Останній берег

Хоча, правду кажучи, у Ґорті дійсно коїлося щось недобре: навіть у самому повітрі відчувалася якась дивна тривога, відтак стороннє око й справді могло зауважити певні ознаки того, що на місто впало страшне прокляття. І не те, щоби тут відчувалася присутність чогось чужого та мерзенного, навпаки — здавалося, що місто втратило щось вельми суттєве, наче якась загадкова неміч шашелем точила душу кожного, хто жив у Ґорті. Навіть полудневе сонячне тепло було якимсь нездоровим — занадто вже спекотним видався початок цієї весни. На вулицях і майданах міста вирувала торгівля, але у всьому цьому рейваху не відчувалося ні порядку, ні процвітання. Товар був кепський, ціни — непомірні, до того ж, ані крамарі, ні покупці не почувались у безпеці на ринках, що аж кишіли злодіями та розбишаками. Жінок було майже не видно, а ті з них, що таки наважувалися вийти в місто, зазвичай трималися свого гурту. По суті, у Ґорті наразі не існувало ні законів, ні уряду.

Поговоривши з людьми, Арен і Яструб швидко з'ясували, що тутешня громада вже давно обходиться і без міської ради, і без бургомістра[4]. Дехто з колишніх батьків міста помер, хтось пішов у відставку, а деяких можновладців було вбито; місто поділили між собою ватажки злочинних банд; портова сторожа промишляє здирством, визискуючи заїжджих купців, і скрізь панує безлад. У міста наче вирвали серце. І хоча Ґорт досі залишався осередком жвавої людської діяльності, проте в цій метушні було важко вловити бодай хоч якийсь сенс. Ремісники працювали абияк, навіть розбійники й ті, здавалося, грабували тільки тому, що не вміли нічого іншого. По суті, позірне буяння життя і яскраві барви величезного портового міста виявилися машкарою: варто було придивитись уважніше — і в око впадали постаті численних любителів дурман-зілля, котрі нерухомо сиділи уздовж вулиць. Та й звичайне, буденне життя теж здавалося несправжнім — навіть самі обличчя людей, навіть звуки, навіть запахи. Усе це час від часу ніби кудись зникало, тануло — того довгого спекотного вечора, коли Яструб і Арен тинялися вулицями, бесідуючи з городянами, це сталося кілька разів: смугасті намети, брудна бруківка, кольорові стіни, строкатий гармидер порту розчинялися у невидимому мареві — і Ґорт перетворювався на порожнє, похмуре місто-привид, залите мертвотним сонячним сяйвом.

Це жахливе видиво минулося аж тоді, коли вже почало смеркатися і подорожани зупинилися на вершині одного із пагорбів, щоби трохи перепочити.

— Навряд чи нам поталанить у цьому місті, — сказав Яструб ще кілька годин тому, і зараз, після тривалого блукання вулицями та марних балачок із незнайомцями, маг виглядав похмурим і втомленим. Навіть його чарівна машкара тепер трохи зблякнула, і крізь добродушну фізіономію енладського купця почало прозирати суворе смагляве обличчя зовсім іншої людини.

Арен і досі не міг угамувати роздратування, що охопило його ще з самого ранку, тож мовчки сів поряд із Яструбом на їжакувату траву в затінку дерев, серед темно-зеленого листя яких жевріли пуп'янки червоних квітів. Звідси місто нагадувало килим із черепичних дахів, що положисто стелився до узбережжя. Затока простерла свої широкі обійми, що п'ялися аж до самісінького обрію. Синім маревом палало під спекотним сонячним промінням безмежне море. Подорожани сиділи, милуючись неосяжними блакитними просторами, і на душі в Арена поступово випогодилося — вона знову відкрилася назустріч світові, захоплюючись красою і величчю життя.

Трохи перепочивши, мандрівці напилися з крихітного джерела — чиста холодна вода струменіла поміж бурих скель, збігаючи вниз із чийогось чудового саду, розташованого на схилі пагорба. Арен пив довгими ковтками, а потім занурив голову у крижану воду. Нарешті, втамувавши спрагу, він підвівся і голосно прочитав кілька рядків із "Моредових подвигів":

Це розсмішило Яструба, і самому Аренові раптом також стало весело. Він, як пес, труснув мокрою головою — і бризки води золотом спалахнули в останніх променях призахідного сонця.

Однак час було повертатися до міста. Ніч застала мандрівців у дорозі — вони саме повечеряли купленими у присадкуватого вуличного пиріжника перепічками з рибою. У вузьких провулках швидко стемніло.

— Нам треба поспішати, хлопче, — сказав Сокіл.

— До човна? — з надією запитав Арен, хоч і знав, що не до човна вони підуть, а до того обшарпаного будинку над смердючою канавою, до порожньої, страшної, огидно занедбаної комірчини з брудними віконницями.

Хейр уже чекав на них біля входу. Він запалив каганець, щоби присвітити їм на темних сходах. Крихітний вогник поривчасто хитався і мерехтів, а на стінах у дикому танці метлялися невиразні тіні.

Хейр зумів десь роздобути ще один благенький матрац, аби гості мали на що сісти, однак Арен навіть не глянув на той солом'яник, а всівся просто на підлогу біля дверей. Двері відчинялися назовні, тож, правду кажучи, юнакові годилося би чатувати на сходах. Проте залишитися у темному, ніби домовина, передпокої було понад його снагу, та й за Хейром не завадило би припильнувати.

Тепер колишній чаклун поводився спокійніше і тремтів менше. Він почистив зуби, вмився і розмовляв цілком розсудливо, хоча й виглядав трохи збудженим. При світлі каганця його очі здавалися темними проваллями, нагадуючи погляд хижого звіра. Хейр недорікувато намагався умовити Яструба пожувати дурман-зілля.

— Я хочу взяти тебе... взяти тебе з собою. Ми підемо тим самим шляхом. Але я мушу знати, що ти готовий... Тобі потрібне зілля, бо інакше ти не встигатимеш за мною...

— Я гадаю, що зможу піти з тобою і без дурману.

— Тільки не туди, куди я вирушаю зараз. Закляття... не мають там сили. — Здавалося, він просто не може вимовити слів "чарівник" і "магія". — Я знаю, що ти можеш дістатися до... ну, в те місце... ти знаєш, за стіною. Але це не там. Я поведу тебе іншою дорогою...

— Якщо ти підеш попереду, я подамся за тобою.

Хейр похитав головою. Його колись вродливе обличчя побуряковіло. Вряди-годи він крадькома позирав на Арена, але звертався лише до Яструба:

— Послухай, що я скажу... Існує два типи людей, адже так? Такі, як ми, і решта людських істот. Або, інакше кажучи, дракони і всі інші... Люди без Сили не живуть, а скніють. На них можна взагалі не зважати. Вони не розуміють своїх снів, бояться темряви. Натомість інші, народжені владарювати, не бояться пірнути в пітьму. Ми маємо Силу, щоб зважитися на це.

— Ми маємо Силу, допоки пам'ятаємо Істинні імена речей.

— Але ж Імена там втрачають будь-який сенс — ось що найголовніше, розумієш? Річ зовсім не у тім, що ти робиш саме те, що тобі треба, і розумієш, що саме ти робиш. Закляття там безсилі. Ти повинен усе це забути, викинути з голови. А дурман стане тобі у пригоді: ти забудеш Імена речей, довкілля стане примарним, і тоді ти зможеш зазирнути в іншу дійсність, потрапити в інший світ. Я ось-ось подамся туди, а тому, якщо хочеш дізнатися дорогу, роби те, що я кажу. А я кажу те, що сказав мені Він. Ти повинен панувати над людьми, щоб отримати владу над життям. Тобі належить розкрити таємницю. Я міг би назвати тобі Ім'я... але що таке Ім'я? Ім'я загалом — нереальне, не настільки реальне, не назавше... Дракони не можуть туди потрапити. Дракони смертні. І всі також смертні. Я нині зажив стільки зілля, що тобі мене нізащо не наздогнати. А втім, це пусте! Якщо я заблукаю, то ти виведеш мене звідти. Пам'ятаєш, у чому секрет? Пам'ятаєш? Смерті не існує. Нема смерті, нема! Ані тобі просяклої смертним випотом білизни, ані трухлявої домовини! Кров просто висохне у венах, наче ріка, і зникне... Немає страху. Немає смерті. Всі Імена зникли, щезли всі слова, і страх також зник. Покажи мені таку місцину, де б я міг заблукати, покажи мені, мій пане...

4

Бургомістр — голова міської управи.