Позичений чоловік

—  Ось тут, Михайле Григоровичу,— спинився поміж бузкових та калинових кущів цвинтарний сторож, і всі поспинались.— Бачте, горбочок? Значить, у глибу найсухіша земля. До того ж не цвинтарна околиця, а середина. Ото як у центрі Яблунівка стоять сільрада, школа і промтоварний магазин, так і тут центр. А поряд не хто-нєбудь лежить, а люди заслужені — ось, к приміру, довоєнний голова колгоспу Спиридон Джус, а це пірамідка першого колгоспного тракториста Данила Швайченка, ген спочиває п’ятисотенниця Ликера Штурма, біля Ликери Штурми рільничий бригадир Гордій Весна.

Дядько Опанас блищав смаглявим своїм лицем, наче пляма мазуту на чистій ставковій воді, і його руки літали довкола двома веселими осінніми когутиками, що бадьоряться, покрикуючи хрипкими голосами, а далі ось-ось можуть і зчепитись між собою в смертельному герці. Дядько Опанас подався ближче до голови колгоспу і довірливим шепотом — хоч усі й почули той палкий шепіт — проказав у черепашку-стулку Димового вуха:

—  Попомніть моє слово, що я біля вас, Михайле Григоровичу, теж кого-небудь не покладу, а тільки того, кому положено біля вас лежати.

—  Скажіть, дядьку Опанасе,— голова колгоспу примружив зіниці, пригасивши їхній пашистий, колючий зблиск,— а й для інших ви вже теж розподілили місця? За ранжиром чи без ранжиру?

— Як то можна без ранжиру? —Стріхаті брови в цвинтарного сторожа забились, мов двоє крильцят горобчика, що потрапив у сильце.— Скрізь ранжир. Візьміть овечу отару — й тут ранжир. Гусей візьміть, качок, курей! Серед курей теж є півень, що іншими порядкує!.. Отож і на цвинтарі без ранжиру не можна, бо тоді порядку не буде. Порядок має бути скрізь, еге?

—  Переконали, гаразд,— мовив Михайло Григорович і стуманів на лиці так, як сінокіс у жовтні, коли сіється моква й клубочаться хмари — Порядок має бути скрізь, це правда.

—  Сказати, хто де лежатиме? — запопадливо допитувався цвинтарний сторож, тупцяючи ногами по сирій землі, наче у весільному настрої гусак по весняній калюжі.— Сказати, де вже опреділено місце для голови сільради, і агронома, й зоотехніка, й директора школи, і всіх учителів?

—  Та хай вам добро, дядьку Опанасе, не треба. А місце для мене ви й справді вибрали славне, спасибі, на таке я, може, й не заслужив у людей.

—  Заслужили, Михайле Григоровичу! — палко запевнив цвинтарний сторож.

—  Ще раз спасибі на доброму слові та й бувайте здорові.      -

Йдучи поміж могилок, Дим так ізсутулив плечі, ніби йому в шию хижими пазурами впилась велетенська птаха, яку мусить нести, бо не скине. Слідом за ним рушили й інші, бо ще ж і на поминки слід було встигнути, щоб достойно пом’янути покійника. А я, Хома Прищепа, підступив ближче до цвинтарного сторожа й кажу:

—  Вже на долю Варави чорти на тім світі пайок полупають, але ж скоро й до нас налетять зозулі, що нас не забули. Тут, Опанасе, топтали ряст разом із тобою, то й на тому світі гуртом топтатимемо, як забачимося.

—  Ага,— промимрив,— забачимося... як у кушніра на жердці.

—  Від смерті і в печі не замажешся, правду кажуть. То зізнайся, як на духу, Опанасе, чи й мені містечко путнє нагледів?

—  Чом же не нагледів?—сказав із похмурою пихою.—- Нагледів, куди ти, Хомо, візьмеш із собою штири дошки і землі трошки. Як хочеш знати, я розписав, де в мене кожен лежатиме, де вся Яблунівка спочиватиме. Бо порядок має бути порядок.

Місце, вибране для мене дядьком Опанасом, було освячене молодим кленочком, що тріпотів різьбленим листям. Якраз біля могили моєї матері, біля якої було поховано і батька, а вже біля них — рідних тіток та дядьків, небог та небожів, бабів, дідів. Усі ті тонші чи грубші гілки, гілляки з дерева, що росло у Яблунівці давнім родом Прищеп.

І на душі мені стало так, наче я вже не по землі ходжу, а в сирій землі лежу, і мох на мені поріс, і кості мої струхнулись у ямі, і вже не грішу я наліво й направо,— і такий мене взяв жаль за самим собою, що, не тямлячись, забувшись, упав я на коліна. Впав я на коліна перед своєю могилою, що вже навіч бачилася свіжонасипаним горбочком, закиданим осінніми квітами, і заголосив так, наче не зосталось по мені ні слави, ні пам’яті, згинув я, Хома Прищепа, як марцевий сніг...

XXVI. КОЛИ Б НЕ ВМЕР ВАРАВА,ТО ДОВГО ЖИВ БИ

Ішов я перегодя із цвинтаря на поминки по колгоспному бухгалтерові Петрові Зосимовичу Вараві, й снувалось павутиння думок у голові, наче в темному кутку без сонця, а в тому павутинні ворушилась уперта думка-павучок: спасе бог, якого ото ліквідували після революції, нашу душу на колючу грушу, на пень боком, на колючку оком!

Через чагарники чортополоші, що над яблунівськими ставками, ішов я, гадкуючи про смерть і безсмертя, про вічність і минущість, про душу і тіло, бо, як то мовиться, своя сорочка завжди ближча до тіла. Пахло пасльоном, реп'яхами, бугилою, лопухами, а ще пахло огірчаним гудинням, яке мені завжди лоскоче в носі. Й так залоскотало, що я чхнув, наче гарапником по мокрій траві вдарив, такі виляски пішли по чагарях. Аж заплющився, аж сльози на очах виступили. А коли розплющився і сльози на очах протряхли— з куща бузини, пронизаного сонячним промінням, очі в очі дивились на мене розумні й проникливі, такі, якими вони ото ставали не після одного кухля пива, спожитого під варені в багатьох спеціях раки, знайомі до кожної цяточки, до найтоншого переблиску, до найглибшого спалаху, очі головного бухгалтера колгоспу «Барвінок» Петра Зосимовича Варави.

Од страху дзигарі мені у скронях б’ють, серце тенькає, душа в п’яти сховалась, жижки дрижать — такого ляку нагнав на мене той погляд із бузини. Дременув би, як чорт од свяченої води, та як дременеш, коли вже я не Хома, коли вже мене нема!

— Як ся маєте,— питаю,— дорогий Петре Зосимовичу?

А сам міркую: начебто ж і міцну сорочку зшили йому цвяхами з чотирьох дощок, наче ж гробарі і глибоченьку могилу вибуртували, на добрий могорич сподіваючись,

наче ж голова колгоспу Михайло Григорович і слово поминальне таке надійне сказав, що після того слова ніякий покійник із землі вже не зумів би видертись.

— Як здоров’ячко,— белькочу,— шановний Петре Зосимовичу?

А сам гадкую: якщо йому таке новосілля та вхідчини зіграли до темної господи, то, либонь, я вже сам опинився поряд із ним. Але ж чому тоді під землею і небо таке синє, і полином пахне, і горобці щебечуть, і десь літак за спиною реве, і стежка сіріє?

Запахи пасльону та огірчаного гудиння так щипали в носі, що я, заплющившись, знову чхнув у чагарях із страшенними вилясками, а коли розплющився й дим сльози розтанув — очі Петра Зосимовича зникли з куща бузини. І не просто зникли, а потупотіли через чортополох так, як могла гримкотіти ратицями перелякана наша телиця. Авжеж, телиця, яку я й побачив через мить, бігла, задерши хвоста в колючках та реп’яхах, тікаючи в світи, дивлячись перед собою живими очима покійного Петра Зосимовича Варави — лагідними й чистими, як після спожитого з раками пива.

І, оговтуючись та відмерзаючи душею, лайнувся я всмак, що, клята, не маючи від Мартохи хазяйського догляду, знову вирвалася з хліва, никає без пристановиська...

Для поминальної тризни в жертву світлій пам’яті Петра Зосимовича було зарізано кілька півнів галаганів, а також був підданий закланню кабанчик степової української породи. Поминали в тій самій кімнаті й за тим самим столом, де ще недавно стояв із небіжчиком гроб, повитий чорним крепом і червоним кумачем. Пахло воском та ладаном, хоч ладанка ніде не горіла, а також зіллям, квітами, тушкованою капустою, курячою печенею і поросячими драглями. Гробарі, врочисті, як граки у лютневу пору на дубі, похмуро кінчали трапезувати — вони за цим столом чи не найдужче скидались на тих, що найближче стоять до таємниць загробного царства. Старенька мати Марфа, сива, як конопляна витіпана пачіска, зодягнена в чорну жалобну сукню й закутана в ткану начебто з мороку горобиної ночі хустку, запечаленою вивіркою сновигала поміж поминальників, що пили горілку, їли страви, добрим, сердечним словом згадуючи її сина.