Постріл

Свиридов наказав своїм людям підходити по одному з усіх боків, так, щоб о десятій опинитися біля «Гротеску», троє — біля головного входу, троє — біля заднього, у дворі.

Рівно о десятій Свиридов відчинив двері і з двома співробітниками зайшов у «Гротеск».

Вигляд людей у шкірянках, що зупинилися біля дверей, не залишав сумнівів у тому, хто вони такі. Все змовкло. Урвалася пісня в кутку, закляк офіціант з кухлями в руках, гравці прикрили карти — хто долонями, хто ліктями, замовкли парубки й наквацьовані дівиці.

Тишу розпанахав істеричний жіночий зойк:

— Облава!

Зойк обірвався, всі мовчали.

— Нікому не вставати! — наказав Свиридов. — Офіціант!

— Слухаю! — відповів офіціант, усе ще тримаючи в обох руках чотири кухлі з пивом.

— Іди вниз, скажи Василеві Івановичу, Сіренькому і всім, хто там є, щоб виходили.

— Слухаю. Буде виконано.

Офіціант поставив кухлі на прилавок, витер руки фартухом і зник за завісу.

У задньому приміщенні «Гротеску» в напівпідвалі за столом сиділи четверо, на столі лежали карти й гроші.

— Василю Івановичу, — сказав офіціант, — вам звеліли вийти.

Василь Іванович, опасистий, дужий чолов'яга років п'ятдесяти, з красивою сивиною на скронях, з прямим, важкуватим поглядом, не випускаючи карт з рук, спитав:

— Скільки їх?

— Троє.

— Скажи, зараз вийдемо. Іди!

Офіціант позадкував і вийшов.

Василь Іванович поклав карти на стіл, простягнув руку, відчинив задні двері. Смуга світла впала на вузькі круті сходи.

Згори пролунав голос:

— Виходити по одному. Хто вийде зі зброєю, буде застрелений на місці.

Василь Іванович зачинив двері.

— От сволота, не дали банк додержати, яка карта йшла!

43

— Складна справа, — сказав Миші Свиридов. — Головний — це Василь Іванович, аристократ…

— У якому розумінні?

— Не граф, не князь, а маравіхер, кишеньковий злодій вищого класу, витягає гаманці в солідних людей. Сіренький, той, що виходив із Шаринцем з «Гротеску», — помічник Василя Івановича. Щодо Шаринця, то він і зовсім був дрібний злодюжка, котрий витягав з кишені все, що завгодно, аж до носовичків. Отож: торік, — вів далі Свиридов, — Василь Іванович, як злісний рецидивіст і соціально небезпечний елемент, дістав п'ять років. Але втік. Сумнівно, щоб після втечі він наважився на таке безглузде вбивство, яким уявляється вбивство Зиміна. Після втечі вони, як правило, відсиджуються в закутку. І не міг він змінити свою злодійську професію на іншу, до того ж іще небезпечнішу: він не молодий. Загалом, проти нього жодних доказів. Наш єдиний доказ — Шаринець. Ми маємо довести, що вбив Шаринця Сіренький, вони разом вийшли з «Гротеску». Ось розклад дачних поїздів по Брянці. Якщо припустити, що вони виїхали поїздом за п'ятнадцять на шосту, а повернувся Сіренький поїздом за чверть о восьмій, то він мав бути відсутній у «Гротеску» мінімум години три-чотири, десь між п'ятою й дев'ятою. Твої хлопчики стверджують, що він вийшов разом із Шаринцем і сів з ним на трамвай. А ось Василь Іванович та ще чоловік з двадцять постійних відвідувачів «Гротеску» стверджуватимуть, що Сіренький нікуди не виходив. Тим паче, що вони із Шаринцем виходили через чорний хід. Отак-то, мій голубе. І все ж треба починати.

Сіренький був нічим не примітною людиною; цією особливістю його нагородили і природа і багаторічна звичка бути непомітним — безликий, інертний, сонний. Мишу вразило те, що Шнира й Паштет упізнали його на фотографії. Навіть важко визначити його вік. Років двадцять п'ять, а може, й тридцять п'ять.

Свиридов записав у протокол його справжнє прізвище, ім'я, по батькові, рік і місце народження і тому подібне, потім спитав:

— Що ви можете сказати з приводу вбивства громадянина Попова Володимира Степановича, він же Шаринець?

Сіренький знизав плечима:

— А що можу сказати? Нічого не можу сказати. А хіба його вбили?

— Ви про це не знаєте?

— Не чув про це.

— Ви були з ним знайомі?

— Знав, є такий Шаринець, бачив разів зо два в «Гротексу».

Він так і сказав: «Гротексу».

— Ви були з ним знайомі?

— Ну як? Як з усіма.

— А де ви були шостого червня ввечері?

Сіренький подумав, непевно сказав:

— У «Гротексі», мабуть, атож, точно, в «Гротексі».

— Що робили?

— У карти грав.

— З ким?

— З людьми, з тими, кого ви зі мною забрали.

— А вночі де були?

— Дома спав.

— Хто може підтвердити?

— Хто… Мати, дружина, сусіди.

— А інженера Зиміна ви знали?

— Зиміна… Інженера… Ні, не знав… Хто такий?

— На Арбаті жив, будинок п'ятдесят один.

— Не знаю такого.

— Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?

— Хто такий?

— Агент по заготівлі мануфактури.

— Не знаю…

Підписуючи протокол, Сіренький спитав:

— За що забрали?

— Підозрюєтесь у вбивстві Шаринця.

— Ото ще новина! Кому він потрібен, цей ваш Шаринець!

— Не наш, а ваш, — зауважив Свиридов. — Ідіть собі, я вас ще викличу.

За Сіреньким з'явився Жоржик, вродливий молодик з густою чорною чуприною, схожий на вірменина. Він підтверджував усе, що говорив до нього Сіренький. Атож, грали того вечора в карти, Сіренький нікуди не ходив, про вбивство Шаринця не чув, про Зиміна і Навроцького нічого не знає. Так само спитав, за що його взяли, але, на відміну од Сіренького, тримався жваво й вільно. І зовсім не скидався на злодія.

Нарешті ввели Василя Івановича. Порівняно із Сіреньким і Жоржиком він справді мав вигляд аристократа.

— Сідайте!

— Можна й сісти. — Василь Іванович невимушено всівся на стілець. — Може, одразу скажете, на скільки всаджуєте.

— Строк уже, в усякому разі, доведеться досидіти.

— Не без цього, — зітхнув Василь Іванович.

Він показав на Мишу:

— Дозвольте спитати, хто цей громадянин?

— Практикант.

— Прошу занотувати в протоколі.

— Занотуємо.

Сіренький і Жоржик навіть не звернули уваги на Мишу, а Василь Іванович наполіг, щоб занотували в протоколі.

— Перейдемо до справи, — мовив Свиридов. — Ідеться про якогось Попова, він же Шаринець. Знаєте такого?

— Аякже, знаю, бачив у «Гротеску».

На відміну од Сіренького він правильно вимовив назву пивниці.

— Розмовляли з ним?

— Був якось у мене, напрошувався на роботу тільки ж я тепер нічим не займаюсь, прошу врахувати. Після втечі за мною нічого немає, хотів почати нове життя — шкода, завадили.

— Коли до вас Шаринець приходив?

— Кілька днів тому.

— Точніше, будь ласка!

— Три… ні, чотири дні тому.

— Шостого червня?

Василь Іванович зморщив лоб, задумався.

— Може, й шостого. Адже я там нібито лев у клітці відсиджувався і числа всі переплутав. Яке сьогодні число?

— Дванадцяте.

— Отже, у четвер, іменно, отже, шостого числа.

— Ну, про що ви говорили?

— Грали ми в карти, вся, значить, компанія, яку ви тут тепер безплатно годуєте. Шаринець зайшов, каже: «Василю Івановичу, візьміть мене з собою». Я йому: мовляв, сам зав'язав і тобі раджу. З тим він і пішов.

— Сам пішов?

— Сам.

— Розумна ви людина, — сказав Свиридов.

— Дякую.

— Тільки мене за дурня маєте.

— Що ви, громадянин слідчий, — образився Василь Іванович, — я вас вважаю за людину рідкісного розуму. І через те, як є, все щиросердно розказую. Так, утік з-під варти. Кому волі не хочеться? Тільки зважте, втік без застосування сили, ніхто не сприяв, гав ловила охорона, я й пішов. Хотів нове життя почати. Минув ще один рік, що за мною помічено?

— Хто вбив Шаринця?

— Шаринця? — здивувався Василь Іванович. — Хіба його хто вбив? Коли? Де?

— Шостого числа ввечері, у лісі, неподалік від платформи «Дев'ятнадцята верста» по Брянці.