Три грані часу

Потім плем’я справляло криваву тризну: наїдалося досхочу, до знемоги, але чесно лишало половину здобичі чотириногим спільникам, які нетерпляче чекали своєї черги.

І, може, саме те, що А-ку і Га-ав, тоді ще кумедне пухнасте цуценя, з товстими незграбними лапами, з головою, непропорційно великою, зіткнулися саме в той час, коли А-ку повертався з чергового бенкету і був ситий по самісіньке горло… може, саме це стало причиною, що цуценя одразу ж не було вбите і з’їдене. Підхоплене спритно підлітком, воно завищало, відчайдушно й пронизливо, учепилося гострими голочками зубів у великий палець насильника. Але А-ку не став визволяти палець: боячись, що от-от появиться розгнівана мама цуценяти, він птахом злетів на найближчу скелю, здерся на найнеприступніший виступ її, і аж там уже став рятувати свого пальця. Ссав кров із ранки, не випускаючи, однак, із рук свого бранця.

Так у печері появився новий мешканець. А-ку прив’язав його, щоб не втік, міцною ліаною — до тієї пори, поки йому захочеться їсти. Але плем’я в той час переживало велику мисливську вдачу, щодня всі об’їдалися досхочу м’ясом. Навіть хворим, навіть старим перепадало од щедрого столу, а на маслаки ніхто не хотів і дивитися. І цуценя продовжувало жити, поступово звикаючи до двоногих істот. А-ку його годував і поїв, дбаючи про те, щоб воно до того часу, коли його треба буде вбити, не схудло, і воно так весело стрічало його, було таке потішне й ласкаве, що він подовгу бавився з ним.

Вирушаючи із старшими на полювання, спокійно лишав цуценя в печері. Це була його здобич, і ніхто, навіть старший мисливець, не мав права зазіхати на неї. І хоч які ласі погляди кидалися в його бік, воно щоразу радісно стрічало свого господаря живе та неушкоджене.

Нарешті настав час, коли їжі не стало, і голодний А-ку повів цуценя із печери. Він заніс уже був руку з важким гострим каменем, щоб розвалити бранцеві голову, і стрівся поглядом з очима цуценяти. Віддано, майже обожнююче дивилося воно на свого володаря і вимахувало тихенько хвостом.

В душі А-ку щось наче зрушилося. Щось ворухнулося, незвичне й невиразне, щось защеміло — А-ку не міг би пояснити, що з ним сталося: він просто застиг з високо занесеним каменем у правиці, а погляд у цуценяти був такий, наче на нього дивився член його племені.

— А-ку тебе не буде вбивати, — пробубонів врешті він, опускаючи камінь.

Йому дивувалися, з нього глузували, називали “тим, що відмовивсь од їжі”. Та він уперто тримав цуценя, ділячись із ним останнім шматком, разом голодуючи і разом наїдаючись, і Га-ав ріс та ріс і вигнав у такого здорового та дужого пса, що тепер якби хто й схотів його з’їсти, то тричі подумав би, перш ніж підняти камінь чи палицю.

Га-ав давно прилучився до собачої зграї, він пройшов усі щабелі ієрархії, від останнього пса до ватажка, завойовуючи місце у численних сутичках, і зараз не було в усій зграї собаки, яка посміла б ошкіритись на Га-ава. Тому й появлявся А-ку в ній безстрашно під захистом свого чотириногого друга і проводив там довгі години, спостерігаючи, як живуть дорослі тварини, як бавиться безтурботно малеча, навіть у забавах своїх підсвідомо готуючись стати сміливими й спритними мисливцями.

Часто А-ку кликав Га-ава, і вони удвох вирушали в долину. Він нічого й нікого не боявся з чотириногим другом своїм, бо рідко який хижак міг би вистояти проти цього могутнього пса. Вони бігли долиною, пірнаючи в густу високу траву, і все дзвеніло, співало в А-ку. І часом йому здавалося, що сам Великий Мисливець біжить з ним наввипередки. Бив себе кулаками в незміцнілі ще груди, кидав у простір поклик мисливця, який вийшов на полювання і заявляє про це навсібіч:

Ось я, дужий і сміливий, іду полювати на вас!

Стережіться!

Ось моя бойова грізна палиця, що розколює найміцніші черепи!

Стережіться!

Ось мій порожній живіт, що бажає вашого м’яса!

Стережіться!

Я — А-ку! Дужий і непереможний мисливець!

Дзвінкий голос А-ку лунав над долиною, тварини, які паслися довкола, завмирали в тривозі.

Набігавшись, вони вибирали самотнє дерево, під яким можна було сховатись од спеки, і довго лежали, відпочиваючи…

То були найкращі години в житті А-ку. Години ситі й веселі.

А тепер його плем’я голодує — жорстоко й довго. Щодня вирушають мисливці на пошуки дичини і повертаються нещасні й натомлені, з низько опущеними головами. Жінки, які нетерпляче їх виглядали, накидаються на них з бійкою й лайкою. Вони кричать, розлючені, жбурляють в них паліччям, камінням, щипають і штурхають, кидають їм під ноги своїх кволих од голоду дітей. А мисливці навіть не пробують боронитися: сприймають все як належне. Забиваються в найглухіший закуток печери, мовчки лежать.

Але й сон не приносить їм полегшення. Голодні шлунки і вночі нагадують про себе, їм весь час сниться м’ясо, гори м’яса, і тоді то один, то другий, просинаючись, заходжується шукати те м’ясо: адже воно щойно було перед ним, на губах ще був його присмак. “Хто узяв моє м’ясо?” — кричить розпачливо він, бо плем’я ще не усвідомлює різниці між сном і дійсністю. Те, що їм наснилося, сприймається як реальність…

Вони й раніше голодували, голод супроводжував усе їхнє життя, бо не так легко було вполювати велику й дужу тварину, щоб усе плем’я наїлося досхочу, але то був звичний голод. Шлунок рано чи пізно, а таки отримував хоч невелику поживу, а зараз плем’я не їло вже багато-багато днів.

Врешті вирішили залишити негостинну долину, переселитися в інше місце. Довго вирішували, куди йти: долина з усіх боків була замкнена горами, — аж поки один із мисливців повідомив, що він уночі, коли спав, був на полюванні в тій стороні, де Великий Мисливець палить свій вічний вогонь. Там він бачив багато-багато дичини, вона довірливо підпускала його до себе, бо не боялася людини. “Чому ж ти нічого не вбив?!” — закричали люто на нього. “Я забув свою палицю”, — відповів розгублено мисливець. І плем’я, не зважаючи на голод, довго кепкувало із нього.

Вирішили переселитися в ту долину. З надією й острахом дивилося плем’я на далекі гори, на конус, що курів весь час димом, а вночі було навіть видно полум’я. І тоді глухий грізний гуркіт докочувався аж сюди, — то Великий Мисливець бив себе щосили у груди, оповіщаючи всіх, що він незабаром вийде на полювання і щоб ніхто йому не заважав.

Але плем’я й не думає зазіхати на права Великого Мисливця. Хай він полює за отими далекими тваринами, які виходять щоночі на пашу над їхніми головами, світячи такою безліччю очей, що їх нікому не дано порахувати. Вони ж будуть полювати внизу, і то лише тоді, коли Великий Мисливець полишатиме невидиму звідси долину.

Вирішили спробувати ще раз вполювати хоч кілька тварин: виснажене плем’я мало хоч трохи поїсти на дорогу. Перший мисливець сказав, що вони цього разу підуть аж до отих гір, які ледь синіють на протилежному боці рівнини. Він колись там був і бачив величезне болото, що його, може, не встиг випити Великий Мисливець. А якщо там є вода, хоч трохи води, то буде й дичина.

Мисливці мали вирушити сьогодні, але А-ку з ними не йшов, хоч йому й дуже хотілося: мав ще до того, як плем’я вирушить у далеку дорогу, обстругати палицю.

Знайшов її кілька днів тому (“давно”, — сказав би А-ку, бо вимір часу йому був невідомий), серед каміння. Палиця була суха, важка і дуже міцна: її скоріше можна було б зігнути, аніж зламати, — якраз те, що потрібно мисливцеві. Це була велика знахідка, неймовірна вдача, яка випадає раз на віку, та й то далеко не кожному, і А-ку не розлучався з ломакою й на мить. Ось і зараз, обіймаючи однією рукою Га-ава, він другою стискав свою знахідку.

Але щоб вона стала справжньою зброєю, їй треба дати лад: пообрубувати коріння й сучки, обстругати й вигладити, щоб вона не обдирала долоні. І А-ку, попрощавшись із Га-авом, рушив назад до печери.

— А-ку робитиме бойову палицю! — з викликом сказав він вартовому: він все ще не забув недавньої сутички. — А-ку вб’є нею мамонта!

Ва-а цього разу й не подумав насміхатися. Глянув на юнака, що наздоганяв уже зростом мисливців, і в його погаслих очах зажевріли несміливо вогники.