Позичений чоловік

Мартоха босоніж із ганку ступила в ту лебедину хурделицю, і місяць щедро сипнув їй пуху на плечі та на розмаяне волосся, й тепер вона скидалась — од ніг до голови — на відлиту з мерехтливого місячного сяйва й іскрилась так, як іскряться влітку вночі м’які гнилушки грушевої серцевини. Підійшла в садку до яблуні, на якій зараз темніло необлетіле листя та пізні яблука, і в задумі взялась рукою за гілляку. Потім од цієї яблуні рушила до іншої, й коли ступала босими ногами по землі, то листочки чи зітхали від її доторків, чи перешіптувались, чи просто шаруділи, і в їхніх палких голосах чулось непогамоване хвилювання.

Я став під ясеном — саме під цим деревом мріялося колись і постояти мені в далекій молодості, стежачи, як Мартоха в білій сорочці ходить уночі по весняному садку. Ясен вигнався у височінь, подебелішав у стовбурі, роздався кроною, й зараз він мовчав якимось глибоким, зачаєним мовчанням. І чомусь мені подумалось про те, що ясен нутром своїм, чутливою серцевиною, здогадувався колись про нашу з Мартохою мрію, й тепер він гірко співчуває нам: адже осінь, а не весна, адже ні яблуневого цвіту нема, ні солов’їв...

І, либонь, наша з Мартохою мрія й по нинішній день була така щира, така болісна, що раптом...

...що раптом на ябуневому гіллі повисло не місячне проміння м’яким лебединим пухом, а зацвіли біло-рожеві квіти! Гілля обібралось рясними бутонами, від яких не поважчало в несподіваній урочистості, а полегшало в натхненному пориві. Кожна яблуня зодяглась мовби у весільну фату, кожна скидалась на молодесеньку наречену, яка вже ось- ось діждеться сподіваного щастя, і Мартоха, зодягнена в білу сорочку, босонога, простоволоса, ходила від яблуні до яблуні, від нареченої до нареченої, наче їхня найближча товаришка — така ж молода, як вони. Перешіптувалася з ними, та хіба почуєш, та хіба вгадаєш, про що саме перешіптуються між собою дівчата, які сьогодні-завтра беруть шлюб зі своїми нареченими?., й співали солові. Було їх так багато, начебто сиділи на кожному дереві, на кожній гіллячці, і від їхніх закоханих пісень весняне повітря мало не палахкотіло вогнем, здавалось, що й Мартоха ось зараз спалахне в тому сатанинському вогні. А вона, по-дівоцькому молода, промінилась чистим світлом, тільки не спалахувала, не горіла, а ходила від яблуні до яблуні, й коли простягувала руку до гілки, то мені здавалось, що вона голубить не просто яблуневий цвіт, а солов’їний спів, який ось так виріс на яблуні й тепер тьохкає, знемагаючи від шалу, й тепер стріляє такими колінцями, від яких дурманиться в голові, й тепер так самозабутньо щебече, наче прагне обернутись на золотий спів, на минуще його солодке дихання!..

Щедрим будучи, цього видовиська я б не пошкодував ні для кого — нехай дивляться розкриленими очима, бо де ж іще й коли вдасться побачити таке, чого ні в якому кіно не показують, про що навіть у районній газеті не пишуть.

І наче відчувши щедрість моєї душі, до обійстя нашого з сусідніх вулиць та з дальших кутків хто тільки не поприходив! Ставали за ворітьми, за верболозовою лісою, біля криниці, на межі — й дивились, як рідна жінка моя Мартоха босоніж, у білій лляній сорочці, маючи розпущеним волоссям, неначе вві сні ходить поміж розквітлими яблунями й подеколи простягає руки до гілля так, наче хоче скласти найкращий у світі букет. І мені — щасливому, щедрому, великодушному—хотілося крикнути всім яблунівським чоловікам і жінкам, що позбирались коло нашої хати. «Дивіться всі! —хотілось крикнути.— Й ти, Максиме Греню, потомствений конюху, що дивовижно схожий на жеребця!.. Й ти, Петре Кандибо, потомствений лавочнику, що так скидаєшся на зайця!.. Й ти, Максиме Діхтярю, знатний яблунівський механізаторе!.. І дивіться навіть ви, старі, як мох на стрісі, діди — Гапличок і Бенеря!.. Хай полюбується навіть директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський чи голова колгоспу Михайло Григорович Дим. Навіть якщо навідається сам начальник районної міліції Венеційський — я не проти! І він, начальник міліції, нітрохи не здивується, коли побачить таку картину, не накаже всім розходитись по домівках, а Мартосі хутчій сховатись до хати й зодягнутись у спідницю та кофту. Бо й начальник міліції, що більше знається з хуліганами, з розкрадачами соціалістичної власності, з порушниками громадського спокою,— навіть він здатний по достоїнству оцінити мою рідну жінку Мартоху. Оцінити, як у білій сорочці ходить від яблуні до яблуні і начебто зриває з гілля солов’їний цвіт. Усі надивились чи, може, комусь іще мало, то так би й стояв усю ніч і заглядав у чужий садок? Я не скупий, я не отой пес, що на соломі лежить—і сам не їсть, і другому не дає, ні для кого не жалко такої картини, де ходить Мартоха в усій своїй іще дівочій красі. Але ж розходьтесь, хлопці, по домівках. І ти, потомствений конюху, йди, і ти, потомствений лавочнику, й ти, знатний механізаторе. І обидва дідки — Бенеря та Гапличок — гайда по хатах. А також усе те вусате і безвусе парубоцтво, що сміливо чи несміливо виглядає із-за кущів. Ідіть до своїх молодиць, бабів чи дівчат і любіть їх так, як оце нині Хома Прищепа любить свою жінку Мартоху. А коли любитимете так, а то й сильніше, то вашим молодицям, бабам і дівчатам теж закортить походити перед вами в білих лляних сорочках, і не в хаті, а в яблуневому саду. Й коли ви любитимете їх щиро, тоді осінній сад обернеться на весняний, тоді замість жовтого листя і дозрілих яблук на гіллі зацвітуть біло-рожеві квіти, тоді з кожного дерева і з кожного куща загримлять солов’ї, тоді яблуневий цвіт обернеться на солов’їний, і ваші молодиці, баби чи дівчата захочуть із того солов’їного цвіту назбирати букети, щоб, люблячи вас, із тими букетами йти аж до могили!»

Хто зна, скільки тривало це видиво, хто зна, скільки часу я говорив до колгоспного чоловіцтва та парубоцтва,— може, вічність, а може, тільки хвилину? Як ізнагла в хлівці озвався півень — гримнув хрипкою, булькатою сурмою так, що я отямився, що марення мої вмить пощезали. Як і раніше, стояв я під ясеном, ніякого чоловіцтва і парубоцтва колгоспного кругом не було, а Мартоха... в довгому білому вбранні ступала поміж яблунь, обнизаних листям, яблуками та лебединим пухом місяця...

Наче в молодість свою поринаючи, від ясена я ступив у садок і, в нестямному пориві взявши на руки не Мартоху, а біле видиво, що мало подобизну моєї рідної жінки, впився поглядом у колисочку її губів, у якій вигойдувалась лукава і зваблива посмішка, як дитина на гойдалці. Мої губи самі потягнулись до тієї гойдалки, що пахла прохолодною м’ятою, а іскри з моїх очей, наче зорі з неба, впали на поверхню двох темних жіночих морів...

І коли я на руках ніс Мартоху до хати, де й мала закінчитись, нарешті, неофіційна частина нашої зустрічі, то в грудях моїх наче трофейний акордеон грав,— так він грав після взяття Берліна, коли ми, солдати, танцювали коло Бранденбурзьких воріт. І, на диво, бриніла у вухах зовсім не фронтова пісня, яких ми тоді не одну переспівали в окопах, у бліндажах, а з дитинства мого напівзабутого, з марева днів, напівзатонулих у водах забуття, а бриніла дитяча пісенька-загадка: давно вродилося, по толоці находилося, його підтинали, мочили, виливали, сушили, роздирали, крутили, мішали, складали, товкли і били, різали, мучили... Коли я зачиняв хатні двері, півняча сурма знову долинула з хліва, а Мартоха спала на моїх руках, і в колисочці її вуст виколисувалась тиха, як місячний промінь, усмішка...

XLIII. МУЖНІСТЬ ЧОЛОВІЧУ ДЬОГТЕМ ПОЛИТО

Життя — не медова ріка в кисільних берегах, і ти по цій ріці не пливеш у макітрі з варениками, чи в сулії з само- граєм, чи в бочці з огірчаним розсолом. Життя — не завжди розквітлий яблуневий сад, по якому в білому довгому

вбранні ходить твоя жінка, котру ти мрієш поносити на руках.

А жаль, правда? Жаль, що іноді хтось мовить язиком, що не витягнеш і волом, жаль, що починають боліти старі кості за гріхи молодості, жаль, що подеколи думається про смерть, яка на лестощі не зважає, хоч вона й за плечима, а не за горами. А ще жаль, коли життя обертається на сварку, коли люди так гризуться, що й хвостів не зостається, коли так гарикаються, що й сам чорт їх не розбере.