Буремний Перевал

— Ти не хочеш взяти мене з собою, не хочеш врятувати? Не пустиш мене жити у Грейндж? О люба Катрино, ти не можеш отак просто мене покинути! Ти мусиш підкоритися моєму батьку, мусиш!

— Я мушу слухатися свого батька, — відповіла вона, — і не дозволю, щоб він накручував себе через дурниці. Що він подумає, якщо я лишатимуся тут усю ніч? Він, мабуть, уже місця собі не знаходить. Я зламаю або підпалю двері, але втечу! Заспокойся! Тобі ніщо не загрожує. Але якщо ти станеш мені на заваді… Лінтоне, свого тата я люблю більше за тебе!

Смертельний жах перед гнівом Гіткліфа повернув хлопцеві його малодушне красномовство. Катрина була на межі відчаю, та все ж рішуче заявила, що мусить іти додому, й у свою чергу взялася переконувати його, щоб він покинув своє нице самолюбство. Поки вони так сперечалися, повернувся ці наш мучитель.

— Ваших коней уже й слід прохолов, — мовив він, — і… Що таке, Лінтоне? Знову рюмсаєш? Що вона тобі зробила? Ну-бо, годі! Заспокойся і йди спати. Ще місяць-два — і ти, мій хлопче, сповна віддячиш їй за нинішню неласку! Ти прагнеш У чистого кохання, хіба ні? То Катрина Лінтон буде твоєю! Ну, іди спати! Зілла сьогодні не повернеться, роздягнешся сам. Цить, стули рота! Забирайся до своєї кімнати, я до тебе навіть не підійду, можеш не боятися. Твоє щастя, що ти зробив усе як слід. Далі — то вже мій клопіт.

Він промовляв це, тримаючи двері відчиненими, аби син міг пройти. Той, зіщулившись, прослизнув повз нього — мов цуцик, що боїться отримати стусана. Гіткліф знову замкнув двері та пройшов до коминка, де мовчки стояли ми з панянкою. Катрина поглянула на нього і мимохіть піднесла руку до щоки — поруч із цим чоловіком знову ожило відчуття болю. Ніхто інший не зміг би розсердитися на цей дитинний порух, а він вилаявся на неї й гримнув:

— Еге! То ви мене не боїтеся? Ви дуже вправно приховуєте свою хоробрість: у вас із біса перестрашений вигляд!

— Тепер я вас боюся, — відповіла вона, — бо якщо я лишатимуся тут, мій тато буде тривожитись; а як мені знати, що йому тривожно, коли він… Містере Гіткліфе, відпустіть мене додому! Я обіцяю одружитися з Лінтоном; я люблю його, і тато дасть на це згоду. Навіщо вам силувати мене до того, що я ладна зробити з власної волі?

— Хай тільки спробує вас присилувати! — зарепетувала я. — І на нашій землі, дякувати Богові, є закони — таки є, хоч ми й живемо край світу! Та за таке бузувірство я б і рідного сина притягла до суду! Тут і священикові не помогли б привілеї духовних пастирів!

— Ану помовч! — ревнув мерзотник. — На біса мені твої репетування? Я не хочу, щоб ти мала тут право голосу. Міс Лінтон! Мене вельми втішає думка, що ваш батько тривожитиметься; я, мабуть, і заснути не зможу від радощів. Вам навряд чи вдалося б краще змусити мене утримувати вас у цих стінах протягом наступної доби! Таж ви повідали мені, до чого це призведе! Що ж до вашої обіцянки вийти заміж за Лінтона — я подбаю про те, щоб ви дотримали слова; доти ви звідси не вийдете.

— Тоді випустіть Неллі, хай вона скаже татові, що зі мною все гаразд! — крикнула Катрина крізь сльози, — або повінчайте нас зараз же! Бідний тато! Неллі, він подумає, що ми заблукали. Що ж нам робити?

— Ну, це на нього не схоже. Він подумає, що вам набридло доглядати за ним і ви втекли, аби трохи розважитись, — мовив Гіткліф. — Ви не зможете заперечити, що увійшли до мого дому з власної згоди, всупереч його забороні. Цілком природним є й те, що вам у вашому віці хочеться побавитись, а не скніти біля ліжка хворого, який вам усього лише батько. Катрине, його щасливе життя скінчилося того дня, коли почалося ваше. Він, я гадаю, проклинав вас за те, що ви з'явилися на світ (принаймні я вас за це проклинав), і буде тільки справедливо, якщо він прокляне вас, ідучи з цього світу. Я охоче його підтримаю. Я не люблю вас. Чого б я мав вас любити? Годі, не плачте. Наскільки я розумію, це і так буде вашим постійним заняттям у майбутньому, якщо тільки Лінтон не винагородить вас за інші втрати; ваш проникливий батько начебто вважає, що він до цього здатний. Його листи, сповнені порад і напучувань, неабияк мене розважали. В останньому посланні він закликає мого любого синочка піклуватися про його кохану доцю і бути добрим до неї, коли вона йому дістанеться. Бути турботливим і добрим — це по-батьківськи. Але Лінтон спрямовує весь свій невичерпний запас доброти лише на самого себе. З нього вийшов чудовий малий тиран. Він візьметься замучити скільки завгодно котів, якщо їм вирвуть зуби і затуплять кігті. Ви зможете розповісти його дядькові кілька цікавих історій про його добросердість, коли повернетеся додому, будьте певні!

— От щодо цього ви маєте рацію! — мовила я. — Поясніть їй, яка вдача у вашого сина! Покажіть, у чому він подібний до вас, і тоді, сподіваюся, міс Кеті двічі подумає, перш ніж виходити заміж за василіска!

— Я не надто повстаю проти того, щоб говорити зараз про його прегарний характер, — відповів він. — Вона все одно мусить або прийняти його таким, як він є, або лишитися в ув'язненні разом із тобою, поки твій хазяїн не помре. Я можу тримати вас під замком таємно від усіх. А якщо сумніваєшся, можеш намовити її взяти назад своє слово — і тоді матимеш змогу в цьому впевнитися!

— Я не візьму назад свого слова, — мовила Катрина. — Я вийду заміж за Лінтона зараз же, якщо після цього мені дозволять повернутися до Трашкрос-Грейнджу. Містере Гіткліф, ви жорстока людина, але не диявол, і ви не захочете, щоб я була нещасна довіку лише через вашу ницість. Якщо тато вирішить, що я покинула його зумисне, і помре раніше, ніж я повернуся, — як мені після цього жити? Я вже не плачу. Але я стаю перед вами на коліна — і стоятиму так, і не відведу очей од вашого обличчя, поки ви не подивитеся на мене! Ні, не відвертайтесь! Дивіться! Ви не побачите нічого, що могло б вас розгнівати. Я не хочу вас ненавидіти. Я не серджуся, що ви мене вдарили. Ви ніколи нікого в житті не любили, дядьку? Ніколи! О, згляньтеся хоч раз! Я так страждаю, що ви не можете мене не жаліти!

— Приберіть від мене ваші чіпкі пальці і вставайте, поки не отримали стусана! — гаркнув Гіткліф, грубо відштовхнувши її. — Краще б мене оповила гадюка. Чого ви в біса чіпляєтеся до мене? Ви мені огидні!

Він гидливо стенув плечима, здригнувся, наче від непереборної відрази, і відкинувся назад у кріслі, коли я скочила з місця, вже ладна кинутись на нього з прокльонами. Але він обірвав мене на першому ж слові, попередивши, що мого другого слова буде досить, аби мене замкнули в іншій кімнаті.

Все довкола вже почали огортати сутінки. Ми почули й якісь голоси біля садової брами. Хазяїн поспішив вийти; він тримав себе у руках, а от ми — ні. Розмова тривала дві-три А хвилини, потім він повернувся.

— Я подумала, що це ваш кузен Гортон, — мовила я до Катрини. — Якби він прийшов! Хтозна, може, він стане на наш бік?

— Це були троє слуг із Трашкрос-Грейнджу, яких послали вас розшукувати, — відказав Гіткліф, зачувши мої слова. — Вам слід було б відчинити вікно й кричати; та я ладен заприсягтися, наша крихітка тільки рада, що не зробила цього. Вона рада, що мусить лишитися — то вже я певен!

Ми скрушно заквилили, почувши, який утратили шанс. Своє горе нам дозволили виливати до дев'ятої вечора. Потім Гіткліф звелів нам піднятися через кухню нагору, до кімнати Зілли, і я прошепотіла Катрині, щоб вона скорилася: може, нам вдасться вилізти у вікно чи видертись на горище, а звідти — на дах. Проте вікно виявилося таким само вузьким, як унизу, а скористатися драбиною, що вела крізь душник на горище, ми не встигли, бо нас знову замкнули в кімнаті. Ми так і не лягли спати. Катрина нерухомо застигла біля вікна і тоскно чекала ранку; раз у раз вмовляючи її лягти спочити, я чула у відповідь лише глибокі зітхання. Сама я влаштувалася у кріслі-гойдалці, жорстоко картаючи себе за свої численні переступи, які — принаймні так мені тоді здавалося — спричинилися до усіх нещасть моїх хазяїв. Зараз я думаю, що причиною було не це; але так мені уявлялося тієї жахливої ночі. І самого Гіткліфа я вважала менш винним, ніж себе.