Буремний Перевал

Якось уночі, коли всі в домі вже спали, я почула, як він спускається вниз і виходить у парадні двері. Я не чула, щоб він повернувся. Вранці виявилося, що його досі немає. Це сталось у квітні; день був ясний і теплий, трава — така зелена, якою лишень можуть викохати її дощі та сонце, і дві яблуньки на південному боці муру стояли всипані цвітом. По сніданку Катрина наполягла, щоб я винесла крісло і сиділа зі своєю роботою під ялинами біля будинку, і вмовила Гортона, що вже зовсім одужав після того нещасного випадку, скопати її малий квітник, перенесений за скаргою Джозефа в куток саду. І так любо мені було милуватись буянням весни довкола, і чути духмяні пахощі квітів, і дивитись у ніжну блакить над головою! Аж раптом моя юна леді, побігши до воріт накопати примул для свого квітника, повернулася лише з кількома квіточками і сповістила нас, що іде містер Гіткліф. «І він говорив до мене», — зніяковіло додала вона.

— Що він сказав? — уточнив Гортон.

— Хотів, щоб я чимшвидше забралася звідти, — відповіла вона. — Але він зовсім не такий, як завжди, і я трохи постояла, подивилася на нього.

— А який він? — спитав її кузен.

— Ну, такий… жвавий, майже веселий. Та ні, навіть не «майже», а дуже, дуже схвильований, і дикий, і радісний! — намагалася пояснити вона.

— Отже, нічні прогулянки його розважають, — зауважила я підкреслено недбалим тоном, хоча насправді була вражена не менше за неї. Бо ж не щодня нам випадала така нагода — бачити хазяїна радісним. Мені не терпілося побачити, чи вона каже правду, і я віднайшла якийсь привід піти у дім.

Гіткліф стояв на порозі; він був блідий і тремтів, але його очі й справді сяяли чудним радісним вогнем, що невпізнанно перемінив його лице.

— Ви щось поснідаєте? — спитала я. — Певно ж, зголодніли після прогулянки!

Я хотіла вивідати, де він був, але не наважилася спитати прямо.

— Ні, я не голодний, — відказав він, одвертаючись, майже зневажливо — наче збагнув, що я намагаюся вгадати причину його радості. Я знітилась — не могла вирішити, чи доречно зараз дозоляти йому з напучуваннями.

— Не слід, як на мене, блукати десь надворі,— зауважила я, — коли час лежати в ліжку; це нерозумно, у всякому разі, коли така вогка погода. Ще застуду схопите, а то, чого доброго, й пропасницю. Щось дуже негаразд із вами!

— Нічого такого, чого я не зміг би стерпіти, — відповів він, — і охоче терпітиму, якщо ти даси мені спокій. Заходь і не набридай мені.

Я підкорилась і, проходячи повз нього, помітила, що він часто дихає.

«Так, — мовила я до себе, — ясна річ, він занедужав; от диво — що ж то він міг робити?»

Того дня він сів обідати з нами і прийняв із моїх рук повну з верхом тарілку, наче збирався надолужити прогаяне за минулий піст.

— Я не застудивсь, і мене не б'є пропасниця, Неллі,— мовив він, натякаючи на мої слова, сказані вранці,— і я готовий віддати належне їжі, яку ти мені пропонуєш.

Він узяв ніж і виделку і вже наче хотів братися до їжі, та раптом якось знеохотився; поклав ложку на стіл і почав жадібно дивитись у вікно, а потім підвівся й вийшов. Ми бачили, як він походжає по саду, й Ерншо сказав, що піде та й спитає, чому він не хоче обідати; може, ми його чимось образили.

— Ну як, він іде до столу? — спитала Катрина, коли її кузен повернувся.

— Ні,— відповів той, — але він не сердиться. Він справді чимось напрочуд вдоволений! Тільки я вивів його з терпіння, бо двічі заговорив до нього, і він наказав мені забиратися до вас — його дивує, як я можу шукати іншого товариства, окрім вашого.

Я поставила його тарілку на черінь, щоб їжа не вистигла. Години дві потому, коли в кімнаті вже нікого не було, він повернувся, анітрохи не заспокоєний: та ж сама неприродна — таки неприродна! — радість мерехтіла в очах під чорними бровами, лице було безкровне і раз у раз кривилося чудною посмішкою, що оголяла зуби. Його тіпало, але не так, як то буває від холоду чи лихоманки. Він не трусився, а тремтів, мов напнута струна.

«Треба взнати, що з ним таке коїться, — подумала я, — а то хто ж його спитає?» І вигукнула:

— Ви почули якусь добру новину, містере Гіткліф? У вас такий збуджений вигляд!

— Звідки б я мав чути добрі новини? — мовив він. — А збуджений я від голоду. Та схоже на те, що я не мушу їсти.

— Обід вас чекає,— відповіла я. — Чому ви відмовляєтесь від нього?

— Я зараз не хочу їсти, — поквапно пробурмотів він. — Почекаю до вечері. І ось що, Неллі: прошу тебе, раз і назавжди застережи Гортона та інших, аби трималися від мене подалі! Я не бажаю, щоб мене хтось турбував, і хочу бути в цій кімнаті сам.

— Чим вони вам не догодили, що треба їх виганяти? — спитала я. — Скажіть, чому ви такий дивний, містере Гіткліф? Де ви були цієї ночі? Я не знічев'я питаю, а…

— Ти не знічев'я питаєш, а з нічого робити, — розсміявся Гіткліф. — Але я відповім тобі. Цієї ночі я був на порозі пекла.

Сьогодні я бачу своє небо. Воно стоїть мені перед очима — лише за якісь три фути від мене! А тепер ти б краще йшла звідси! Ти не побачиш і не почуєш нічого страшного, якщо не ці шпигуватимеш за мною.

Я замела біля коминка, витерла стіл і пішла, знічена більше, ніж будь-коли.

У той день він лишався вдома, і ніхто не турбував його, поки о восьмій годині я не вирішила за потрібне, хоч мене й У не просили, принести йому каганця й вечерю. Він сидів біля розчиненого вікна, спершись на підвіконня, але не дивився надвір — його погляд був звернений у темряву кімнати. Вогонь ледь жеврів під купою попелу; кімнату сповнювало вогке, м'яке повітря сутінків і така тиша, що можна було вчути не лише шумовиння струмка в долині, але й дзюркіт його понад рінню, і плюскіт води об великі камені, що випиналися з неї. Я заохкала, побачивши згаслий вогонь, і почала зачиняти віконниці одну по одній, поки не підійшла до його вікна.

— Можна зачинити? — спитала я, щоб підняти його з місця, бо він не рухався.

Відблиск вогню впав на його лице, коли я говорила. О містере Локвуд, я й передати не можу, як вжахнуло мене те видовисько! Ті чорні запалі очі! Та посмішка і мертвотна блідість! Мені здалося, що то не містер Гіткліф, а якась мара, і, поточившись із переляку, я втрапила свічкою в стіну, і ми опинилися в темряві.

— Так, зачини, — сказав він своїм звичним тоном. — Що це ти така незграбна! Нащо було нахиляти свічку? Іди-но принеси іншу.

Я, по-дурному перестрашена, притьмом кинулася геть і сказала Джозефові:

— Хазяїн просить, щоб ти засвітив та розпалив у нього. (Бо сама я не наважилася піти туди знову).

Джозеф пішов, набравши у совок жару, та за хвилю приніс його назад, а у другій руці тримав тацю з їжею. Він пояснив, що містер Гіткліф збирається спати і не бажає нічого їсти до ранку. Ми чули, як він піднімався сходами — але пройшов не до своєї спальні, а туди, де ліжко з панеллю. Вікно там, як я вже згадувала, досить широке, аби будь-кому пролізти, і я вирішила, що він, певно, задумав нову нічну прогулянку. Але не хоче, щоб ми здогадалися про неї.

«Може, він перевертень чи вовкулака?» — думала я. Мені доводилося читати про цих страхітливих демонів у людській подобі. І я примусила себе згадати, що доглядала його змалку і бачила, як він ріс, що була з ним поруч майже все життя; то хіба не дурість — отак піддаватися страху! «Але звідки ж воно взялося, те мале чорне створіння, яке добрий чоловік прихистив собі на горе?» — нашіптувало мені моє марновірство, коли я забувалась у дрімоті. І я марнувалась у тривожному напівсні, гадаючи, яке йому приписати походження. Повертаючись до логічних роздумів, я знов пригадувала все його життя, тільки з домішкою моторошних подробиць, і насамкінець уявляла його смерть і похорон. Пам'ятаю, я була дуже заклопотана питанням, який напис вибити на його могильному камені та як домовитися про це з гробарями; й, оскільки в нього не було прізвища і ми не могли вказати його вік, довелося обмежитись лише одним словом — «Гіткліф». Так воно й сталося; якщо ви зайдете на цвинтар, то прочитаєте на його надгробку тільки це — та ще дату його смерті.