Парфуми

Очі в Бальдіні були вологі й сумні. На хвилю він завмер, спостерігаючи чудову картину. Тоді рвучко й широко відчинив вікно і пожбурив у річку флакон із парфумами Пелісьє. Він бачив, як флакон плюснув у воду, розірвавши на мить її сріблястий килим.

Свіже повітря потекло в кімнату. Бальдіні перевів подих, помічаючи, як стухає розпухлий ніс. Потім він зачинив вікно. Майже в ту ж мить настала ніч, зовсім несподівано. Золотиста картина міста й річки прибрала попелясто-сірих обрисів. У кімнаті враз стало похмуро. Бальдіні знову стояв у тій самій позі, що й доти, втупившись у вікно. «Я не посилатиму завтра до Пелісьє, — промовив він, обхоплюючи обіруч спинку свого стільця. — Я цього не робитиму. І не обходитиму салони. Завтра вранці я піду до нотаря й продам свій будинок разом із крамницею. Ось що я зроблю. І годі!»

На обличчі в нього проступив упертий, зухвалий вираз, і він раптом відчув себе дуже щасливим. Він знову був, як колись, молодим Бальдіні, мужнім і досить рішучим для того, щоб дати долі відсіч, навіть якщо відсіч у даному разі буде його відступом. І нехай! Однаково нічого іншого не залишається. Цей дурний час іншого вибору не дає. Господь наділяє нас як добрими, так і поганими часами, але він не хоче, щоб у погані часи ми скиглили й жалілися, він хоче, щоб ми мужньо себе випробовували. Ось. Він подав знак. Криваво-золотистий міраж міста — це попередження: Бальдіні, треба діяти, поки не пізно! Ще міцно стоїть твій будинок, ще повні твої комори, ти ще зможеш загнути добру ціну за свою збиткову крамницю. Все поки що в твоїх руках. Скромно постаріти в Мессіні — це, власне, не було метою твого життя, але це все-таки почесніше й набожніше, ніж помпезно загинути в Парижі. Хай собі спокійно тріумфують усілякі там Бруе, Кальто та Пелісьє. Джузеппе Бальдіні покидає поле. Але він зробить це за власним бажанням, нескорений!

Тепер він по-справжньому пишався собою. І відчував безмежну полегкість. Уперше за багато років зникла давня судома з його спини, що зводила потилицю, в дедалі підлесливішій позі згинаючи плечі, і він без жодного зусилля випростався, і,звільнений, зрадів. Дихалося легко носом. Він виразно сприймав запах «Амура та Псіхеї», не переймаючись ним. Бальдіні змінив своє життя і почувався чудово. Зараз він підніметься до дружини й повідомить її про своє рішення, а потім побреде до Нотр-Даму поставити свічку, щоб подякувати Богові за милостивий підказ та неймовірну силу характеру, якою він нагородив його, Джузеппе Бальдіні.

Майже з юнацьким запалом накинув він перуку на свою лису голову, швиденько надяг синього каптана і, вхопивши з письмового столу свічника, вибіг з кабінету. Він саме запалив свічку в коридорі, щоб присвітити собі на сходах, коли це внизу, на першому поверсі, пролунав дзвоник. Це було пронизливе деренчання при вході для посланців, противний звук, який завжди його дратував. Він уже не раз збирався викинути той дзвоник, замінити його приємнішим, але потім ставало шкода витрат, а цієї хвилини йому раптом спало на думку — він навіть пирснув від цього, бо тепер уже все було байдуже, — що він продасть набридливий дзвоник разом із будинком. Нехай посердиться ще його наступник!

Знову задеренчав дзвоник. Бальдіні прислухався. Очевидно, Шеньє вже пішов з крамниці. Служниця теж не збиралася виходити. Отож Бальдіні сам спустився вниз, щоб відчинити.

Він відсунув засув, відчинив важкі двері й нічого не побачив. Темрява цілком поглинула сяйво від свічки. Згодом він ледве розгледів невелику постать, дитину чи підлітка, який тримав щось на руці.

— Чого тобі?

— Я від метра Грімаля, приніс козячі шкіри, — сказала постать, підходячи ближче і простягуючи Бальдіні обмотану шкірою руку.

На світлі Бальдіні побачив обличчя хлопчика з полохливими очима. Складалося враження, що він ховається за своєю простягненою рукою, ніби очікуючи ударів. Це був Гренуй.

14

Козячі шкіри! Бальдіні згадав. Кілька днів тому він замовив ці шкіри у Грімаля — тоненьку, м’яку замшу на бювар графові Верамону, п’ятнадцять франків за штуку. Але тепер Бальдіні цю замшу не потребував, він міг заощадити гроші. З другого боку, якщо він зараз просто відішле хлопця назад… Хто знає, це може справити невигідне враження, підуть, мабуть, балачки, плітки: Бальдіні, мовляв, став ненадійним, Бальдіні більше не дістає замовлень, Бальдіні більше не має чим платити… А це вже недобре, ні, ні, таке може збити ціну крамниці перед продажем. Краще взяти ці непотрібні козячі шкіри. Ніхто не повинен дізнатися завчасно, що Джузеппе Бальдіні змінив своє життя.

— Заходь!

Він пропустив хлопця, і вони пішли до крамниці — Бальдіні із свічником попереду, Гренуй зі шкірами за ним. Це вперше Гренуй зайшов до парфюмерної крамниці. Звичайно, йому були відомі всі крамниці в місті, де торгували парфумами та всілякими зіллями, ночами вистоював він перед вітринами, притискаючись носом до щілин у дверях. Він знав усі аромати, якими тут торгували, і в уяві часто комбінував їх у найчудовіші парфуми. Отже, на нього не чекає тут нічого нового. Але як ото музикальній дитині не терпиться зблизька подивитися на оркестр чи піднятись у церкві до схованого органу, так не терпілося Гренуєві побачити парфюмерну крамницю зсередини, і коли він почув, що треба віднести шкіри до Бальдіні, то зробив усе для того, щоб виконати це доручення самому.

І ось він стояв у крамниці Бальдіні, в тому місці Парижа, де у найменшому просторі зібрано найбільшу кількість професійних ароматів. Багато він не побачив при мерехтливому полум’ї свічки, лише тінь конторки з вагами, обох чапель над чашею, крісла для відвідувачів, темні полиці попід стінами, вимірювальний прилад та білі етикетки на склянках та слоїках; та й запахів нових він тут не вчув, окрім тих, які відчував ще знадвору. Але він одразу пройнявся серйозністю, що панувала в цих приміщеннях, можна навіть сказати, святою серйозністю, якби слово «святий» мало для Гренуя хоч якесь значення; він відчув холодну серйозність, ремісничу тверезість, сухий господарський розум, знак якого лежав на всіх меблях, всіх приладах, кадобах, пляшках та слоїках. Ось так, ідучи вслід за Бальдіні, в тіні Бальдіні, бо той й не думав світити йому, Гренуєві спало на думку, що його місце саме тут, що він залишиться тут, щоб звідси завоювати світ.

Ця думка була, звичайно, просто-таки гротескною нескромністю. Не було нічого, зовсім анічогісінько, що якомусь помічникові чинбаря сумнівного походження, без зв’язків і протекції дало б право надіятися зачепитись у найреспектабельнішій парфюмерній крамниці Парижа, тим більше, що її продаж був майже вирішеною справою. Але йшлося не про надію, яка відбивалася у нескромних Гренуєвих думках, а про впевненість. Він знав, що залишить цю крамницю тільки для того, щоб забрати свій одяг у Грімаля, і не надовше. Кліщ пронюхав кров. Кілька років сидів він тихо й очікував. Тепер він падав, не маючи ніякої надії. Тому й поводився з такою впевненістю.

Вони перетнули крамницю, Бальдіні відчинив кімнату з боку річки — там була комірчина й воднораз майстерня та лабораторія, де варили мило, розмішували помади та наливали ароматизовану воду в череваті пляшки.

— Сюди! — сказав Бальдіні, показуючи на великий стіл біля вікна. — Поклади їх сюди!

Гренуй вийшов із тіні від господаря, поклав шкіри на стіл і швиденько повернувся на місце — між Бальдіні та дверима. Бальдіні постояв ще хвилинку; він тримав свічку трохи збоку, щоб краплі воску не падали на стіл, і погладжував другим боком пальця по гладенькій поверхні шкіри. Тоді перевернув горішню і провів долонею по замшевій, шорсткій і м’якій водночас, внутрішній поверхні. Вона була дуже добра, ця шкіра. Неначе створена для графового замовлення. Така шкіра не розтягнеться, коли висохне, вона еластична, він зразу відчув це, коли стиснув її між великим та вказівним пальцями; вона збереже аромат років п’ятьдесять! Це дуже, дуже добра шкіра — може, він зробить із неї рукавички, три пари собі й три дружині, на дорогу до Мессіни.