Буремний Перевал

Звісно, на це були підстави — такої дитини я ще не зустрічала. Вона випробовувала наше терпіння разів п'ятдесят на день — як зійде вниз і доки не вкладеться спати, ми не мали й хвилинки, вільної від її витівок. Вона завжди кипіла життям, молола язиком без упину, співала, заходилася сміхом і докучала кожному, хто не поводився так само. Була вона незалежною, капосною бунтаркою, але мала такі гарнюні оченята, милу усмішку і легку ходу, що треба було ще попошукати. Вірю, що на думці в неї не було нічого лихого; раз довівши когось до сліз, вона не заспокоювалась, поки той не втішиться й не забуде про завдану прикрість. Вона обожнювала Гіткліфа. Найгірша кара, яку ми могли для неї вигадати — це розсадити їх по різних кімнатах; хоча їй і діставалося від нього. У забавках вона звикла верховодити своїми товаришами і спробувала була й зі мною так поводитися, та я не дозволила їй собою помикати.

Містер Ерншо не звик жартувати зі своїми дітьми — він завжди був із ними суворим і стриманим, і Катрина, зі свого боку, не могла зрозуміти, чому батько зробився ще сердитішим, ніж був. Його сварливі докори підхльостували її до подальшої гри на батькових нервах. Взагалі найбільшим щастям для неї було, коли ми всі разом лаяли її, а вона зухвало зиркала у відповідь, уже маючи напоготові дошкульні слова.

Вона піднімала на сміх Джозефові прокльони, доймала мене і виказувала те, що її батько не терпів найбільше — що її вдавана зверхність має більшу владу над Гіткліфом, ніж батькова прихильність — нібито хлопець зробить усе, що вона скаже, а батькових слів слухається лише тоді, коли вони не суперечать його власним бажанням.

Поводячи себе отак цілий день, надвечір вона інколи починала лащитися до батька. «Ой, Кеті,— відказував старий, — я не можу те' любити, ти гірша за свого брата. Іди, прокажи вечірню молитву, дитино, та попроси в Бога прощення. Думаю, наплачемося ми ще з матінкою, що тебе таку зростили!» Спершу такі слова доводили її до сліз, та постійні батькові доймання загартували її, і вона лише сміялася, коли я радила попросити в нього прощення.

Та врешті надійшла хвилина, що звільнила містера Ерншо від усіх земних турбот. Він помер спокійно, сидячи у своєму кріслі біля вогню, одного жовтневого вечора. Надворі гув сильний вітер, моторошно завиваючи у димарі; але холодним вечір не був, і ми сиділи всі разом — я, трохи відсунувшись від жару, взялася до плетіння, а Джозеф читав за столом Біблію (по роботі слуги зазвичай лишалися в домі). Міс Кеті прихворіла, через що принишкла, схиливши голову батькові на руки, а Гіткліф лежав долі, вмостивши голову на коліна Кеті. Пригадую, перш ніж задрімати, хазяїн, перебираючи її гарне волоссячко, — йому нечасто випадало бачити свою дитину такою сумирною, — спитав:

— Чому ти не можеш бути завжди таким слухняним дівчатком, Кеті?

Вона підняла до нього лице і зі сміхом відповіла:

— А чому ти не можеш завжди добре поводитися, батечку?

Та помітивши, що він знову починає дратуватись, вона поцілувала йому руку і сказала, що зараз заколихає його пісенькою. Вона почала наспівувати, тихо-тихо, доки його пальці не вислизнули з її рук, а голова не похилилася на груди. Тоді я сказала їй посидіти тихо і не рухатись, аби не розбудити й батька. Ми сиділи як миші добрих півгодини, та й довше просиділи б, — тільки Джозеф, завершивши читання, підвівся й проголосив, що мусить збудити хазяїна для вечірньої молитви і сну. Він підійшов, покликав хазяїна і потермосив його за плече, але той не ворушився; тоді слуга взяв свічку і придивився до нього. Я збагнула, що щось не так, коли Джозеф мовчки поставив свічку на місце, і, схопивши дітей за63. руки, почала пошепки намовляти їх підніматися нагору та не шуміти, сказавши, що сьогодні доведеться їм помолитися на ніч самим — у Джозефа-бо ще є справи.

— Спершу я скажу таткові «на добраніч», — мовила Кеті, оповиваючи руками його шию перш, ніж ми встигли її спинити. Бідолашна одразу зрозуміла, що сталося — вона скрикнула: «О, він мертвий, Гіткліфе, він мертвий!» — і вони обоє залилися слізьми.

Я долучилася до них, гірко квилячи; а Джозеф спитав, нащо ми побиваємося за праведником на шляху до небесного царства. Він наказав мені вдягатися й бігти до Гімертона по лікаря й священика. Я не знала, чи зарадять вони тут чимсь, проте пішла, у вітер і дощ, і привела самого лише лікаря; священик сказав, що прийде вранці. Залишивши оповідати, що сталося, Джозефа, я кинулася до дитячої кімнати: двері були розчинені навстіж, і я побачила, що вони й не лягали, хоч було вже за північ. Та їх не довелося заспокоювати: вони втішали одне одного такими гарними словами, що мені б і не спали на думку. Жоден пастор у світі ще не змальовував рай такими манливими фарбами, як це робили сі невинні діти; хлипаючи й дослухаючись, я не могла не мріяти, щоб найближчим часом ми всі разом не здобули там вічний спокій.

Розділ шостий

Містер Гіндлі Ерншо прибув додому на похорон; і — що вразило нас та дало привід для пліток сусідам — привіз із собою дружину. Він ніколи не розповідав, хто вона і звідки — мабуть, була без роду-племені і без грошей, а то б чого йому а приховувати свій шлюб від батька.

Вона була не з тих, хто підіймає увесь дім на ноги заради якоїсь власної примхи. Все довкола її вражало й захоплювало, ледве вона переступила поріг, — надто всі речі, що стосувалось безпосередньо її, окрім приготувань до похорону та пристуності жалібниць. Я спершу подумала, що вона якась дурненька: під час похорону втекла до своєї кімнати й вимусила мене сидіти з нею, хоч я ще мала перевдягти дітей. Вона постійно здригалася, заламуючи руки, і весь час перепитувала: «Вони вже пішли?» Потім дівчина в істериці повідала, яке страшне враження на неї справив чорний колір; нею тіпало — і зрештою з її грудей вихопилося ридання. Коли я спитала, в чому справа, вона відповіла, що не знає, але так боїться смерті! Як на мене, то вмирати дружина Гіндлі Ерншо збиралася не більше, ніж я. Дівча було хоч і худеньке, проте ще зовсім молоде, мало свіже рум'яне личко і блискучі, мов діаманти, очі. Щоправда, я завважила, що вона засапалася, підіймаючись сходами; найменший шум кидав її у дріж, і часом вона надривно кашляла. Та я ще не знала, що саме знаменують ці симптоми, і не мала приводу їй співчувати. Ми тут не дуже прихильні до чужинців, містере Локвуд, поки вони першими не зроблять крок назустріч.

Молодий Гіндлі Ерншо дуже змінився за три роки відсутності. Він змарнів, поблід і став говорити й вдягатися зовсім інакше; в день свого повернення сказав Джозефові й мені, що відтепер ми мусимо сидіти на кухні, а дім — то для нього. Він навіть хотів облаштувати вільну малу кімнату як вітальню, обклеївши її шпалерами та постеливши там килим; та його дружині так припали до смаку біла підлога, і величезний коминок, і тарілки у шафі, і собачий закуток, і обшир приміщення, що заради її втіхи він облишив свій задум.

Вона також була рада віднайти серед своїх нових знайомих сестричку: весь час гомоніла до неї, пестила і носилася з й нею, засипаючи подарунками, — але це тільки на перших порах. її почуття пригасли дуже скоро, а коли вона дратувалася, А Гіндлі ставав просто тираном. Кілька її неприязно кинутих в бік Гіткліфа слів пробудили в ньому давню ворожість до хлопця. Гіндлі Ерншо відлучив його від їхнього товариства, запроторивши до слуг, поклав край його навчанню у вікарія і зажадав, щоб натомість хлопець працював у полі, як будь-який інший із парубків на фермі.

На Гіткліфа спершу це не дуже вплинуло, бо Кеті навчала його всього, про що дізнавалася сама, і працювала або гралася разом із ним на луках. З обох них мали вирости справдешні дикуни, та молодому хазяїнові було байдуже, як вони поводились і чим займались, — аби лиш його не чіпали. Він навіть не завважував, чи ходять вони неділями до церкви, поки Джозеф із вікарієм не починали йому цим докоряти; тоді Гіткліфа він наказував висікти, а Катрину лишав без обіду чи вечері. Та в них одне було на думці: втекти вранці на вересові поля і гуляти там аж до самісінького вечора — і майбутнє покарання тоді видається таким потішним і далеким! Хай вікарій задає Катрині вивчити напам'ять стільки псалмів, скільки його душі завгодно, а Джозеф лупцює Гіткліфа до посиніння — вони забували про все тієї ж миті, як опинялися разом або коли вигадували якусь бешкетну помсту. І скільки ж разів я нишком плакала, бачачи, як нерозважливо вони себе поводять! Та не сміла мовити й слова, боячись втратити ті залишки впливу, який я досі мала на цих закинутих дітей.