Три грані часу

Щоб не зім’яти смарагдово-зелену траву, він опустився на плескатий камінь над самою річкою і став чекати решту екіпажу.

Майже весь день зліталися астронавти, і кожному було про що розповісти. Все, що вони пережили, що почули й побачили, підключившись до свідомостей мешканців цієї планети, одразу ж було передано на корабель, в центр інформації. Спрацювали клітинки пам’яті величезного мозку, потужні імпульси понеслися одразу ж у простір в бік далекої галактики, і тепер, що б не сталося з учасниками експедиції, інформація, зібрана ними, все одно стане надбанням їхньої цивілізації.

Тепер треба було подбати про контакти з майбутньою цивілізацією розумних істот, які населяють планету. Контакти, що стануть можливими через десятки, а то й сотні тисячоліть.

Вирішено було обладнати в різних куточках планети контактні пункти.

І знову розлетілися увсібіч інопланетяни групами по десять астронавтів. Ваго ж з дев’ятьма товаришами лишився в долині.

Довго вибирали потрібне місце. Врешті в одній з ущелин, що мов пальці руки зливалися з долиною, знайшли те, що було їм потрібне: гранітну стіну з кілометр завдовжки, суцільний міцний моноліт, здатний простояти тисячоліття. Обходячи ущелину, Ваго переключився на глибинний зір, що міг проникнути до ядра планети, і побачив навпроти стіни, по той бік гірського потоку, товстелезну кварцову жилу. І хоч жила була схована під грубим шаром каміння й землі, він бачив її так виразно, наче вона лежала, очищена, у нього під ногами. Жила прорізала кам’яний масив, заповнивши колись глибоку тріщину, і серед її напівпрозорого тіла були рясно вкраплені цілі гнізда жовтого металу. Тут його були тонни: десятки тонн благородного металу, який не піддавався корозії, металу, що з розвитком цивілізації стане еталоном матеріальних цінностей, виміром багатства і бідності, — це Ваго вже знав з історії власної цивілізації.

Тож рано чи пізно сюди прийдуть ті, що шукатимуть цей благородний метал, і натраплять на жилу. А що жила простежувалася й по цей бік потоку, зникаючи під гранітним масивом, то вони вийдуть під стіну й наткнуться на печеру, якої ще не було, але яка незабаром буде: від корабля вже стартували вантажні ракети, і одна з тих ракет саме опускалася в долину.

Першим з ракети, яка автоматично розвантажувалася, появився біонет, що мав пробити печеру. Масивна куля з надтвердого, вогнетривкого матеріалу могла витримувати тиск у мільйони атмосфер і температуру в десятки мільйонів градусів. Довгі пружинисті ноги з підошвами-присосками дозволяли біонетові долати будь-які перешкоди, підніматися навіть по прямовисній стіні чи спускатися в прірву.

Викотившись із корабля, біонет одразу повернув у бік астронавтів розташований зверху хвилевловлювач. По ньому замерехтіли, забігали кольорові “зайчики”, злилися в суцільний ланцюжок — біонет уже чекав на команду.

Розвернувся, швидко побіг до ущелини. Павукоподібні ніжки його аж миготіли, і було в ньому щось від працьовитої, заклопотаної комахи. Ось він видерся на косогір, ламаючи густі кущі, зупинився перед стіною: точно на тому місці, де мала бути печера. Круглий тулуб його враз почервонів — то був застережний колір небезпеки. Астронавти одразу ж почали відлітати од біонета — все далі й далі, аж поки тіло його знову набуло нормального кольору.

Зупинилися, спостерігаючи, що робить біонет.

Ваго було особливо цікаво: адже він досі не бачив цього біонета в дії. Знав лишень, що в отому круглому тілі зосереджено величезні запаси енергії, що біонет, ущільнюючи атоми, прошиває найтвердіші породи так само легко й вільно, як птах повітря. Гігантські напруження виникали при роботі в породах, і бувало, що біонети не витримували — вибухали. Саме тому й вкривалися вони щоразу червоним кольором, аж поки астронавти відлітали на безпечну відстань.

На якусь мить запала тиша: навіть вода, здавалося, завмерла в потоці. Потім стіна перед біонетом враз почервоніла, мов жар, вона засвітилася, запалахкотіла сліпуче, вогняні блискавиці заметалися по ній увсібіч, а кущі довкола спалахнули, мов смолоскипи. Вода у потоці враз закипіла, бухнула парою, туга гаряча хвиля вдарила астронавтам в обличчя, од могутнього реву затремтіли гори, посипалося густо каміння. Біонет уже зник у стіні — в отворі, що плавився сліпучим вогнем, рев переріс у свист, пронизливий і високий, велетенська стіна тремтіла, здавалося, вона от-от не витримає: вибухне, розлетиться на шмаття.

Свистіло все глухіше й глухіше — біонет вже забрався в самісіньке серце гранітної скелі…

Потім все стихло. Лише догорала рослинність та, потріскуючи, холонула все ще червона стіна. З отвору, поблискуючи невразимим тілом, з’явився біонет. Постояв, наче милуючись зробленим, спустився швидко донизу.

Астронавти полетіли до печери, що вже темніла ідеально окресленим отвором.

Коридор, спершу вузький і низький, з кожним метром ширшав і вищав, аж поки переріс у величезну залу з куполоподібною стелею. І стеля, й стіни були вкриті склоподібною, мовби аж оплавленою плівкою. Надтонка плівка ота, вся із сконденсованих, ущільнених атомів, була така міцна, що могла витримати гігантські напруження, — жоден землетрус, жодна ерозія неспроможна її зруйнувати.

Минуть мільйони років, всі оці гори зрівняються, зникнуть, лишиться тільки печера: вилуплена, мов із яйця, гігантська споруда бездоганної форми.

Задоволені, лишали астронавти печеру. А знизу, од вантажного корабля, вже поспішали інші біонети: ті, що обладнуватимуть печеру, й ті, що навіки лишаться у ній — терпляче чекатимуть приходу розумних істот…

Потім настав час прощатися з планетою. Астронавти зібралися знову докупи в глибокій долині, замкненій горами. Як і в день прибуття, яскраво й щедро світила молода іще зірка, якій горіти мільярди років, мовчазні та величні, підносилися гори, увінчані сніговими шапками, весело й дзвінко шуміла вода. Вони всі ще раз подумали, що планета щедра й прекрасна, як і життя, яке розквітло на ній. Потім найстарший та найдосвідченіший підніс догори обидві руки — жест, що означав водночас і прощання, й побажання усьому живому, яке тут лишалося, миру й спокою, і астронавти один по одному стали зникати у небі.

Знявши з численних орбіт вже непотрібні супутники (ніщо не повинно порушувати природний розвиток розуму), вони полинули до свого корабля, що висів у космосі, далеко за межами зоряної системи. І там, на величезній орбіті, запустили супутник-ретранслятор, супутник-гігант, націлений антенами на їхню галактику. Обладнаний реактором з джерелом енергії на мільйони років, віднині він буде приймати всю інформацію, що надходитиме з космічної безодні, від таких же супутників, які простягнуться безкінечно довгим ланцюгом аж до їхньої галактики. Він буде передавати ту інформацію в десятки печер на планеті.

Ваго одірвався од екрану й пішов до постелі: пролунав сигнал спати. Ліг на спину, заклавши під голову руки, пригадав планету, на якій побував, і А-ку, який став наче його двійником. Що він там зараз робить, на кого полює? І чи збулася його мрія стати першим мисливцем?

Враз пригадав останній той вечір, після битви з чужинцями, — високу скелю, піднесену над вогнищем, довкола якого танцюють переможці, і дві постаті на ній — людини й собаки. І догори піднесені руки, і вигук у небо, до самих зірок:

— Я прийду на вас полювати! Це кажу я, А-ку!

І всміхнувся розчулено.

Думав про маленьку іскорку розуму, яка загубилася в безмежному космосі і яка рано чи пізно спалахне яскравим, всепереможним вогнем.

А ще думав про того, зовсім уже невідомого, хто прийде через десяток тисяч років до печери. Хто це буде: юнак чи зовсім уже доросла людина, Ваго, звісно, не міг напевно сказати. Хотілося, щоб це був юнак. І чомусь він здавався Ваго дуже знайомим, дуже близьким, як і А-ку. Ваго ніяк не міг позбутися відчуття, що він уже десь стрічався з ним, з тим, хто народиться через тисячі, а може, й десятки тисяч років. І кілька днів тому не втримавсь од бажання піднести щось йому в дарунок. Довго оглядав свою колекцію і врешті зупинив свій вибір на кристалі, що знайшов у бухточці планети-зорельота під час зворотного шляху до рідної галактики. Бо якщо дарувати, то найцінніше — інакше Ваго і не зміг би.