Страница 35 из 58
Тому панна Цап останні свої години в господі Свантесонів мала цілковитий спокій, так, як і бажала.
А Малий і Карлсон теж спокійно й приємно бавили час перед коминком у Карлсоновій хатці. Карлсон побував на ринку й купив яблук.
— За них чесно заплачено п’ять ере, — сказав він. — Я не хочу, щоб якась перекупка мала через мене збитки, я ж бо найчесніший у світі.
— І перекупка правила за яблука п’ять ере? — здивувався Малий.
— А я не питав її, — відповів Карлсон. — Бо її не і було, якраз пішла випити кави.
Карлсон нанизав яблука на дротину й повісив над полум’ям.
— Угадай, хто найкращий у світі печій яблук? — І спитав він.
— Ти, Карлсоне, — відповів Малий.
Так вони сиділи біля каміна, посипали цукром яблука і їли, а надворі тим часом смеркало.
«Гарно сидіти біля вогню», — думав Малий, бо вже починало холоднішати.
Відчувалося, що надійшла осінь.
— Треба буде скоро вибратись за місто й купити трохи дров у якогось селянина, — сказав Карлсон. — Хоч вони, хитруни, обачні і хтозна, коли п’ють каву.
Він підклав у вогонь дві березові поліняки.
— Але взимку я хочу, щоб мені було тепло, а то я не граюся. Це принаймні селяни повинні знати.
Коли дрова догоріли, в Карлсоновій хатці стало темно. Тоді він засвітив гасову лампу, що висіла під стелею над столярним верстатом. Лампа так затишно освітлювала кімнату і весь той мотлох, що Карлсон наскладав на верстаті!
Малий спитав, чи не погратися їм мотлохом, і Карлсон погодився.
— Але ти повинен спитати, чи я тобі щось позичу. Часом я кажу «так», а часом «ні»… здебільшого кажу «ні», бо це ж мій мотлох, і я хочу його мати, а то я не граюся!
І аж після того, як Малий спитав не один раз, він дістав нарешті в позику старого, поламаного будильника, якого він порозкручував і знову склав докупи. Складати будильника було приємно, кращу розвагу годі було й уявити.
Але потім Карлсон захотів, щоб вони трохи постолярували.
— Це все-таки найкраща забава, і можна зробити стільки гарних речей, — сказав він. — Принаймні я можу зробити.
Він згорнув з верстата весь мотлох і витяг дошки та оцупки, що лежали під канапою. І вони з Малим стругали й прибивали, аж доки потомилися.
Малий збив докупи дві дощечки і змайстрував пароплав. З палички він вистругав димар, і вийшов справді гарний пароплав.
Карлсон заявив, що зробить шпаківню і приб’є на розі своєї хатки, щоб у ній селилися пташки. Але вийшла в нього не шпаківня, а якась дивина.
— Що це таке? — спитав Малий.
Карлсон схилив набік голову й подивився на свою роботу.
— Це… це така собі річ, — мовив він. — Звичайнісінька гарна річ. Угадай, хто найкращий у світі майстер робити речі?
— Ти, Карлсоне, — сказав Малий.
Але був уже вечір, і Малий мав іти спати. Довелося йому покинути Карлсона та його невеличку, таку затишну кімнатку з усім мотлохом, і столярним верстатом, і закуреною лампою, і рубанком, і каміном, де ще жевріли жаринки, що випромінювали тепло й світло. Важко було залишати все це, але ж Малий знав, що може прийти сюди знов. О, як він радів, що Карлсонова хатка стояла на їхньому даху, а не на якомусь іншому!
Карлсон і Малий вийшли на ганочок. Над ними простяглося зоряне небо. Малий ще ніколи не бачив зірок таких великих, так багато і так близько. Ні, звісно, не близько, вони ж віддалені на тисячі миль, це він знав, а все-таки… о, який зоряний дах має Карлсон над своєю хаткою, близький і водночас далекий!
— На що ти там витріщився? — спитав Карлсон. — Мені холодно… Будеш ти летіти чи ні?
— Буду, — сказав Малий.
А другого дня… о, що то був за день! Спершу повернулися Боссе й Бетан, потім тато і нарешті мама. Її Малий найдужче чекав. Він кинувся назустріч мамі, пригорнувся до неї. Хай вона більше ніколи нікуди не їде від нього! Круг мами зібралися всі — і тато, і Боссе, і Бетан, і Малий, і панна Цап, і Бімбо.
— У вас уже нема перевтоми? — спитав Малий. — А коли вона зникла?
— Зникла тоді, коли я одержала твого листа, — сказала мама. — Коли я дізналася, які ви всі «хорі» та «ізольовані», то відчула, що й я стану справді «хора», якщо не повернуся додому.
Панна Цап похитала головою.
— Зробили ви не дуже мудро. Хоч я зможу часом приходити й помагати вам, якщо буде треба. А тепер, — додала вона, — я мушу негайно йти, бо ввечері виступатиму по телебаченню.
Мама, тато, Боссе і Бетан були вражені.
— Справді? — сказав тато. — Тоді ми неодмінно подивимося!
Панна Цап гордо стріпнула головою.
— Атож, думаю, що ви подивитесь. Думаю, що вся шведська людність подивиться!
Вона заквапилась.
— Бо я мушу вкласти зачіску, і скупатися, і зробити масаж обличчя, і манікюр, і приміряти нові черевики. Бо як виступаєш по телебаченню, то треба маги ошатний вигляд.
Бетан засміялася.
— Адже черевиків не видно в телевізорі!
Панна Цап осудливо глянула на неї.
— А хіба я сказала, що видно? Мені треба нових… і взагалі, певніше себе почуваєш, коли знаєш, що в тебе все гаразд. Хоч, може, звичайні люди цього не розуміють. Але хто виступає на телебаченні, той це добре знає.
Вона попрощалась і швидко пішла.
— От і немає більше хатнього цапа, — сказав Боссе, коли за панною Цап зачинилися двері.
Малий задумливо кивнув головою.
— Я її таки трохи люблю, — сказав він.
До того ж панна Цап залишила по собі смачний торт — великий, пухкий, прикрашений шматочками ананаса.
— Ми їстимемо його з кавою ввечері, як будемо дивитися по телевізору на панну Цап, — сказала мама.
Так воно й було. Коли мала настати та очікувана хвилина, Малий подзвонив Карлсонові. Він смикнув за мотузку, сховану за завісою, один-однісінький раз, що означало: «Приходь негайно!»
І Карлсон прийшов. Усі вже сиділи біля телевізора, а на столі стояла таця з кавою і торт.
— Ось і ми з Карлсоном, — сказав Малий, коли вони зайшли до вітальні.
— Ось і я, — сказав Карлсон і всівся в найкраще крісло. — Ну, нарешті в цій хаті з’явилася крихта торта. Давно пора! Можна мені зразу ж покуштувати трошки… чи, швидше, багато?
— Діти одержують свою пайку останні, — сказали мама. — До того ж то моє місце. Ви з Малим можете вмоститися на підлозі перед телевізором. Я вам дам торта туди.
Карлсон обернувся до Малого.
— Ти чув? Вона проганяє тебе, бідна дитино!
Потім він задоволено всміхнувся.
— Добре, що вона проганяє й мене, а то я не граюся. Я люблю справедливість.
І Карлсон з Малим посідали на підлозі перед телевізором, їли торт і чекали, поки з’явиться панна Цап.
— Зараз ми її побачимо, — мовив тато.
І справді, скоро з’явилася панна Цап. Пан Пек також — він вів програму.
— Живий-живісінький хатній цап, — сказав Карлсон, — гей-гей, зараз нам буде весело!
Панна Цап здригнулася — так, начебто почула Карлсона. Чи, може, вона все-таки хвилювалася, що стояла перед усією шведською людністю і мала показувати, як треба готувати «Лагоминку Гільдур Цап»?
«Скажіть, будь ласка, панно Цап, — звернувся до неї пан Пек, — як вам спало на думку зробити саме такий пудинг?»
«Будь ласка, — люб’язно відповіла панна Цап. — Коли маєш сестру, що нітрохи не розуміється на куховарстві…»
Далі їй не вдалося нічого сказати, бо Карлсон простяг пухку ручку й вимкнув телевізор.
— Хатній цап приходить і йде собі тоді, коли я хочу, — заявив він.
Але мама звеліла:
— Негайно ввімкни! І більше не роби такого, бо вижену!
Карлсон штовхнув ліктем Малого в бік і пошепки спитав:
— Виходить, у цій хаті вже нічого цікавого не можна робити?
— Цить, ми ж хочемо бачити панну Цап, — відповів Малий.
«Треба добре посолити, і поперчити, і додати різного коріння, щоб він був смачний», — саме говорила панна Цап.
І вона солила, і перчила, і додавала різного коріння, аж гай шумів, а коли пудинг був готовий, грайливо глянула з екрана і спитала:
«Може, скуштуєте?»