Озерний Вітер

Шепотіла, бо голос міг би зрушити тишу, а шепіт був закликом, призначався лише одному. А може, це був і не шепіт, може, він чув її слова, хоч вона їх і не вимовляла, просто переходила думка від одного до іншого. Бо ж голос кохання чується поза словами.

Вони йшли серед ночі лісом, і Волин несподівано для себе розумів, що шепоче дерево, коли проходили повз; про що шумлять трава, листя кущів.

Кожна з’ява природна мала свою мову, свої справи, своє життя. І зараз усе це відкривалось Волинові. Йому здавалося, що він завжди розумів цю мову, що завжди розумів Ліс. Але тільки тепер він таки насправді розумів геть усе.

Дерева й трава шепотіли про гарну ніч, про лагідний вітерець, про завтрашнє сонце, про вологу і майбутній дощ.

Кущ глоду роздумував про те, як набухають у нього ягоди, які вони будуть гарні І червонобокі, і як їм треба вологи і сонця, але не забагато, і як їх треба оберігати від зайців та білок і всіх бажаючих обдирати ягоди завчасу, і страхав своїми колючками.

Ліщина шепотіла про спілі коричневі горіхи і пухнастих рудих білок, про те, що слід їй ширше плодитись і розпросторюватись, що найкраща і найважливіша в лісі – це горіхова родина, бо ж горіхи – головне багатство лісу.

— Ось воно! — прошепотіла Царівна О і вказала пальцем на м’яке червонувате світло, що дивом дивним лилося звідкись з-поміж кущів. Серед темені лісу і пронизливої жовтизни місячного сяйва м’який, але яскравий колір іншого світла вочевидь був дивним.

Вони підійшли ближче, і раптом серед кущів, між високих лапатих вигинів папороті, що здіймалась у зріст Волина, впала в їхні очі надзвичайно гарна велика червона квітка, від якої і струменіло у темряву Купальської ночі оце дивне червоне світло.

Тонкі ніжні пелюстки квітки ніби переплітались одна з одною, ніби також струменіли вгору зсередини, мов язички полум’я, жовтуваті, червонуваті і темно-червоні, сплітались вони у ніжну гаму добірних барв, поєднання яких і творило оце світло.

Волин ніколи не уявляв, що квітка може випромінювати світло. Світилось усе довкола так, ніби запалили серед ночі маленького каганця, який горить таким яскравим червоним вогнем.

Напрочуд привабливою була квітка. Коли дивитися на неї, здавалося, що вогонь цей зігріває, заспокоює, лікує і голубить, знімає усі тривоги.

— Зірви її, — сказала Царівна О. — Це твоя ніч. Віднині ти будеш Княжичем Озера, і квітка папороті додасть тобі міці й сили, чудодійних спроможностей, про які я й не знаю, і ти ще по знаєш — ніхто не знає до наступної миті, коли ти зірвеш її. Навіть Ті, що все знають, ще цього не знають, бо цього ще нема. Той, хто зірве її, стане іншим. З такого, яким він є, розвинеться враз у такого, яким він і тільки він міг би бути і може бути. Отож, з цією квіткою ти станеш, яким лиш мріяв би стати, але ніколи б не став, якби був звичайним.

— Ого! — озвалась сова у лісі. — Вже час! Ого!

— Поспішай! — прошепотіла Царівна О. — Бо це можливе тільки серед ночі і тільки серед цієї. А вже повертає на ранок, чуєш — сова попереджає!

Волин ступив уперед. Якусь мить ніби вагався, але це десь усередині, ще просто якісь залишки його людського єства ворушились у ньому, ще блискавкою майнула думка про родину, про себе в ній. Але то була блискавка, а не думка, і в наступну мить, озирнувшись і зустрівшись із очима Царівни О, з очима кохання і вічного блаженства, пристрасті і знання, він простяг руку і зірвав квітку.

І в цю мить ніби вибух струсонув кущем папороті, і Волин піднісся вгору, тримаючи квітку, від якої все ще струменіло червоне світло і осявало доволі велику частину лісу. Враз довкола куща папороті зібрались найдивніші лісові створіння, ті, кого Волин досі ніколи не бачив, а лише чув про їхнє існування — лісовики, планетники, літавиці, мавки і стрижені, русалки і змії, вовкулаки й упирі, куці і куцики та багато інших, більших й менших, які мали більш чи менш людську подобу або творили поєднання людини із звіром, як-от вовкулаки, що були ніби люди із вовчими мордами і порослі шерстю, а інші — ніби вовки, але з обличчям людини, подібним до звірячого.

Лісовики були напівцапками, від половини порослі шерстю і з копитами; подібні до них, тільки багато менші і з ріжками, були куці й куцики; з-поміж чарівних зміїв були й такі, що зовсім схожі на людину, в якої тільки важкий хвіст з лускою ріс ззаду, а під руками складені були перетинчасті крила, і обличчя було з видовженими вперед щелепами і довгими губами, під якими поміж двох рядів тонких і гострих зубів миготів тонкий роздвоєний язик.

Всіх не міг водночас розрізнити й побачити Волин, що, злетівши вгору з квіткою папороті, спокійно застиг над ними в повітрі. А лісовий люд усе прибував, і не було числа йому. Гурт цей зібрався так швидко, що Волин не встиг опам’ятатися, як старий лісовик із довгою сивою бородою — Володар Лісу, зрозумів Волин, саме він і є! — змахнув палицею і гукнув: «Це він, Княжич Озера! Це він, новий у нашій родині!»

— Це він! — загукали всі, і голоси їхні були радієш і приязні, вони махали руками, плескали в долоні або тупотіли ногами, одне слово, зчинився святковий шум.

Царівна О стояла між них мовчки, вдивляючись у Волина, легенько плескала в долоні, аби не відставати від інших, і Волин вже знав усе.

Зависши у повітрі над Лісом, він раптом відчув, що знає усе про всіх тих, хто вітав його унизу, знає, хто що може, хто чим володіє, хто що робить і чому, зрозумів, що царство Лісове й Озерне підпорядковане законам і правилам, як і скрізь, тільки все тут інше.

І він тепер належить до цього царства, і в нього є своє призначення, свої обов’язки і свої можливості.

І житиме він в Озері, і розділятиме владу над Озером з Царівною О. А позаяк прийшов у цей світ ще не до кінця зрілим, ще ледве юнаком, то і за становищем в Озері він буде другим, після Царівни О, і лишиться тепер вічно юним.

Так він подумав про себе — вічно юний. Але й сильний теж — Володар Озерного краю.

Враз ще щось вибухнуло в папороті, і вже Волин стояв біля Царівни О, і не було більше нікого поряд, а квітка, яку він тримав у руці, дотлівала, однак вогонь її не гас просто, а ніби входив у Волина, аж доки наступної миті уся квітка мовби розчинилась у руці Волина і щезла, і він відчув у собі нові незнані сили.

— Ходімо! — сказав він Царівні О. І вже без неї легко піднявся у повітря, і, тримаючи її за руку, сам перелетів до Озера, почуваючи, що лет його, Озерного Княжича, обмежений, що лиш на певній відстані від Озера він може літати в повітрі, але ж і чув, що може і що зараз може, і полетів.

Над Озером він вже жартома нахилився і пішов згори, з височини у воду плавно, граючись, випробовуючи своє пружне тіло, і вона радісно йшла за ним. Пора було спочивати, бо вже сходило сонце.

У Волина почалося нове життя. Життя Озерного Княжича.

Зараз він прокинувся зі свого зимового сну і виплив на поверхню озера, щоби почати довгий, веселий і повний життя період теплої води, приязною повітря, зеленого лісу, квітів, ягід і кохання.

Його буття складалося у цьому химерному світі щасливо і бездумно. Він не пам’ятав нічого про свою родину, тільки десь у потаємних глибинах нової свідомості лишалося, що він був колись смертною людиною.

Але виглядало це як давня казка про колишнє Озерного краю, яку розповідав улюблений приятель — величезний старий сом, що жив у Озері.

На ньому Волин любив їздити верхи, тягав його за вуса, дражнився і хапав старого за хвіст. Але робив те все з приязню, бо старий був мудрий і добрий і також любив Волина.

В озері всі створіння корилися Волинові, він справді став тепер другим Володарем Озера після Царівни О. Інші русалки забрались з цього Озера до інших, менших озер. Була це воля Царівни О, просто жіночі ревнощі чи веління високих сил — байдуже. За ними Волин особливо не шкодував, а як ставало нудно, навідувався часом глибинними підземними протоками і до них у гості. Озер у цьому Краю було багато, підводних рік також, зараз навесні Волин зібрався робити обхід усіх озер, відвідувати знайомих, приятелів і товаришів з їхнього світу. Це були веселі справи. Зустрічі після розлук завжди приємніші, аніж набридливе спілкування з одними й тими ж.