті? — дещо спантеличено запитав юнак — він усе ще сподівався отримати пораду, за якою прибув на Роук.

— Спочатку з Південних широт. Потім — із самісінького півдня Архіпелагу, з острова Ваторт. Люди кажуть, що там не діють жодні чари, але хтозна чи можна вірити цим чуткам... Ваторт здавна славився заколотниками та піратами, тож і сьогодні подейкують, що повірити купцеві з Півдня — все одно, що повірити брехунові. Так чи інакше, є підозра, що джерела магії міліють.

— А як же Роук?

— Ну, наразі тут іще не відбувається нічого незвичайного. Острів добре захищений і від штормів, і від ворогів, і взагалі від будь-яких негараздів. Може, навіть занадто добре захищений... Але що ти тепер робитимеш, королевичу?

— Я можу повернутися додому лише тоді, коли знатиму, як здолати зло, що прийшло на нашу землю.

Архімаг зустрівся поглядом із Ареном, і цього разу, попри весь свій великосвітський вишкіл, юнак відвів очі вбік. Він і сам не розумів, що змусило його відвернутися, адже у поставі чаклуна не було нічого лиховісного — навпаки, обличчя Архімага аж світилося спокоєм і співчуттям.

Арен був сином короля. І досі ще жоден смертний не дивився на нього ось так — як на рівного собі, не запобігаючи перед королевичем, єдиним сином і спадкоємцем могутнього володаря Енладу. І хоча навіть собі юнак не міг зізнатися в тому, що його збентежив погляд чаклуна, та все ж мусив визнати, що завдяки цій зустрічі навколишній світ немовби розсунув свої межі, і вже не тільки Енлад, а й сам Арен почали видаватися менш значущими перед величною таїною буття — по суті, він був тільки людиною, крихітною піщинкою супроти могутньої морської стихії, що оточувала вкриті темрявою острови.

Юнак сидів на мармуровій плиті і вискубував мох із тріщин у камені.

— Я зроблю так, як ви мені порадите, — озвався він нарешті, вслухаючись у свій хрипкий високий голос, що зміцнів лише кілька років тому.

— Ти маєш слухатися батька, а не мене!

Архімаг знову поглянув на Арена, і цього разу юнак уже не відвертав очей. Тепер він уповні усвідомлював, хто перед ним стоїть — найвидатніший чарівник Земномор'я, єдиний Повелитель драконів, людина, котра побувала біля берегів Астовелю і Селідору, закрила Чорний колодязь Фундаура, здобула у Гробницях Атуану каблучку Ерет-Акбе і спорудила велетенську дамбу в Неппі. І зараз цей приземкуватий немолодий чоловік із тихим голосом і глибокими, як вечірні сутінки, очима стояв навколішки біля фонтана.

Арен підвівся зі свого мармурового ложа і підійшов до Архімага.

— Учителю, — сказав він, затинаючись, — дозволь мені допомагати тобі!

Юнак уже давно забув про свій вельможний гонор, його обличчя аж пашіло від завзяття, а голос тремтів.

На поясі в Арена висів меч у нових піхвах, оздоблених червоно-золотим мережаним литвом. Натомість сама зброя, вочевидь, уже побувала в бувальцях — принаймні, про це свідчило витерте до блиску посріблене руків'я меча. Юнак вихопив клинок із піхов і поривчасто подав його Архімагові: руків'ям уперед, як васал сюзеренові.

Спершу чаклун навіть не поворухнувся, а тоді глянув на Арена і сказав:

— Це твій меч, а не мій. І ти не мусиш нікому служити!

— Мій батько вважав, що, можливо, мені доведеться затриматися на острові доти, доки я не знатиму, у чому полягає корінь зла. Хоча я не володію магією, а, можливо, навіть не маю дару до цього мистецтва, проте серед моїх предків усе-таки були могутні маги. І якби я міг хоч якось стати вам у пригоді...

— Твої предки були передусім королями, а вже потім — чаклунами, — відповів Архімаг. Він підвівся і спокійним пружним кроком підійшов до юнака. — Я вдячний тобі за ці слова, хоча наразі і не потребую твоїх послуг. Проте згодом, коли рада Майстрів ухвалить якесь рішення, ти справді міг би допомогти мені. Зрештою, шляхетною пропозицією шляхетної душі нехтувати не годиться. Як і відмовлятися від меча, якого тобі подає нащадок Мореда!.. Що ж, гаразд! Той хлопець, котрий привів тебе сюди, подбає про те, щоби ти попоїв, умився та відпочив. Ну ж бо! — і маг легенько підштовхнув Арена у спину.

Досі ще ніхто не дозволяв собі нічого подібного — принц негайно поклав би край будь-якому панібратству. Але дотик Архімага — то було щось цілком інакше: юнак щиро захоплювався чаклуном і вважав знайомство з ним за велику честь.

Арен ріс жвавим хлопцем, любив різні ігри, у яких з охотою гартував своє тіло і дух. Він також не цурався ні офіційних церемоній, ні державних справ, хоча ці обов'язки, певна річ, не мали нічого спільного зі звичними хлоп'ячими забавами. Юнакові заввиграшки вдавалося все, за що би він не брався, одначе досі це було для нього просто цікавою грою. Натомість щойно тепер він чи не вперше усвідомив глибину незбагненної таїни буття і власного покликання — це відчуття пробуджувала не гра і не мрія, а честь, небезпека і мудрість, пошрамоване обличчя, тихий голос і засмагла рука Архімага, у якій тьмяно поблискувала чорна тисова патериця, оздоблена вирізьбленою із срібла Втраченою Руною Єднання.

Отак ураз дуже несподівано хлопець вступив у доросле життя, не зазираючи у майбутнє і без вороття покинувши минуле, не зважаючи на ймовірні злигодні і не переймаючись можливими небезпеками.

У цю мить Арен почувався трохи розгубленим, а тоді, не прощаючись, незграбно рушив до виходу. Архімаг Гед теж більше не озивався до юнака, а тільки провів його постать поглядом, сповненим доброзичливого гумору.

* * *

Гед іще якусь мить постояв під ясенем біля фонтана, а відтак звів очі до залитого сонцем неба.

— Хлопець начебто хороший, а от вісті приніс невтішні, — зрештою, тихо, ніби звертаючись до водограю, промовив Архімаг.

Струмені води дзвеніли чистими сріблястими голосами і чаклун завмер, дослухаючись до їхнього жебоніння. А ще за хвилину Гед рвучко хитнув головою, наче відганяючи геть тривожні думки, і повагом рушив до потайних дверей, про існування яких відали тільки втаємничені.

— Майстре-Воротарю, — гукнув Архімаг.

У дверях з'явився невисокий чоловік — уже не молодий, але й не старий. На його сухому, кощавому, блідому, як слонова кістка, обличчі сяяла широка приязна усмішка.

— Що трапилося, Геде? — запитав чоловік, назвавши Архімага його Істинним ім'ям, позаяк вони були самі. Воротар був одним із тих семи людей у цілому світі, які знали це ім'я. Воно також було відоме Майстрові-Істинномовцю з острова Роук; Оґіонові Мовчазному, чарівникові з Ре-Альбі, котрий багато років тому на вершині гори Ґонт нарік Геда Істинним ім'ям; ясновельможній панні Тенар, володарці каблучки Ерет-Акбе; простому чаклунові Ветчу з острова Іфіш, котрий доводився шкільним товаришем Архімагу; і його сестрі Тростинці — вона вийшла заміж за теслю, народила трьох доньок, і хоча не володіла магією, зате зналася на справах житейських. Крім того, далеко-далеко звідси, на крайньому заході Земномор'я, це ім'я знали два дракони: Орм-Ембар і Калесин.