Позичений чоловік

Сіамський кіт никав по хаті, наче шукав п’ятого кутка, і нявчав так противно, мовби йому якась холера кишки витягувала через дірочку під стрімко задертим хвостом. Щоб угамувати кота, Дармограїха кинула на підлогу клубок шерстяних ниток. Смикала за кінчик, клубок бігав по хаті, а сіамський кіт, переставши нявчати, гасав слідом за клубком, хапав лапами, ощирював ікласту пащеку, грався.

—  Скачи, чорте, пшона дам!—сміялась Дармограїха.— Бігай тудою-сюдою, поза околицею!

Та варто їй було перестати качати клубок, як сіамський кіт знову починав нявчати так, наче по гарячій сковороді подушечками лапок своїх мусив ходити. Дармограїха кинула клубочок, смикнула за нитку — й сіамський пройдисвіт, вмовкнувши, знову бавився.

—  Бачиш, як кидається на клубочок,— тішилась молодиця,— значить, і на мишей опукою падатиме.

От і не могла Дармограїха взятись ні до якої роботи, бо мусила бавитися з котом. Тільки вночі повкладалися спати, як сіамський кіт знову нявчати — та так противно, що спершу почули собаки на ближчому кутку, далі на яблунівській околиці, зчинили гавкіт, валування, що спасу ніякого! Отож, мусила Дармограїха всю ніч із котом бавитись, а як тільки пробувала заснути — він нявчав, і в селі зчинялася страшенна собача веремія.

Вранці подався до колгоспу, повертаюся — сидить Дармограїха, змарніла й сумна, смикає клубок шерстяних ниток, а сіамський кіт бавиться, зате мовчить.

Уночі теж мусила бавитися з котом, щоб не нявчав, щоб не дратував яблунівських собак.

Наступного дня Одарка знов не подалась на ярмарок, мусила забавляти сіамського гидола.

—  Може,— кажу,— віднесла б його в район і відпродала комусь?

—  Еге,— каже,— відпродати не штука, а хто ж тоді на мишей чигатиме, щоб грошей не крали?

—  Не хочеш продавати — подаруй сусідам, а вони тобі на тому світі віддадуть пиріжками.

—  Авжеж, а як не пиріжками, то вугіллям, щоб було чим палити вогонь під казаном, у якому в смолі горітимеш.

—  Але ж якось із цим котом виходить, наче вскочила ти, як жаба в жар.

—  Твої казання — мов пугою по воді, Хомо. Ось ти вже йдеш до Мартохи, а мені з ким зоставатися, самій? Ліпше з котом, хоч буде обізватись до кого.

—  То думаєш упасти в гаразд, як муха в сметану?

—  Або ж хочу упасти в гаразд, як слива в болото,— прикро так відказує Дармограїха, якій із тим сіамським котом стільки мороки, що й попоїсти ніколи, що й угору глянути нема як. Ще один-другий день такий — і переведеться жінка на марницю, тільки тінь від молодиці тинятиметься по селу, а самої молодиці не стане. Сказала висушеним од страждань голосом: — Бач, Хомо, що не сиджу руки склавши, що не вбоїсько, якого й биндюгом не виважиш на роботу. То що попрошу? Попрошу, аби не був такий спритний, як Матвій до куропаток, а візьми відро води, ганчірку в штандарах і змий підлогу в хаті, бо наслідили та находили.

Чи мене хто попросить двічі? Змити підлогу — значить, змити підлогу. Приніс води від колодязя, дістав ганчірку зі штандарів, роздягнувся, зоставшись у самісіньких сімейних трусах. Мию підлогу, а в самого настрій — землю круглу в такому настрої взяв би на руки й носив би, як пушинку. Та й чом не радіти, коли так вдало товариський суд закінчився, коли вже завтра до рідної жінки Мартохи повертатись. Нічого не проситиму в Дармограїхи, ото що хіба попрошу ланцюг, який так прислужився, коли мене громадою навертали на путь істини, путь праведний.

Настрій гарний, тож само собою й мугикалось під ніс.

—  Не вмію робити, як мокре горить, не вмію робити, як мерзле курить, не вмію робити за пухлого душу, не вмію робити, наче у воловім вусі... В роботі я жвавий, як ведмідь за перепелицями, швидкий, як віл у плузі, моторний, як опецьок... В роботі я проворний, як собака чорний, збиваюсь, як муха в окропі, мудруюсь, як сучка перед перевозом... Я словами за горами, а ділом у запічку.

Так я хвалився-величався, миючи підлогу, так самовихвалявся та чванився, як випотрошений карась на розпеченій сковороді, як раптом...

...як ізненацька...

...як ізнагла...

...гострий біль опалив моє тіло, що й слова тоді я не зміг би мовити, й нині при спомині про ту оказію слова так само пропадають. Бо, здається, якби хоч одне зродилось, то від нього попеклося б горло, язик і піднебіння попеклися б, і так само губи могли б на вугіль обернутись від жару найтихшого слова...

Відкинувши відро з водою та ганчірку, став я в нелюдських корчах корчитись на мокрій підлозі, бо той біль не згасав, а горів огнем, і його іскри-приски розносились по всьому тілу, підпалювали мозок і серце, й мені здавалось, що я палаю на велетенському багатті, яке не гасне, в якому все дужчає полум’я.

Так боліло, що спершу й не розчув сміху, а коли розчув, то вухам своїм не повірив: Дармограїха реготала! Рот її розтягнувся від вуха до вуха, наче вірьовка, на якій сушать випране шмаття, й тепер на вірьовці її губів сушилися зуби — великі й білі, як зубці часнику. А за зубцями часнику сікався й сікався гавкучим цуциком язик, причому цуциком зінської породи.

—  Що сталось, Одарко? — питаю.— Ти така, наче була в горосі, а в тому горосі бачила залізну бабу.

—  Ти, Хомо!..— реготала Дармограїха, руками за боки беручись, і слова тонули в бурхливому бурчакові сміху.

—  О, ревеш, як ведмідь, і не знаєш чого.

—  Ой, у тебе ж, Хомо!..

—  Та не будь ти, Одарко, отією злою травою, з якої навіть сіно лихе!

Дармограїха все реготала, наче смішної лемішки об’їлась, та скоро бурчак її сміху став обертатись на булькання, на горлове двигтіння. Очі гасли, обличчя біліло, губи синіли — жінка сама на себе ставала не схожа, а на якусь мару. І що найчудніше — від сміху напала гикавка, й тепер раптові звуки гикавки диким щебетом виривалися з грудей молодиці, затьмарюючи її твар миготливими хмаринками судоми.

—  Хомо!.. Гик!..

В пригорщі затискуючи біль, я порадив:

—  Скажи замовляння проти гикавки, ось вона й пропаде.

—  Гикавко, гикавко, гик-гик... піди до води, гик-гик... кого схочеш, того й напади, гик...

Либонь, не дуже подіяло, бо гикавка й далі мордувала Дармограїху, то молодиця вдалась до чарівної сили іншого замовляння:

—  Гикота, гикота, гик-гик... зійди до кота, гик-гик... а з кота на Якова, гик-гик... щоб минала всякого, гик...

А що й за другим разом не одпустило й не попустило, то Дармограїха дістала з комори своєї пам’яті чи не най- грізніше замовляння:

—  Гикавко, гикавко, піди на дошку, гик... напади Яв- дошку, піди на кладку та напади Гапку, гик... піди на могилу, напади хоч на попа, хоч на кота, хоч на рябу кобилу!

Й не встигла ще Дармограїха доказати своє, мовби чорною магією навіяне замовляння, як гикавка не тільки попустила, а й одпустила, і тепер поволеньки молодиця знову ставала схожа сама на себе: до обличчя поверталась кров, очі розцвітали, наче нечуйвітри, а губи вже не скидались на вірьовку, на якій сушиться випране шмаття.

—  Ото бач, як зле сміятися з Хоми,— повчально зауважив я.

—  Навіть якби знала, що гикавка нападе, однаково не змогла б утриматись од сміху.

—  Та з якої хороби так сміятись, що мало до каліцтва себе не довела? А якби гикавка на все життя так і зосталась?

—  І мертвий засміявся б із такого... Миєш ти підлогу, а я, значить, бавлю сіамського кота клубком ниток, щоб не нявчав. Коли кіт ізненацька...

—  Тільки не смійся, бо гикавка знов нападе!

—  ...побачив твої чоловічі іграшки, що виглядали з трусів. От і приловчився, ірод, бо подумав, що ти граєшся з ним. Приловчився, значить, і стрибнув, і пазурами своїми пацнув, а пазурі гострі в нього, наче на точилі наточені.

Сіамський кіт, гніваючись, що позбувся такої забавки, муркотів-вуркотів під столом, блимаючи своїми очима великими, наче два золоті місяці вповні в одних небесах.

—  Чує моя душа, що інвалідом стати можу через цього кота-посіпаку... Бач, мишей не став ловити, а знайшов сокирку під лавкою!

—  Ти мого кота не гудь, Хомо, бо що робиться — ік луччому коїться. Не супся, як чорна хмара, не дмись, як сич на погоду, і не визвіряйся, як на батька. Бо якби серце мав у грудях, а не камінь, то, може, й щедрість прокинулася б у тобі.