Страница 4 из 196
З Мітелем завжди цікаво, бути в його товаристві — сама втіха: ні від кого мені не доводилося чути таких разючих суджень про життя і про бій биків. Я ніколи їх не повторював, і ми з ним залишалися друзями; тим важче я пережив епопею 1959 року. Якби Мігель був ворог, якби він не був моїм другом і братом Кармен, і Домінго, і Пепе, і шуряком Антоніо, все було б просто. Можливо, не зовсім просто, але не довелося б пережити нічого, крім звичайного людського співчуття.
Для Антоніо 1958 рік був особливо вдалим, такого вдалого року у нього ще не бувало. Двічі тоді ми геть були зібралися їхати до Іспанії, але я не міг перервати роботу над своїм новим романом. У вітальній листівці, яку ми послали Антоніо і Кармен на різдво, я писав, що коли нам довелося пропустити цей сезон, то вже наступного ми не пропустимо нізащо і за будь-яких обставин приїдемо до Мадріда не пізніше травня, щоб устигнути на храм святого Ісідора. Як показав час, я б ніколи не простив собі, якби пропустив те, що сталося навесні, влітку і восени цього року. Страшно було б це пропустити, хоча страшно було й бути присутнім при цьому. Але пропустити таке не можна.
Наша подорож на «Констітьюшн» почалася сонячної, ясної погоди, але вже через день погода змінилася, і майже до самої Гібралтарської протоки ми йшли в суцільній смузі дощів і туманів. «Констітьюшн» — велике гарне судно, і серед його пасажирів знайшлося чимало приємних людей. Ми його прозвали «Констітьюшн Хілтон», бо на ньому менше, ніж на якомусь іншому кораблі, відчувалося, що пливеш морем. Його не хитало. Годували смачно й добре. Було кілька гарних барів з чудовими барменами. Моряки, від капітана до матросів, були наймиліші люди, обслуговування цілком влаштовувало. Їхати на ньому після старої «Нормандії», «Іль де Франс» або «Ліберте» було все одно, Що жити в одному з готелів Хілтона, вважаючи його кращим, ніж затишний номер готелю «Рітц» у Парижі, з вікнами в сад. Але мені шкода було, коли мандрівка закінчилася, бо ми встигли завести на борту багато друзів.
Сонце яскраво світило і море було синє, коли ми йшли через Гібралтарську протоку, і праворуч від нас, відступаючи все далі й виростаючи у височінь, темніли береги Африки. По небу швидко пливли білі хмари, гнані все ще свіжим вітром, і з містка, де капітан неголосно й коротко перемовлявся із стерничим, який вів судно серед інших кораблів, що заповнювали бухту, щоб стати на якір проти білого маврітанського містечка Альхесіраса, яке розкинулося на схилі зелених гір, — з містка, звідки, повернувши голову вправо, можна було побачити масивну, хоча й безладно пориту брилу Гібралтара, «Констітьюшн» уже не здавався плавучим готелем, а знов набув усіх своїх якостей величезного, неправдоподібно могутнього лайнера, що легко й красиво рухається волею руки, що скеровує його.
На березі, куди нас підвіз катер, митники та іміграційні власті поводилися з мандрівниками дуже люб'язно. Багаж пропускали без усякого огляду. І скільки разів ми не перетинали іспанський кордон того літа та осені, скрізь було те саме. Лише на кордоні Гібралтара, де йшла холодна війна з англійцями, у туристів перевіряли валізи — та й то наших валіз ніхто не перевіряв. Мої гібралтарські покупки, про які я заявив, були обкладені митом, але в одному пункті митний урядовець сказав мені, що митники хочуть узяти на себе плату мита за віскі, вивезене мною з Гібралтара. Він сказав, що читав «Старого й море» в іспанському перекладі і що сам він рибалка.
Висадившись в Альхесірасі, я витратив трохи часу, щоб добитися поліцейського дозволу на рушниці, які в нас були з собою. Раніше, коли Іспанія ще не дбала про залучення до країни туристів, це забрало б кілька днів. В альхесіраській поліції все це було залагоджено за п'ять хвилин; мене попрохали лише вказати тип, калібр і номер кожної рушниці і мої паспортні дані. Дві рушниці належали Мері, але їх також вписали в мій дозвіл.
Як тільки рушниці були покладені в машину з усім іншим багажем, ми рушили в дорогу, проїхали в сутінках вулицями, що дерлися вгору, білого містечка і через старі квартали, схожі на арабське селище, виїхали на вузьке, обсаджене деревами чорне шосе, яке оббігає бухту і, минувши смугу боліт, піднімається напереріз довгому виступу, що протягнувся вздовж неширокої долини до підніжжя Гібралтара, ніби палець, який упирається в гігантського скам'янілого динозавра. Біля основи пальця був влаштований митний пост — чи на пострах контрабандистам, чи то як своєрідна зброя холодної війни. Оскільки ми їхали з Альхесіраса, нас зупиняти не стали, і ми уже в пітьмі пустилися петляти покрученою дорогою, що йде від Гібралтара до Малаги паралельно до берега моря. Машину вів шофер з Малаги, найнятий Біллом Девісом, який зустрічав нас в Альхесіраському порту, — і, по-моєму, вів дуже погано, особливо коли доводилося проїжджати через людні вулиці рибальських селищ, де в цей час ішла вечірня гулянка; але я вирішив, що просто нервую з незвички після американських шляхів. Я й справді нервував через цього шофера — і не без підстав, як з'ясувалося згодом.
Сімейство Девісів — Білл, Енні та двоє малих, Тео й Нена, — жило в горах над Малагою, на віллі, яка називалася «Консула». Там біля воріт, коли вони не були заперті, чергував сторож. До будинку вела довга під'їзна алея, посилана гравієм і обсаджена кипарисами. Там був сад не гірший від мадрідського Ботаніко. А в чудовому великому прохолодному будинку — просторі кімнати, і очеретяні мати на підлозі, і багато книг, а на стінах старовинні карти і добрі картини. Там були каміни, де в холодну погоду розводили вогонь.
Там був басейн для плавання, куди вода надходила з гірського джерела, і там не було телефону. Там можна було ходити босим, тільки не варто було цього робити, бо травень був прохолодний і сонце не зігрівало мармурових сходів. Їли там смачно, пили вволю. Кожен міг робити, що хотів, і, коли я, прокинувшись уранці, виходив на відкриту галерею, що оперізувала другий поверх будинку, і дивився на верхівки сосен у парку, за якими виднілися гори і море, і слухав, як шумить у сосновому гіллі вітер, мені здавалося, що кращого місця я ніколи не бачив. У такому місці чудово працюється, і я сів за роботу з першого ж дня. Я мав цілих два тижні в запасі: нам досить було виїхати в середині травня, щоб потрапити в Мадрід на перший бій биків ферії святого Ісідора.
В Андалузії весняний сезон кориди уже закінчувався. Севільська ферія щойно скінчилася. Той, хто не був там, нічого не втратив. В день, коли «Констітьюшн» кинув якір у порту Альхесіраса, в Херес-де-ла-Фронтера мав відбутися перший в цьому сезоні виступ Луїса Мігеля в Іспанії, але він прислав свідоцтво від лікаря, що виступати не може через отруєння птомаїном, — либонь, поїв зіпсованих рибних консервів на святі, яке влаштував у себе на фермі на честь Ельзи Максвелл. Такий початок не обіцяв нічого втішного, і ще менш утішно виглядали знімки й звіти про це свято, вміщені в газетах. Мені спало на думку, що найліпше, мабуть, залишитися на віллі «Консула», працювати, купатися і вряди-годи їздити на бій биків, якщо трапиться цікавий поблизу. Та я обіцяв Антоніо прибути на храм святого Ісідора в Мадрід, і, крім того, мені треба було зібрати додатковий матеріал для задуманого додатку до «Смерті пополудні».
Усі чекали, що ми будемо на кориді 3 травня в Хересі, коли Антоніо вбив двох биків з ферми Хуана Педро Домека, показавши чудову роботу. Багато хто питав Антоніо, де його компаньйон, чому він не приїхав, — так принаймні розповідав Руперт Белвілл, який просто з Хереса з'явився в «Консулу» на сірому, схожому на жучка «фольксвагені», куди його шість з половиною футів було важче втиснути, ніж у кабіну винищувача. Антоніо, як він казав, відповідав цікавим: «Ернесто треба працювати, так само, як і мені. Ми з ним у середині місяця зустрінемося в Мадріді». З Рупертом приїхав Хуаніто Кінтана, і я запитав його, як Антоніо зараз.
— Краще ніж будь-коли, — сказав Хуаніто. — Він став упевненіший і зовсім спокійний. Він ні на хвилину не дає бику перепочити. Ось скоро побачиш сам.