Позичений чоловік

Вигрібаю гній — і всміхаюсь. Усміхаюсь і тому, хто має штири чотирки, дві розтопирки, один вертун, а сам верчун. Не жалію ласкавого слова і тому, хто має штири чотирки й дві розтопирки, два махайці й один гойдаєць. Прошу відступити вбік, щоб можна було постелити свіжу солом’яну підстилку, й того, хто має штири чотирки, дві розтопирки, сьомий круть, той, чим мухи б’ють.

Здибалась мені в корівнику доярка Христя, питаю:

— І и вже напувала водою ото, що має два костюки, два лопухи, штири ходори, дев'ятий махай?

Ви про що, Хомо Хомовичу? —всміхається привітно, мовби цілющою росою кропить.

По треба не тільки нагодувати, а й напоїти оте, що спереду страшне, ззаду смішне, а посередині солодке.

 Що страшне? Що смішне? Здогадуюсь, що ви, Хомо Хомовичу, балакаєте про худобу, але ж так чудно, що наче іі пс про худобу. Дивно, бо раніше кожне ваше слово тямила, а тепер... І годувала, й напувала, а коли просять — знову зараз напою.

Мабуть, не гріх зізнатись: люблю, коли кожна доярка на стільчику підсяде до своєї здорової, що не дістати ні хвоста, ні рога, й тоді штири стрільці до їдного корча стріляють, штири панночки в одну дучку плюють, штири кулі б’ють в одну стрекулю. Бо тільки мертвий камінь не залюбувався б на штири чотирочки, п’яту шинкарочку, шосту підставочку!

Не встигла відійти доярка Христя, як хутенько підбігає зоотехнік Трохим Трохимович Невечеря, дивиться так, наче зловив мене за злодійську руку в своїй кишені:

—  Хомо Хомовичу, про що тобі гомонілося з моєю Христею? Бо питаю — не годна зізнатись.

—  Та про що? — кажу.— Про те, що в ремигулі штири гулі, в реготухи — дві.

—  Про що? —Обличчя його червоне, схоже на транспарант, наливається кров’ю. Очі — два дивовижно лукавих перепели, які так і не помандрували до вирію, а зосталися зимувати у Яблунівці на обличчі в зоотехніка,— стали сірими від підозри.— Чесно зізнайся!

—  Та про те, що в рогулі штири кулі, а в іржиці — дві.

—  Кат тебе знає, чи можна тобі вірити... А тільки скажу, що малий Хомко...

—  Хомко Хомович?..

—  Хомко Трохимович уже називає мене татом. І, може, я ще сподіваюсь на дітей від Христі. Значить, не ставай на дорозі.— І знову запитав по-лисячому підлесливо, навіть, здається, лисячого хвоста підібгав:—Так про що гомонів із Христею? Бо не зізнається...

—  І а казав... Про штири тики, два патики, сьомий сомирдач. Що, не можеш рушити розумом, як здохне теля хвостом?

—  Хрін його знає, може, я блекоти об’ївся, а тільки ж наче і розуму палату маю, і ключ од неї не загубив... Чудно балакаєш, Хомо, ой, чудно!

Хоч і скільки роботу задобрюєш своєю працею, та їй кінця-краю не видно, та добре, що робота боїться мене, тікає. Отож, упоравшись на фермі, подався я до села через пташарню, а тут!.. А тут одкрився перед очима вертеп. Насамперед угледів оту княгиню, що має на собі сімсот сім свит, а коли вітер подує, то голе тіло видно. Далі угледів пані, в п ятсот шмат убрану, за нею виступала Марушка в ста кожушках, слідом ішли Параша в чотирьохстах рубашках і удовині дочки в семистах сорочках.

—  Тю-тю-тю! —ходила в їхньому гурті пташниця, скликаючи начебто курей і годуючи зерном із подолу.— Тю- тю-тю, щебетушки-несушки, як заріжу — буде юшка!

А в тому гомінкому вертепі гордовито походжали оті, що хоч і не царського роду, а носять корони. Так, так, оті, що з білого каменю понароджувались, на головах їхніх червоні вінці, од їхніх ніг земля трепечеться, од гласу мертві встають.

Гей ти, послухай! — кажу отакому коронованому.— Славні маєш остроги, то чому верхи не їздиш?

—  Хомо Хомовичу, ви до кого балакаєте? — питає здивовано пташниця.

—  З будимиром,— кажу.

—  З ким?—озирається пташниця по гомінкому вертепу.

Хіба їй розкажеш? А коли розкажеш, то хіба втямить? А може, то я не тямлю, а всі яблунівські колгоспники міцно свого глузду тримаються, не зсунулись? Для них, скажімо, ніякої загадки в ластівці немає, ластівка — та й годі, як і для мене раніше нона була простісінькою ластівкою. Та з недавніх пір, як я став глибше задумуватися над смислом свого життя, став розгадувати загадку свого існування,— з цих нір геть усе для мене обернулось на загадки, що я можу вдіяти? Тому-то ластівка для мене вже не ластівка, а шило-мотовило попід небесами ходило, по-німецьки говорило, по-турецьки закидало і погоду віщувало. Тому-то сорока не сорока, а тиндйличка невеличка, а тиндилик — як патик. І тому-то вулик із бджолами для мене вже не вулик із бджолами, а погрібець, а в тому погрібці повно каракузеньких овець. І добре, либонь, слід потрудити ум свій, щоб порозгадувати всі ці загадки, щоб, нарешті, втямити: ото ластівка, ото сорока, ото вулик із бджолами. Що то, нарешті, не поїхав Саночка на мальованих саночках, молоду минає, стару цілує, а звичайнісінький дятел!

Отака, значить, пригода сталася зі мною тієї пам’ятної осені після численних химерних пригод, які ні в решето не зібрати, ні в пригорщах не сховати. Може, якби не задумувався над смислом свого життя, може, якби не порівнював себе з деревом, квіткою і пташкою, потай заздрячи мудрій призначеності дерева, квітки й пташки на землі, то, мабуть, і не сталося б нічого такого, то не зайшов би ум за розум. Але як я міг не задумуватись, будучи не ким-небудь, а Хомою Прищепою, старшим куди пошлють у яблунівській артілі «Барвінок»...

І ще наснився сон... Начебто в гаю осінньому шарудить листя, немов по ньому не вітрець бігає, а нечиста сила. Й поміж голих та чорних дерев, що схожі на кістяки, на склепи-шибениці, стоїть найпохнюпленіше дерево, найсердитіший скелет-шибениця. Якби в’яз — то не в’яз, якби берест— то не берест, якби граб—то не граб. Ясен, клен, горіх? Пильно приглядався я до цього сумного дерева, аж поки з подивом упізнав у ньому не когось, а себе, Хому Прищепу! Так, у побратимському колі грабів, ясенів та кленів дебелим стовбуром чорнів саме я — сучкуватий і гіллястий, кручений якийсь весь і верчений, хоч довкола росло пряме та рівне дерево. Й чи не на кожній вузлуватій гілляці, схожій на покорчену руку, було вимощене гніздечко. Гніздечка всі були не однакові, і я втямив, що кожне з них змощено іншим птахом: і лелекою, і круком, і совою, і сорокою, і одудом. Гнізд, либонь, було стільки, скільки є різноманітного птаства в яблунівських небесах, і на дереві впадали в очі гнізда тих птахів, які звично мостяться не на деревах чи кущах, а на землі — під кущиком тирси в степу, десь на болотній купині чи в розщелині каміння. Зібравши на собі стільки гнізд, це похмуре дерево ждало, либонь, що в кожному з них поселиться птах — оляпка, вівчарик, ремез, сорокопуд. Але всі гнізда були безнадійно порожні, хоч на сусідніх деревах, не кожне з яких могло похвалитись бодай одненьким гніздечком, хазяйновито клопоталась якась птаха: чи сойка, чи галка, чи іволга, вони співали, вони пересварювались, вони перегукувались.

Пролітав у небесах лебідь, я покликав: «Гей, білі хороми, червоні підпори, мостіться у гнізді моєму!» Проте птах пролинув, як марево, як сон. Покликав ластівку: «Гей ти, спереду шильце, а ззаду вильце, ззаду суконце, а спереду біле полотенце, гніздись у гніздечку моєму!» Але не послухалась ластівка, геть полетіла. Позвав горобця: «Маленький хлопчику у сірій свитинці, по дворах стрибаєш, крихти збираєш, на полі ночуєш, коноплі крадеш, поселяйся в гніздечку моєму!» І навіть сірий горобець погордував, знехтував моє прохання.

І тоді я, знаючи, що в тому похмурому дереві, скелеті- шибениці, під найгрубішим суком, наче під самісіньким серцем, є велике дупло, забалакав до тих створінь, що над землею літають, самі собі жудрають, пташачі крильця мають. Ну, до отих, що не муляри, а комори мурують, без рук, а на гармошках грають,— себто до бджіл звернувся. Сказав так- «Гей ви, гетманські собаки, від яких ні одбиться, ні одмолиться, піти в річку та й втопиться! Гайда цілим роєм своїм у дупло, що в грудях моїх, ліпшого вулія не знайдете. Сідайте на одній подушці там, як сімсот солов’ят, і будьте схожими на сто сестер, що один платок в’яжуть, а хай ваша бджоломатка буде схожа на дівку в темниці, яка в’яже мереживо без петель і вузлів!» Але й бджоли не зважили на запросини, геть полетіли золотим роєм, тільки почулась біля вуха завірюха, а у вусі ярмарок.