Буремний Перевал

— Неллі, ти можеш заради мене тримати дещо в таємниці? — спитала вона, опускаючись біля мене навколішки, і втупила в мене той чарівний погляд, під якого мимохіть стає легше на серці — навіть якщо ви маєте повне право впиватися своєю образою.

— Та чи варте це дещо того, щоб його тримали в таємниці? — спитала я трохи лагідніше.

— Так! І вона мучить мене, і я маю комусь її довірити! Я хочу знати, як бути далі. Сьогодні Едгар Лінтон спитав мене, чи вийду я за нього заміж, і я дала йому відповідь, — поки що не скажу, яку саме; спершу кажи ти, що я мала йому відповісти?

— На Бога, міс Катрино, звідки мені те знати? — відказала я. — Звісно, судячи з тої вистави, що ви тут влаштували й в його присутності, розумніше було б йому відмовити; якщо він після такого просить вашої руки, він чи то несосвітенний А дурень, чи відчайдушний сміливець!

— Якщо ти й далі будеш так говорити, я більш нічого тобі не скажу, — ображено мовила вона, встаючи. — Я дала йому згоду, Неллі. Кажи скоріше — я вчинила неправильно?

— Ви згодилися! То нащо ж це обговорювати? Ви дали слово і вже не зможете забрати його назад!

— Та ти тільки скажи, чи мала я згодитися, — скажи! — роздратовано вигукнула спохмурніла дівчина, заламуючи руки.

— Тут є чимало різних чинників, які треба знати, перш ніж відповісти на твоє питання, — наставницьки мовила я. — Передусім, чи любите ви містера Едгара?

— А хіба може бути інакше? Звичайно, люблю, — відповіла вона.

Тоді я влаштувала їй справжній допит: у розмові з дівчиною двадцяти двох років для цього були всі підстави.

— Чому ви його любите, міс Кеті?

— Що за дурість! Я його люблю — і це головне.

— Авжеж. Та все-таки скажіть: чому?

— Ну, бо він гарний, і з ним приємно бути разом.

— Погано, — завважила я.

– І тому, що він молодий і веселий.

— Ще гірше.

– І тому, що він любить мене.

— Байдуже, не в тім річ.

– І він буде багатим, а я буду найшляхетнішою пані цих місць, і зможу пишатись, що маю такого чоловіка.

— А оце вже зовсім недобре! Тоді скажіть, як ви його любите?

— Як будь-хто любив би, — ти дурненька, Неллі!

— Аж ніяк. Кажіть!

— Я люблю землю під його ногами, і повітря над його головою, і все, до чого він торкається, і кожне слово, яке він каже. Люблю кожний його погляд, і кожен порух, і самого а його — повністю і всеохоплююче! Ось так!

— А чому?

— Ні, ти просто кепкуєш із мене! Це підло! Для мене це не жарти, — сердито відказала юна леді, відвертаючись до вогню.

— У мене й на думці не було жартувати, міс Катрино, — відповіла я. — Ви любите містера Едгара, бо він вродливий, і молодий, і веселий, і багатий — і любить вас. Оце останнє, щоправда, ваги не має: либонь, ви б його покохали і без цього; і не покохали б тільки через це, якби він не мав чотирьох перших чеснот.

— Звісно, не покохала б. Я б лише могла пожаліти його… певно, й зненавиділа б, якби він був потворний і неотесаний.

— Але ж є й інші вродливі, багаті юнаки на світі; може, й вродливіші, й багатші за нього. Що б завадило вам покохати їх?

— Якщо вони й є, я їх не зустрічала. Я не бачила жодного такого, як Едгар.

— То, може, побачите згодом; а він не завжди буде таким молодим і гарним — і, можливо, не завжди буде багатим.

— Та він такий зараз; а я живу лише цієї миті. Хоч би ти порадила щось доречніше!

— Ну, тоді нема про що й думати: якщо ви хочете жити лише цієї миті, то виходьте заміж за містера Едгара Лінтона.

— Мені не потрібний для цього твій дозвіл — я будь-що вийду за нього заміж. Але ж ти не сказала мені, чи я права.

— Певно, праві; якщо хтось буває правий, одружуючись лише на одну мить. А тепер послухаймо, чого ви тужите. Ваш брат буде вдоволений, старі леді й джентльмен, гадаю, теж не матимуть нічого проти; ви покинете занедбаний, незатишний дім заради маєтного й шанованого будинку; і ви любите Едгара, а він любить вас. Все начебто йде на краще. То що ж вам не дає спокою?

— Оце! І оце! — відповіла Катрина, вдаривши себе одною рукою по лобі, другою в груди. — Те місце, де живе душа… Душею й серцем я відчуваю, що не права!

— Дуже дивно! Щось я цього не втямлю.

— Це і є моя таємниця. І якщо ти не будеш насміхатися з мене, я тобі все поясню. Я не зможу це розказати як слід; та ти зрозумієш, що я відчуваю.

Вона знов сіла поруч зі мною; її лице посмутнішало і стало ніби суворішим, а стиснені в кулаки руки тремтіли.

— Неллі, тобі коли-небудь снилися дивні сни? — раптом, по кількахвилинних роздумах, спитала вона.

— Так, сняться й зараз, — відповіла я.

– І мені теж. Мені снились іноді такі сни, що лишалися зі мною й наяву й змінювали мої думки: вони проходили крізь мене, змішуючись із почуваннями, як вино з водою, і змінювали їхній колір. І цей сон був саме такий; я хочу тобі його розповісти — тільки обіцяй, що не глузуватимеш із жодної подробиці!

— Ой, не треба, міс Катриної — вигукнула я. — Нам і так вистачає лиха, аби ще підіймати з небуття привидів та забивати собі голову якимсь маренням. Ну-бо, звеселіться, а то ви й на себе не схожі. Погляньте на малого Гортона! От цей не бачить уві сні нічого страшного. Як він любо всміхається, коли спить!

— Так; і як любо лихословить його батечко, сидячи на самоті! Ти, мабуть, пам'ятаєш його зовсім іншим — таким, як оце щокате сонько, малим і безневинним. Проте, Неллі, я все-таки змушу тебе слухати, це недовго, а веселитись у мене сьогодні не має сил.

— Не буду я слухати! Не буду! — квапливо проказала я.

Я тоді вірила у сни — так само, як зараз; а у всій подобі Катрини тієї миті вчувалося щось надзвичайно похмуре, майже зловісне — і це навіювало мені незбагненний жах перед чимось, що могло вилитися у пророцтво і звіщувати страшне лихо. Вона образилася, та розповідати не стала. Вдавши, що її ці думки зайняло інше, вона невдовзі почала знову: — Якби я потрапила на небеса, Неллі, я була б там дуже нещасною.

— Бо ви ще не готові вирушити туди, — відказала я. — Всі грішники були б нещасні в раю.

— Ні, не тому. Мені якось наснилося, що я була там.

— Та кажу ж вам, не хочу слухати ваших снів, міс Катриної.

– Іду спати, — перервала я її знов.

Вона засміялась і втримала мене, коли я хотіла підвестися з крісла.

— Тут нема нічого страшного! — вигукнула вона. — Я лише хотіла сказати, що на небесах не почувалася вдома: в мене серце розривалося від плачу — так я просилася назад на землю; і янголи розсердилися та скинули мене просто у вересове поле на верхівці Буремного Перевалу; там я й прокинулася, плачучи від щастя. Це пояснить тобі й мою таємницю, й усе інше. Шлюб із Едгаром Лінтоном — це не для мене, як не для мене й небеса; і якби цей лихий чоловік так не принизив Гіткліфа, я б не вагалася ані хвилі. Та тепер я принижу й себе, якщо вийду за Гіткліфа заміж, і тому він ніколи не дізнається, як я його кохаю — і не тому, що він вродливий, Неллі, а тому, що він більше я, ніж я сама. З чого б не були створені наші душі, його душа та моя — однакові, а душа Лінтона так само відмінна від наших, як місячний промінь від блискавки або лід від вогню.

Вона ще не скінчила говорити, коли я відчула присутність Гіткліфа. Побачивши краєм ока легкий порух, я обернула голову і вгледіла, як він встає з лави й нечутно виходить геть. Він слухав доти, доки Катрина не сказала, що для неї було б приниженням вийти за нього заміж, і тоді не захотів лишатися, щоб не слухати далі. Моя співбесідниця, сидячи на підлозі, через високу скриню не могла бачити ні його присутності, ні того, як він пішов; та я, стривожившись, звеліла їй говорити тихіше.

— Чому? — спитала вона, злякано роззираючись.

— Джозеф тут, — відповіла я, вчувши гуркіт його тачки по брукованому подвір'ї,— а з ним, певно, й Гіткліф. Не знаю, чи це не він щойно стояв у дверях?

— Але ж не міг він почути мене з дверей! — сказала вона. — Дай мені побавити Гортона, поки будеш накривати на стіл; а тоді поклич мене, я буду з вами вечеряти. Я хочу заспокоїти своє сумління і впевнитися, що Гіткліф про все це нічого не знає. Він же не знає, ні? Він не знає, як це — бути закоханим!