Страница 179 из 196
Усю війну я мріяв бути з армією СРСР і побачити, як вона прекрасно воює, але відчував, що не маю права бути там військовим кореспондентом, оскільки:
а) я не знаю російської мови;
б) я вирішив, що зможу принести більше користі, намагаючись знищувати краутів (так ми називаємо німців) в іншому місці.
Понад два роки я тяжко працював на морі. Потім поїхав до Англії і в ролі кореспондента літав з R. A. F[196] перед десантом в Нормандії, брав участь у самому десанті, а решту часу був з 4-ю піхотною дивізією. Я провів прекрасні дні з R. A. F., але це був марно втрачений час. В 4-й піхотній дивізії та в 22-му піхотному полку я намагався бути корисним тим, що знав французьку мову та місцевість і міг працювати з макі[197] попереду наших військ. Це було гарне життя, і Вам би воно сподобалося. Пам'ятаю, коли ми ввійшли в Париж раніше за армію, а вона наздогнала нас, мене зустрів Андре Мальро і запитав, скільки людей було під моїм командуванням. Я сказав, що більше двохсот не було ніколи, а переважно — від чотирнадцяти до шістдесяти чоловік. Він дуже зрадів і заспокоївся, бо командував двома тисячами солдатів. Так що не було й мови про авторитети в літературі.
Незважаючи на війну, те літо, від Нормандії до Німеччини, виявилося найщасливішим у моєму житті. Пізніше в Німеччині, в горах Ейфель, у Хуртгенському лісі і під час наступу Рундштадта почалися запеклі бої, а також досить сильні морози. Раніше так само були тяжкі бої, але після визволення Франції, а особливо Парижа, я почував себе краще, ніж будь-коли. З юнацьких літ я відступав, або стримував ворожі атаки, чи відступи своїх військ, і діставав перемоги, які через брак резервів не доводилися до кінця, та я ніколи не знав, що відчуває переможець.
З осені 1945 року я весь час тяжко, безперервно працюю, а тижні й місяці збігають так швидко, що ми всі так і повмираємо, якщо не помітимо цього.
Сподіваюся, Ваша поїздка по Америці й Канаді вдалася. Шкода, я не знаю російської мови, а то поїхав би з Вами. Можна було б побачити багато справді чудових людей і зробити багато добрих справ. Але мало хто з них знає російську мову. Хотілося б, щоб Ви познайомилися з нашим полковником 22-го, піхотного (тепер він генерал Лаухам) і моїм найкращим другом, з командирами 1-го, 2-го і 3-го батальйонів, які ще живі, з командирами багатьох рот і взводів і з багатьма чудовими американськими солдатами. Четверта піхотна дивізія від D-дня[198] на узбережжі Юти до VE-дня[199] втратила 21 205 чоловік, маючи за Штатним розкладом 14 037[200]. Мій найстарший син був прикомандирований до 3-ї піхотної дивізії, яка втратила 33 547 чоловік з 14 037. Але перед висадкою в Південній Франції вони були в Сіцілії та в Італії. Його закинули в тил німців на парашуті, а потім його сильно поранило, і восени він потрапив у полон біля Вогезів. Він хороший хлопець, капітан, і Вам сподобався б. Він сказав краутам (у нього дуже ясне волосся), що він — син лижного інструктора з Австрії і, мовляв, виїхав до Америки після того, як у сніговій лавині загинув його батько. Коли краути нарешті виявили, хто він насправді, то відправили його до табору заложників. Але кінець кінцем його все-таки визволили.
Страшенно прикро, що Ви не змогли приїхати сюди до мене. Чи Ваші вірші або щоденник перекладені англійською мовою? Я дуже хотів би їх прочитати. Я знаю, про що Ви пишете. Так само, як Ви говорите, що знаєте, про що я пишу. Врешті, світ зайшов так далеко, що письменники повинні розуміти один одного. Але в ньому так багато govno (можливо, я неправильно написав це слово), і все ж люди такі добрі, і розумні, і щирі за своїми намірами, і могли б добре порозумітися, якби Черчіль не вів знов свою гру, роблячи те саме, що в 1918–1919 роках. Даруйте, якщо я зійшов на політику. Я знаю, що в мене це завжди виходить по-дурному. Але я знаю, ніщо не перешкоджає дружбі наших країн.
В СРСР є хлопець (тепер, мабуть, літня людина), якого звуть Кашкін. Кажуть, рудий (а може, тепер і сивий?). Він — найкращий з усіх моїх критиків і перекладачів. Якщо ви зустрінетесь, будь ласка, передайте йому великий привіт. Чи перекладали у вас коли-небудь «По кому подзвін»? Я читав рецензію Еренбурга, але не чув, щоб роман перекладався. Його було б неважко надрукувати з невеликими змінами і вилучивши деякі імена. Шкода, що не можете його прочитати. Він не про ту війну, яку ми знали останні декілька років, а про невелику гірську війну. Непоганий роман, і в ньому є одне місце, де ми знищуємо фашистів; воно б Вам сподобалося.
Бажаю успіхів і приємної подорожі.
Ваш друг
Ернест Хемінгуей
Фашизм — це облуда
Завдання письменника не змінюється. Змінюється письменник, а його завдання залишається завжди однаковим. Воно полягає в тому, щоб писати правдиво і, збагнувши, що таке правда, так передавати її, щоб вона стала частиною життєвого досвіду читача.
Немає нічого важчого за це завдання, і саме через ті труднощі нагорода — приходить вона рано чи пізно — звичайно дуже велика. Якщо визнання приходить рано, воно часто губить письменника. Якщо занадто пізно, то, мабуть, тільки роз'ятрює йому душу. Інколи визнання приходить лише після смерті, але тоді воно вже письменника не хвилює. Важко писати правдиві твори, які залишили б тривкий слід у літературі. І саме тому справжній письменник завжди впевнений, що його врешті-решт визнають. Тільки романтики вірять в існування невизнаних майстрів.
Практично при кожній державній системі, яку можуть стерпіти письменники, завжди з'являються видатні митці. Є лише одна форма влади, яка не здатна народити добрих письменників, — фашизм. Бо фашизм — це облуда, яку проповідують убивці. Письменник, що не в силі брехати, не може жити і працювати під фашизмом.
Фашизм приречений на літературну безплідність, бо він — облуда. І коли він відійде в минуле, то не залишить після себе в історії ніякого сліду, крім кривавого сліду вбивств, добре відомих всім людям і побачених на власні очі деякими з нас за останні місяці.
Якщо письменник знає, за що і як воюють, він звикає до війни. Це перша страхітлива правда, яка тобі відкривається. Тебе вражає, як сильно ти призвичаївся до війни. Коли ти кожен день на передовій і бачиш траншейну війну, відкриту війну, атаки та контратаки, коли ти знаєш, за що люди б'ються, і що вони б'ються свідомо, то, незважаючи на поранених і вбитих, усе навколо, здається, має сенс. Коли люди б'ються за свободу батьківщини проти іноземних загарбників, коли ці люди твої друзі, деякі з них нові, інші — давні, коли ти знаєш, як на них напали і як вони захищалися, спочатку майже голіруч, то, спостерігаючи, як вони живуть, борються і вмирають, починаєш розуміти, що є гірші речі, ніж війна. Це — боягузтво, це — зрада, і навіть звичайнісінький егоїзм.
У Мадріді, де за тиждень на страхування життя кореспондента кожна англійська газета витрачає 57 фунтів, або 280 доларів, і де американські журналісти працюють в середньому за 65 доларів на тиждень без усякого страхування, ми, представники робітничої преси, минулого місяця були свідками вбивств, які не припинялися протягом дев'ятнадцяти днів. Це була робота німецької артилерії, і до того ж надзвичайно вміла робота.
Я вже казав, що до війни звикаєш. Якщо ж тебе цікавить наука війни — а це велика наука — і поведінка людини під час небезпеки, то можна так заглибитися у те й друге, що хвилювання за власну долю тобі здаватиметься гидкою самозакоханістю. Але ніхто не здатен звикнути до вбивства людей. А під час останніх артобстрілів Мадріда на наших очах протягом дев'ятнадцяти днів чинилося масове вбивство.
Тоталітарні фашистські держави покладаються на тотальну війну. Простіше кажучи, це означає, що, коли їх перемагають воєнною силою, вони мстяться беззбройному цивільному населенню. В цій війні, починаючи з середини листопада, фашистів били під Парке дель Есте, били під Пардо, били під Карабанчелом, били під Харамою, під Бріего, Під Кордовою і зупинили під Більбао. Щоразу, зазнаючи поразки на полі бою, вони рятують те, що називають своєю честю, знищенням мирних людей.
196
Royal Air Force — британські військово-повітряні сили.
197
Французькі партизани часів другої світової війни.
198
День початку операції.
199
День перемоги в Європі над гітлерівською Німеччиною.
200
Постійна кількість солдатів у дивізії.