Позичений чоловік

—  Пробачте, розкажете й про передові методи, авжеж, але я поки що прошу вас про Хому, а ви, як мовиться, про Ярему... Сталась така пригода у вашій артілі?

—  Та сталась, хай їй біс! Ми це питання розглядали на виїзному товариському суді. Уся Яблунівка зібралась! Тепер морально-виховну роботу в колгоспі пильнуємо, як зіницю ока. Й по цих показниках вийдемо вперед, більше не повториться.

—  Радий познайомитися з головою колгоспу села Яблунівки,— сказав дуже високий вчений.— Якщо доля зласкавиться, то, може, колись побачу й Хому Хомовича Прищепу.

Якби ж почув цю історію від того, хто любить бовкнути, як жаба в болото, хто говорить усе, що слина до губи принесе, а то ж ні, почув од самого Михайла Григоровича. Якось заскочив на ферму, то розказав, пригощаючи цигарками. Мовляв, після тієї наради обступив народ із усіх боків і давай розпитувати, чи часто в Яблунівці баби позичають своїх чоловіків. І новий це звичай, колгоспний, чи, може, в сивій давнині коріння цього звичаю коріниться. Неодмінно за телицю віддають чоловіка, чи, може, й за бичка теж, чи за мотоцикла. Й химерний же народ, хоч і нарада така поважна! Успіхи в рільництві чи в тваринництві, центнери з гектарів і літри молока від кожної фуражної корови цікавлять їх начебто про людське око, а насправді—давай про Мартоху та Одарку, давай про Хому й телицю! І ще не встигнеш слова сказати, як регочуть, заливаються сміхом, як циган сироваткою, продають зуби. Й тільки подумати, Хомо, хто саме! З інститутів, із академій, усі в званнях та нагородах, члени комісій, представники установ, кожен із іменем — якщо не з районним, то обласним, якщо не з республіканським, то всесоюзним! А такі самі скалозуби, як оті яблунівські дядьки, що перехилять у буфетниці Насті чарупинку-другу, кадять махрою, шеретують анекдот за анекдотом і перемивають кістки дівкам і молодицям.

—  А слава твоя велика, Хомо,— сказав голова колгоспу, прощаючись тоді зі мною за руку, як із рівним.— Хоч і лукава, проте слава. Це ж тільки подумати: Москва знає Яблунівку, бо в Яблунівці живе Хома Хомович Прищепа, який на півроку позичався за телицю! Уявляєш, Хомо, як дійде до самого міністра закордонних справ? А він же щодня здибається із закордонними міністрами інших держав, із главами урядів — то вони до нього приїжджають, то він до них їде. Американський президент, англійський прем’єр-міністр, шведський король! От захоче — й на урядовому прийомі розкаже про тебе.

—  Та чи їм там нема про що балакати, Михайле Григоровичу? — здивувався я.—Нехай балакають за мир.

Познаходились такі, що моїй славі стали заздрити: неспроста сказано, що бабина гривна всім людям дивна. Щоб від заздрощів зовсім погибали, як ото іржа залізо з’їдає, то не помічав, але не обійшлось без завидників. Якби могли, то вкрали б мою славу, але швидше шкуру з людини здереш, аніж таку славу віднімеш!

—  Мати славу таку, Хомо, й ніякого зиску не злупити з неї? — дивувався дехто з яблунівців.— Дивний ти чоловік, не хочеш, щоб до тебе було мазаним, а всяк хоче... Начебто й не скажеш про тебе, що ти ні те ні се, що голубеньким цвітеш, а жовтеньким пахнеш.

—  А мені слави за плечима не носити,— відказував безпечно.— А як не вмію зиску злупити зі своєї слави, то, може, я справді — ні врізать, ні доточить, ні пес, ні баран, ні взад, ні вперед — лишаюся посеред.

—  Якби десь в Америці, то вже зі своєї слави ого скільки золотого пір’я наскуб!

—  Своєї Яблунівки та артілі «Барвінок» не проміняю на золоте пір’я!

—  Дивись, як би тебе не вкрали!

—  Хто б мене красти мав?

—  Оті, що зуміють дати раду твоїй славі, на гроші обернуть.

—  Ха-ха, говоріть-балакайте! Як же вони мене вкрадуть, коли на моїй сторожі стоїть статут колгоспу, та й сам начальник районної міліції товариш Венеційський навіть у міцному сні свою службу знає твердо, на поталу не дасть.

—  Про літаючі тарілки чув?

—  Ну, чув. Так то десь літають, а над Яблунівкою хіба хтось бачив?

—  Не бачили — так побачать.

—  Еге, бачили раніше тарілки з галушками — й колись побачать тарілки з варениками.

—  Дивись, Хомо, щоб у такій тарілці замість галушки чи замість вареника не опинився ти. Не поможе ні статут колгоспу, ні сам начальник районної міліції товариш Венеційський!

—  Лякає миша кицьку, а сама з нори не вилазить!

—  Ото не носися зі своєю слабою, як баба зі ступою, а бережи.

Я зі своєю славою не носився ні як чорт із писаною торбою, ні як кіт із оселедцем, але ж люди є люди: хоч був би чистий як лід, а білий як сніг, то тебе обмовлять від голови до ніг. Та й за ті літаючі тарілки... Поголос про той химерний небесний посуд широко прокотився, не обминув і Яблунівки. Гаразд, у наших краях не бачили поки що, ніхто з яблунівських колгоспників не сподобився вгледіти літаючу тарілку, але ж завтра чи позавтра? Завтра чи позавтра візьме й залетить тарілка до колгоспу «Барвінок». Л чого, питається? Хіба наш колгосп такий уже відмінний від інших, що саме сюди позаземна цивілізація навідається? Якщо й чимось відмінний, так це, правду сказати, лише тим, що тут на тваринницькій фермі працюю старшим куди пошлють я, Хома Прищепа. Отой, кого позичала Дармограїха за телицю. Авжеж, таке по інших артілях не водиться, а що вже тоді балакати про цивілізації позаземнії От і прилетять, от і викрадуть, щоб подивитись на таке чудо. Е-е, й справді слід берегтись. Бо, може, рідна жінка Мартоха й проживе без мене, але ж артілі жалко, бо різко впадуть надої на фермі.

За ці літаючі тарілки я, либонь, сказав Мартосі, а сказаного, як відомо, й сокирою не вирубаєш. Од Мартохи, мабуть, почула сорока, від сороки ворона, а ворона вороні осі. і пішло. По селу пішло, як вогонь по соломі, що начебто вже маю таку літаючу тарілку, в якій—без дороги іі бензину, без кондуктора і контролера — я можу по осінній сльоті і бездоріжжю хоч на тваринницьку ферму скочити, хоч у район по скоб’яні товари гайнути, а коли вже закортить дуже пива, то в самий Тиврів, не потративши іі хвильки на дорогу, полетіти на таврійське пиво й надудлитися— свіженького, прохолодного! — від пуза... а не стільки, скільки зосталось піни на дні бочки, майже висушеної чергою спраглих яблунівських дядьків.

Балачки про літаючу тарілку не обминали моїх вух, і я вже подеколи гонорився так, наче й справді маю транспорт, на якому можу чкурнути у Тиврів на тиврівське пиво.

Здибав якось Одарку Дармограїху на автобусній зупинці, з клумаками добиралась на районний ярмарок. Вроду її та здоров'я ис брали ні вік, ні трудні спекулянтські мандри, пашіла щоками, наче двома розпеченими від жару горнятами, а яких прискали приски окропу. Та й як було не розпектись отим її щокам-горнятам, коли знизу під них було підкладено дві вишневі гілляки губів, і ці гіллячки палахкотіли як не перед добром.

— Хомо! — владно покликала Дармограїха і, всміхаючись, ждала, поки підійду.— Та не бійся підступитись ближче, хіба я така страшна?

—  Ти, Одарко, не страшна, але ж людей повнісінько

кругом.

—  Та не бійся, Хомо, бо я не дивлюсь лисицею і не думаю вовком... Скажи, правду говорять у Яблунівці, начебто розжився на літаючу тарілку?

—  Яблунівка такого наговорить, що тієї балачки і в десять ятерів не зловиш!

—  Та не звивайся, як пес у сливах, ти, сахар медович! Зізнайся, де дістав?

—  Де дістав — уже нема,— кажу ухильно.— Розхапали, бо черга була велика, дефіцит.

—  Звісно, що дефіцит... Може, позичиш?—питає Дармограїха.

—  Літаючу тарілку? — вирячився на молодицю.

—  Та вже ж не мотику, а літаючу тарілку!

—  А до чого ти б її приспособила?.. Хоч ти й така пронозувата, що з чобітьми і вскочиш, і вискочиш!

—  Та я б уже тарілці зуміла дати раду! Вже мені ті базари в районі та в області ой як остобісіли! То, може, і в Мурманськ гайнула б із яблуками — там, кажуть, виручка добра. Знаєш, на літаку чи на поїзді — накладно, шкурка не варта вичинки. А на літаючій тарілці дорога навіть у ламаний шаг не влетить. За день можна два рази з товаром крутнутись туди-сюди. А не в Мурманськ, то на Колиму, в Магадан. Возила б на тарілці часник та моркву, петрушку та капусту, свіжі яблука та сушенину, а назад — повнісіньку тарілку якихось дефіцитів, бо не може бути, щоб там не було своїх дефіцитів, правда? А за літаючу тарілку й тобі, Хомо, дещо перепало б, який навар чи калим.