Страница 174 из 196
Хто винен у тому, що вони загинули?
Автор цієї статті живе далеко від Вашінгтона й не знає, як відповісти на ці запитання. Та він знає, що люди багаті, власники яхт, любителі риболовлі, такі, як, приміром, президент Гувер або президент Рузвельт, не бувають на Флорідських островах у пору ураганів. Три місяці — серпень, вересень і жовтень — триває там пора ураганів, і в ці місяці вам не трапиться поблизу Флорідських островів жодна яхта. Не трапиться, бо власники яхт знають: їхньому майну неминуче загрожує небезпека, якщо налетить буря. Саме через це ви не спокусите в літні місяці жодну заможну людину риболовлею на узбережжі Куби, коли там найбільше великої риби. Кожен знає, що треба берегти те, що належить йому. Але ветерани війни, а надто ті з них, що одержують пенсію, не належать нікому. Вони прості люди, яким не поталанило і яким нічого втрачати, крім власного життя. Вони працюють, як китайські кулі, щоб мати за це якихось сорок п'ять доларів на місяць, і їх загнали на Флорідські острови, де вони нікого не потурбують. Щоправда, наближається пора ураганів, та коли б щось сталося, хіба не можна їх звідти вивезти?
А буря починається так. У суботу ввечері на Кі-Уесті ви, закінчивши роботу, виходите на ганок, щоб випити чарку й переглянути вечірню газету. І вам відразу впадає в око попередження в газеті про те, що наближається буря. Отже, поки не мине буря, працювати не доведеться, а шкода, бо діло пішло на лад.
У газеті повідомлялось, що тропічний смерч виник на Багамах, на східному узбережжі Лонг-Айленда, і рухається приблизно в напрямі Кі-Уесту. Ви дістаєте карту бур, на якій позначено дати і напрямки сорока вересневих ураганів, починаючи з 1900 року. І, вважаючи, що буря насувається із швидкістю, вказаною у зведенні бюро погоди, вираховуєте, що вона досягне Кі-Уесту не раніше, ніж у понеділок опівдні. Цілий день у неділю ви клопочетеся тим, щоб якомога краще захистити свій човен. Коли вам відмовляють у проханні витягти човен на місток, посилаючись на те, що там їх і так уже забагато, ви купуєте за п'ять доларів двадцять центів новий грубий канат, відводите човен у найбезпечніше, як вам здається, місце в затоні і міцно прив'язуєте його там.
У понеділок ви забиваєте всі віконниці і переносите усе своє майно в дім. На північному сході небо провіщає бурю, і десь на п'яту годину зривається сильний і впертий північно-східний вітер. Піднято один над одним великі червоні з чорними чотирикутниками посередині прапори — повідомлення про ураган. Вітер щогодини дужчає, а барометр падає. Усі жителі міста забивають віконниці й двері.
Ви йдете до свого човна й обмотуєте канати полотном, щоб вони не перетерлися, коли здійметься шквал, і заспокоюєте себе: човен, напевно, витримає, якщо тільки вітер буде не з північного заходу, де є вхід у затон; хіба що на нього наскочить інший човен і потопить. Поряд припнуто захоплений береговою охороною човен контрабандистів. Ви помічаєте, що його кормові канати сяк-так прив'язано до рам, що тримаються на шурупах, і від того у вас одразу починає пекти під грудьми.
— Якого біса! Адже ці паршиві шурупи вмить вирве, і він стукне мій човен!
— Ну то й що, ви його тоді зовсім одв'яжете або затопите.
— А коли до нього не можна буде й добратися? Щоб оця стара калоша потопила такий добрий човен!
З останнього зведення ви робите висновок, що до півночі навряд чи почнеться буря, і о десятій годині йдете з бюро погоди додому, думаючи, що зможете якусь годину-дві ще поспати; не довіряючи ветхому гаражу, ви залишаєте машину перед будинком, біля ліжка ставите барометр і кишеньковий ліхтар на випадок, коли погасне електрика. Опівночі шалено завиває вітер, барометр показує 29,55 і просто на ваших очах падає ще, а дощ ллє як з відра. Ви одягаєтесь, виходите до залитої водою машини і добираєтесь до свого човна, освітлюючи кишеньковим ліхтарем дорогу серед поламаного гілля і пошматованих дротів. Ліхтар блимає під дощем, і вітер тепер навалюється з північного заходу. Усі шурупи на човні контрабандистів повиривало, та завдяки вправності Хосе Родрігеса — моряка-іспанця — його віднесло раніше, ніж він устиг зачепити мого човна. Тепер його кидає на док.
Вітер дме вам в обличчя, і, щоб встояти під його натиском, доводиться згинатися у три погибелі. Ви думаєте: якщо ураган налетить з цього боку, вашому човну кінець, і у вас ніколи не буде стільки грошей, щоб купити новий. Настрій у вас препаскудний. Та після другої години вітер повертає на захід, і, знаючи закон циркулярних бур, ви можете зробити висновок, що буря пройшла над островами, обминувши вас. Тепер хвилерізи надійно захищають човен, і о п'ятій, коли барометр вже близько години стоїть на місці, ви повертаєтесь додому. Пробираючись у темряві, ви натикаєтеся на повалене дерево, що впало поперек дороги, і раптом відчуваєте, що на подвір'ї незвично порожньо, і тоді розумієте, що буря звалила ще й велике старе дерево сападілла. Ви заходите в дім.
Ось що відбувається, поки друзі тривожаться за вас. І отой мінімум часу, який ви маєте, щоб приготуватись до урагану: два дні. Інколи навіть більше.
А що сталося на островах?
У вівторок, коли буря досягла Мексіканської затоки, вітер був такий сильний, що з Кі-Уесту не міг вийти жоден човен і будь-яке сполучення з островами по той бік переправи і з материком було перервано. Ніхто не знав, ні де пройшла буря, ні що вона накоїла. Поїзди не ходили, авіазв'язок припинився. Ніхто не знав про лихо, що спіткало острови. Тільки наприкінці наступного дня перший човен вирушив з Кі-Уесту на острів Матекумбе.
Ці рядки написано через п'ять днів після бурі, і ніхто не знає точного числа жертв. Червоний Хрест, який уперто підтасовує цифри, почавши з 46-ти, потім назвавши 150 і, нарешті, оголосивши, що кількість загиблих не перевищує 300, — сьогодні вже налічує 446 чоловік убитих і тих, що пропали безвісти, проте самих лише ветеранів війни, що загинули або пропали безвісти, 442, і вже знайдено сімдесят трупів цивільних службовців. Цілком можливо, що загальне число загиблих перейшло далеко за тисячу, тому що багато трупів віднесло у відкрите море і їх ніколи вже не знайдуть.
Немає потреби багато говорити про загибель цивільних службовців та їхніх сімей, оскільки вони прибули на острови за власним бажанням; вони заробляли собі на прожиття, мали власність і знали, чим ризикують. А ветеранів війни туди послали. Вони не мали можливості виїхати звідти, не мали захисту від ураганів; вони не мали жодного засобу, щоб урятуватися.
Під час війни траплялося, що декого з солдатів або цілі частини, якими були невдоволені їхні начальники, посилали на найнебезпечніші ділянки і тримали їх там, поки питання не розв'язувалося само собою. Я не припускаю думки, щоб хтось у мирний час свідомо зробив таке з ветеранами війни. Та коли взяти до уваги кількість нещасних випадків під час будування залізниці на Кі-Уесті, де близько тисячі людей загинули від урагану, можна вважати Флорідські острови в пору ураганів саме однією з таких найнебезпечніших ділянок. І ніколи необізнаністю не виправдували вбивства людей.
Хто послав близько тисячі ветеранів війни, серед яких були дужі, здатні до важкої праці, але просто невдахи, а були й кволі, навіть хворі, в дощані бараки Флорідських островів у пору ураганів?
Чому їх не евакуювали в неділю або принаймні в понеділок вранці, коли стало відомо, що над островами може знятися ураган, і коли єдина можливість врятувати їх була евакуація?
Хто дав розпорядження, щоб поїзд, посланий для евакуації ветеранів, вийшов з Майамі лише о 4.30 в понеділок, і його зірвало вітром з рейок раніше, ніж він досяг місця призначення?
Це ті запитання, на які комусь доведеться відповідати, і відповідати переконливо, — інакше те, що трапилося на рівнині Анакостія, видається актом милосердя порівняно з тим, що сталося на Верхньому й Нижньому Матекумбе.
Коли ми дісталися до Нижнього Матекумбе, на воді біля порома плавали трупи. Кущі навколо були бурі, наче на ці острови раптом прийшла осінь, де її ніколи не буває, а буває тільки ще більш грозове літо. Осінь — бо все листя пооблітало. У верхній частині острова на два фути лежав нанесений морем пісок, а на будівництві моста — перекинуті важкі машини. Там, де море пройшло островом, він нагадував дно пересохлої річки. Зник залізничний насип, зникли й люди, які ховалися за ним і хапалися за рейки, коли підступала вода. Тепер вони лежали долілиць або навзнак серед манглів. Найбільше трупів було в переплутаному гіллі вічнозелених, а тепер побурілих манглів, за цистернами й водокачкою. Люди чіплялися за манглі, шукаючи захисту, поки їх не зносило вітром і водою, яка весь час прибувала. Багато хто з них відпускав гілки не зразу, а тільки тоді, коли не міг уже більше триматися. Далі трупи почали траплятися високо на деревах, куди їх закинули хвилі. Вони були скрізь, і на сонці їм уже ставали тісними їхні сині куртки й фуфайки, що завжди вільно метлялися у них на плечах, коли вони бродяжили й голодували.