Позичений чоловік

Я, дедалі звикаючи до Одарчиної улесливості, як звикає чорт до купини, мимоволі бундючився і поглядав гоголем довкола.

—  Беріть, Хомо Хомовичу, кільце ковбаски, їжте, бо здоров’я всьому голова і нема щастя без здоров’я,— гомоніла Дармограїха.— Хто добре робить — той добре їсть, то ледарі та каліки не їдять, лиш дивляться.

Я, звісно, здоровий: у горлі півники не грають, і од вітру не валюсь, і з хреста мене не знімали — їм, як не в себе, адже до всякого діла мастак. Одарці ж то зайвий привід помилуватись мною, похвалити.

—  Поганому животу й пироги болять, а у вас, Хомо Хомовичу, не живіт, а куркульська комора: все грабастає — й нічого не віддає.

Від тієї похвальби я дедалі дужче надимаюсь, як жаба перед волом, а Дармограїха ж співає, як усі яблунівські півні на світанку:

—  Не в тім хороший мій Хома Хомович, що чорнобривий, а в тім, що діло робить. Та немає такої роботи, якої б злякався, а всяка робота його боїться, мов божа та свята душа лякається якого зарізяки.

Одарку слухаючи, й хазяї відмикали свої роти, теж підхвалювали, а мені ж від того було так солодко, як тій ледачій поросній льосі, яку годину-другу можна в сажі чухати, а вона лежить і рохкає. Дармограїха не зоставалась байдужа до тих похвал, розцвітала на обличчі, мов вогонь у печі, яку напалюють під хліб, і казала:

—  Якби ж не Хома Хомович, то чи звідала б я щастя? Отак би вік звікувала — і згасла б. А Хома Хомович — ох і хазяїн, ох і голова! Нічого з хати не цупить, а все до хати. У ледачого хазяїна і чоботи з ніг украдуть — тільки не в Хоми Хомовича.

Крадькома від господарів Дармограїха стусала моє коліно своїм коліном і шепотіла:

—  Підтакуй, чого не підтакуєш!

—  А так, так,— підтакував я.— У нероб завжди неврожай, тільки не в нас із Одаркою.

—  А що вже горді Хома Хомович,— не відала стриму Дармограїха.— 3 іншого можна було б і вірьовки вити, а на Хомі Хомовичу не поїздиш, як і на їжаку.

І пошепки наказувала:

—  Підтакуй!

—  А так, так,— підтакував я.— Ми з Одаркою одного тіста книші.

—  Чи в Яблунівці є рівня моєму Хомі Хомовичу? Якби моя воля, то поставила б його посеред села живим пам’ятником, аби всі дивились, бо я не скупа, не жалко.

—  А так, так,-— підтакував я.— Стояв би, авжеж, бо я такий плохий, хоч у вухо бгай!..

Отже, водила мене Дармограїха по весіллях — тут вона ліктем підштовхувала, аби не сидів бевзь бевзем, а бажав молодому подружжю щастя і діток копу. На родинах чужих Дармограїха давала волю своєму язику і зичила, щоб новонароджене вдалось не в батька-матір, а в мене, Хому. На поминках тихцем під’юджувала, щоб я сказав розчулене слово за небіжчика, бо, мовляв, кому тоді й говорити, як не мені. На проводах хлопців до армії Одарка теж умудрялася не мовчати — бажала новобранцям захищати рідну землю так, як захищав її я, Хома. Коли справлялись новосілля, вхідчини до нової хати — ми там теж були з Одаркою ябо я говорив, а вона мовчала, або навпаки — я мовчав, а вона говорила.

А то якось збори проводились у клубі, й ми з Одаркою подались. Голова колгоспу Михайло Григорович Дим зачитав тих, кого треба обрати до президії, а потім і питає:

Товариші, в кого будуть які доповнення?

В мене будуть доповнення,— вихопилась Дармограїха, Моя Марко з конопель.

Слухаємо нас,— мовив Дим не без здивування.

Давайте оберемо до президії і Хому Хомовича,— сказала Дармограїха.

Хто такий Хома Хомович?—спитав Дим і почервонів, як рак печений.

І вам не сором казати й не гріх потаїти, що не знаєте Хоми Прищепи?

Так би й казала, що Хома Прищепа, а то — Хома Хомович,— скраснівши, мов іскра, виправдувався голова колгоспу.— Всі знають Хому Прищепу, аякже, хай і він сідає до президії, справді заслужив достойною працею на фермі.

І І у, думав я, коли сидів у президії, і в нашої кози хвіст виросте. Му, солодко міркувалось, я не тютя з полив’яним носом, у якої ні з губи мови, ні з носа вітру. Ну, снувалось у мислях, таки з мене в колгоспі більше користі, ніж із чорта смальцю, інакше б я не сидів отут, мов сорока на кілку, й на мене б усі не дивились.

Коли ми вже йшли з клубу додому, Одарка гомоніла:

—  Якби ти, Хомо, тільки побачив, як ти сидів у президії! Ну ніхто з тобою не зрівняється! Дим отой совався за столом, наче ним нечиста сила колотила, рукам місця не знаходив, хоч візьми їх та викинь. А хіба зоотехнік сидів так, як треба? То скривиться, наче про гірке згадає, то сміється, наче йому пальця показали. А та доярка Христя? Ввібрала голову в плечі і лупає очима на промовців, як чорт па попа, і чомусь така сердита, аж коліна в неї гострі. А ти, Хомо, сів рівненько, наче аршина проковтнув, запишався, бо справжню ціну собі знаєш, і дивишся зі сцени па людей так, наче з очей сизих голубів пускаєш.

Ну, думаю, Дармограїха й справді лисом підшита, а псом підбита, вміє підлестити, словом як листом стеле — заслухаєшся!

—  Та й по лицю твоєму, Хомо, видно, що ти найрозумніший, хоч і мовчав. Ти так розумно мовчав, як вони розумію не говорили. Вони там із трибуни всякі бендюлики гнули, обіцянки обіцяли, а ти, Хомо, не з їхньої породи. Ти, Хомо, не з тих, що беруться до діла, як п’яний за тин. Не з тих прях, які напрядуть, що й миші нічого вкрасти. Е, Хомо, ти трудівник, а за трудівника не язик, а діло говорить, отож твоє мовчання й було найрозумніше.

Після тих зборів, на яких Одарка висувала мене до президії, вона й за перо взялась. А взявшись за перо, понаписувала дописи до газет — до районної, обласної та до багатьох київських. І в тих дописах понаписувала, як то в яблунівському колгоспі «Барвінок» на всяких роботах трудиться сумлінний і чесний колгоспник Хома Прищепа, який є прикладом для молоді, котра після десятирічки чомусь не дуже квапиться на ферми. Свої дописи Одарка попідписувала так: сількор Око, сількор Рука, сількор Правда, сількор Ніготь. Щоправда, в газетах друком вони не з’явились, та обом нам було приємно, що я мало не вславився на весь район, на всю область, на всю Україну!

XVI. КОЛИ ЗЕМЛЯ ПІД НОГАМИ ГОРИТЬ НА КОСОВИЙ САЖЕНЬ

Ніколи не вгадаєш, що в жінки на мислі, та ще в такої жінки, яка Одаркою Дармограїхою зветься. Кожна жінка — це загадка, до якої може бути не одна відгадка, а сто. Ці відгадки то від погоди залежать, то від доброго чи кепського настрою; або ж від того, в яких чоботях учора здибалася сусідка в яблунівському магазині промтоварів; а чи від того, як на неї подивився листоноша — скоса чи зизом, прямо чи криво.

—  Хомо,— якось каже Дармограїха,— чи я тобі не жінка— наче картиночка?

—  Картиночка,— згоджуюсь.— Але я тобою похвалюсь не в сім день, а в сім літ.

—  Не хвали жінку тілом, а хвали її ділом.

— І тілом, і ділом! Бо дім наш держиться не на землі, а на тобі.

— Та чомусь, Хомо, я оце почала світом нудити.

—  Хай наші вороги світом нудять. А нам добре казати і «ох» удвох.

—  Правда твоя, Хомо, та чомусь такий туск на серці...

—  Нам, Одарко, не потрібен і клад, бо у нас із тобою завжди в сім’ї лад.

- Але ж сімейка наша маленька. У нас згода панує, то в хаті навіть найкапосніше горе танцює.

Ой Хомо, я ж тобі як жилка: коли схочеш — тоді й

І покірна, і      слухняна. Хіба душа моя не м’яка,

ні подушка? Може, як то кажуть, постоли і брудні, зате душа чиста. А на серці камінь, що наче ми з тобою закон поминули, або ж, вірніше, так вступили в закон, як собака н цибулю.

Охота гірша неволі,— кажу глибокомудро.

Авжеж, воно б добре, та нікуди не годиться. Як у нас вийшло? Вийшло так: іде гнида за Демида, світилкою жаба, сваха черепаха!

А чи нам хтось винуватий? Сиділа дівка та й висиділа дідька!

Виходить, наче ми побрались на чотири вітри, а на п'ятий шум? Годиться, Хомо, жити так, як люди, раз я тебе її Мартохи позичила? Годиться, Хомо, завести свою дитинку.

І стало мені па серці так, як отому одчайдуху-легкодуху, що ходить на комара з дрючком, а на вовка з гострою швайкою.