Позичений чоловік

Гай-гай, якби ж то людина сама над своєю вродою мудрувала! А то неодмінно ж втрутиться якщо не рогатий, то хвостата, якщо не стріт, то пристріт...

Дяка долі, я, Хома Прищепа, не з їхньої громади, не такого заквасу, але ж бо й про мене трудно сказати, що такий білий — треба остерігатись, аби лебеді не вхопили. І про брови не скажеш, що одна брова варта вола, а другій і ціни нема. І з лиця мого, як то мовиться, води не нап’єшся, а якщо вже дуже закортить пити — слід чи сильно заплющитись, або ж дочікуватись ночі, поки смеркне. У Яблунівці не без парубків, що показні з лиця, як ота рожа, що й поміж кропивою зостанеться рожею. Але я не з таких, не хочу ні хвалити себе марно, ні перехвалювати: я така квітка, що серед кропиви буду видаватись кропивою, серед бугили видаватимусь бугилою, серед чортополоху всі за чортополох матимуть мене.

Справжню ціну собі знаю: крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов!

То чому ж тоді Одарка Дармограїха (а в неї ж бо брови гнутими колесами, а в неї ж бо очі чорні, мов терен, а з лиця погідна, мов мак у полі) таки на мене поглядом накинула? Думав я над цим, коли йшов із дому на роботу в колгосп, думав, коли по дорозі «козячу ніжку» смалив, давлячись тютюном, думав і тоді, коли опинився на колгоспному корівнику. Тут, на колгоспному корівнику, взяв вила в руки та й почав морочитися своїми звичними клопотами — вичищати гній з-під худоби, що подалась у поле на пашу.

Отже, наліг я на вила, мов циган на ковадло, руки мої вхопилися за держак, як чорти за грішну душу,— і вже той гній сам не сам, а нашими спільними зусиллями із коров’ячих спалень та стоялень почав вимітатись, у проході на купи злягатись, а коров’ячі спальні та стояльні на чисті й чепурні хороми стали обертатись. Ластівки під дірявим дахом літали, приспівували мені весільних пісеньок; молоденький жеребчик зайшов на короварню, подивився на мене захоплено — й подався надвір, щоб іншим про мою працю розказати. Доярка Христя (вона із шкури на коронарні вилузується — так робить!) пригостила мене молоком із алюмінієвого кухля, а що вже глянула — наче пучок чорнобривців дала понюхати.

— Такий, Хомо, напорскливий, як ви, і під льодом не прохолоне.

Сказала Христя — та й геть подалась, а мені ж гною того треба перевертати! Стараюсь, аж мені очі рогом лізуть, слухаю свої мозолі на пальцях та долонях, що голосочками цимбалів зрідка озиваються до мене, й самому починає здаватись, що від утоми й роботи синій піт із мене котиться. Авжеж, синій піт котиться, бо і руки, либонь, посиніли, і в очах посиніло. Тоді я випростуюсь, прихиляю вила до жолоба, мов сліпого до тину, витираю цимбалодзвонною своєю долонею піт із чола, із очей та обличчя — й весь світ довкола знову стає білим, і руки мої, що взялися за вила, вже не сині, і в погляді не синіє.

На корівнику роботи стільки, що треба працювати, мов чорному волу, треба вже так возити, як борозенному! Але чи мені, Хомі Прищепі, від роботи тікати, чи до роботи звикати? Я від роботи ніколи не тікав, робота завжди від мене тікала. Ото вона біжить попереду, а я де здожену — там і втну їй хвоста, де здожену — там і врубаю хвоста, а вона, робота-вертихвістка, щоб дуже хутко й тікала від мене, то ні. Вона, робота-бестія, хоч і тікає, а весь час мені хвоста підставляє, боїться дуже випередитись, от мені завжди й вистачає діла, я такий чоловік, що неодмінно знайду муки на свої руки!

Вергаю гній, а серцю весело, воно в грудях — мов шишка в маслі. І хоч корівник чималий, та, дивись, під обід зостається тієї роботи, як у зайця хвоста. І, як то кажуть, хвальба сорочки не дасть, та сам себе подумки і підхвалюю, що працьовитий, що не лінуюсь, а чим дужче підхвалюю — тим більше хвалити чомусь себе кортить. Бо все-таки я не з тих, що хвальби повні торби, а в торбах нема нічого, в моїх торбах ніколи не переводиться. Може, чули про вівсяну кашу, яка сама себе хвалить, а гречану люди хвалять? Присійбо, я, Хома Прищепа, ніколи не був вівсяною кашею, а все-таки вдався кашею гречаною, якій похвальба не завадить, бо то зовсім не похвальба, а правда найчистішої проби!..

Прибилась до колгоспного корівника череда з поля, я худібчині корму в жолоби поклав, а доярки заходились доїти. Корови мене знають, мов рідного, ряба лізе лизатись, червона блимає закоханими очима, руда норовить шиєю потертись об мої боки, а я серед корівок — мов місяць у нічному небі серед зірок, добре мені, аж-аж-аж!

Наробившись (а мені робити — мов п’яному з гори котитись!), попив я свіжо здоєного молочка, вщипнув доярку Христю для годиться там, де завжди щипають доярок, вийшов надвір із корівника, тут мене ставить соляним стовпом, ляскаю себе долонею по лобі й кажу:

— Знаю! — Стою степовим бовдуром хвилю-другу, наді мною кажан пролетів, десь сова ухнула, а я перегодя знову скрикую, мов на пуп: — Знаю!

Ага, пойняв, як то говорять, чим дід бабу пройняв! Знаю, чого став хріном у носі Одарці Дармограїсі. Бо я й справді робітник, яких хоч удень із свічкою шукай — не знайдеш. А де ще такі руки надибаєш, як мої? Буває, очам страшно глянути на ту роботу, очі заплющуються, а руки мої, мов хорти, кидаються до роботи, незабаром і спомину про неї не лишається. Я тобі і на короварні, і на свинарні, я тобі у саду і в огороді, я тобі і на землі і під водою. А чи без діла моя душа коли сидіти уміла? І чинбарство, і бондарство, і столярство, і ковальство — скрізь я, Хома Прищепа, показав людям своє уміння і трудове зухвальство. А чоботи шити, швайкою водити, дратву смолити — чи є хто такий, що зумів би це ліпше зробити? А хату класти, піч мостити, верх вершити, а верх той кулями соломи майстерно покрити — о, як тут за своє вміння мені самому не порадіти! А рибку у воді зловити, а зайця в сильце піймати, а вовчика в лісі перестріти — чи кому під силу мене тут перехитрити? А взяти гармошку в руки, а вдарити по барабану буком, а збудити у бандури солодкі муки — умію і вдень і вночі без будь-чиєї спонуки! А взяти повну пляшку, налити із неї бражки у бездонну чашку — чи комусь краще вдаються такі чоловічі замашки?

Усе, що кажу, правда, бо в мене на осиці кислиці, а на вербі груші не ростуть. І не з тих я, що за одним пострілом сорок сороків качок поціляють на полюванні. І не ношуся я сам із собою, мов чорт із писаною торбою,— просто знаю собі справжню ціну, а раз я знаю, то моя ціна і для інших не є секретом. А тому-то як не зрадіти, що Одарка Дармограїха поцінувала мене по-справжньому! Ніколи на Дошку пошани біля колгоспної контори не чіпляли мою фотокартку серед інших достойників, а от Одарка, позичивши мене в Мартохи, придумала найкращу дошку пошани, на якій більше нема нікогісінько, тільки я сам-самісінький сиджу, мов собака в човні!

Спасибі ж тобі, Одарко Дармограїхо, за шану. Як у лісі гукнеш — так і відгукнеться, отож, маю таки відгукнутись тобі, маю віддячити, виправдати високе твоє, хоч і не всенародне, довір’я!

X. ЖИВЕМО, ЩОБ ЇСТИ, А ЇМО, ЩОБ ЖИТИ

Мартоха десь по хатах гасала, щоб поклямцати язиком, наче терницею, орудувала тим язиком так, як гайдамака ножем, то я вже сам води зогрів, шию собі намилив і спину натер. Знову, як має бути, вирядився в небіжчицький свій одяг, узяв Мартошину хустку, схопив пляшку слив’янки — й за поріг. Але так зразу не подався з обійстя, заглянув у хлівець і тут, у хлівці, всмак поцілував телицю в білу латочку на лобі. Жалко мені було розлучатися з телицею, наче з дитиною рідною, та що вдієш: моя доля, як говориться, та рубає дрова.

Ніч, як і вчора, зірками блимала, наче злодій із-за тину, пахло в Яблунівці кропивою, бузиною та матіолами, як ішов я, позичений Хома Прищепа, до Одарки Дармограїха Ішов і про чортів думав, які начебто колись водились, а тепер перевелись. Але хіба перевелись, коли ось править мною хороба якась, мовби чорт болотом! Сказано в народі: орав чорт вовком—та й хліб їв. То чи не обернувся я нині на того вовка, яким чорт оре та ще сподівається і хліба з’їсти пухкого, питльованого — і мати до хліба всякого навару доста ненормованого? Бо так і здається, що продав рогатому праведну душу свою.