Озерний Вітер

Втім, саме сьогодні при збиранні так усе не ладилось, що хоч і хотіли вони виїхати нині, ніяк не вдалося. То малий проколов ногу сухою гілкою, наступивши босо, то перекинувся казан із юшкою, почали варити спочатку, то довелося перев’язувати і перетягувати в’юки з хатнім скарбом, бо здавалось, що можуть розсипатись в дорозі...

Горині подумалось, що охорона скінчилась, що тільки-но почали вони збиратися до від’їзду, кинулися на їхню родину різні невдачі і підступні сили. Вона прочитала кілька замовлянь, плюнула через плече, зробила пальцями чарівні знаки. Ніби трохи легше стало, почало ладитися оте їхнє збирання. Але час втрачався, зрозуміло було, що не встигають нині виїхати, отож і вирішили — налаштуватись, а в дорогу — на світанку.

З тим і заснули.

Вдосвіта, коли прокинулись, Волина не було в хаті. Шукали його по всьому Лісі й на березі Озера, де він любив сидіти, дивлячись у воду, та не знайшли жодного сліду.

Того дня не поїхали, шукали його весь наступний день, гукали, як могли. Жодних відголосів.

Таємничо зникла водночас із Волином і риба, яку він приніс звечора і яку родина мала забрати з собою в дорогу. Цебрик з водою стояв як і стояв, але рибини в ньому жодної не було.

На третій день, однак, старша сестра Волина побачила на березі Озера, під розлогою плакучою вербою, що звисала над водою, дбайливо складену всю одежу Волина.

Сюди, здавалося, зазирали не раз, адже саме на цій плакучій вербі любив сидіти Волин, вдивляючись у озерне свічадо, але ж ніхто раніше не помітив одежі. Чому?

Чи він сам десь з’явився і поскладав свою одежу? Чи це хтось приніс її сюди і склав усе старанно і зумисно так, аби помітили?

Минув ще день. Мати плакала, діти також, Стир ходив, як ніч. Потім уже не кликали, просто чекали над Озером.

Аж надвечір Стир підвівся і промовив:

— Його забрало Озеро чи хтось в Озері! То ж був Русалчин тиждень, коли я їздив у село, ми всі забули. Ми тут про все забули, а то ж був день Купайла і ніч Купальська, коли щез із хати Волин. І на місяць він дивився недарма. Видно, вже давно був зачарований, і коли ми зібралися геть звідси, Вода взяла його, Озеро забрало його в себе. А одежу лишили на знак, що він тут! Треба було одразу ж здогадатися, коли побачили, що риби у цебрику теж нема. Він забрав рибу із собою у Озеро.

Не можемо вимагати його назад, ні шукати більше! Не віддасть водяне князівство ніколи нічого, що забрало з землі, лиш розпиваємо Тих, що все знають, і наберемося знову лиха. А так — нас має оберігати вода і її мешканці, озерні й лісові духи. Вони-бо забрали нашого Волина, але мають допомогти тепер нам і надалі, як допомагали досі, коли ми пересиджували лихо отут в лісі.

Горина ридма ридала, але чоловікові слова подіяли на неї і вона, хоч і плакала, але не кляла озерний люд і лісовиків, а лиш складала молитви до Перуна і Даждьбога, до Руєвіта з Поревітом і Поренутом, аби сину її хоч у іншому світі, та було добре і щасно.

Родина Стира поїхала геть, оселилася знову у своєму ж селі і внезабарі зажила щасливо й багато, спершу часто згадуючи Волина, а потім дедалі рідше. Однак у пам’яті родини лишилося, що демони водяні й лісові забрали Волина і натомість заповзялися опікуватись цією родиною завжди.

Час спливав, і потроху забувся й жаль за Волином.

Його ж доля, однак, визначилась зовсім інакше.

Бо саме в ту мить, коли ступив маленький Волин босими ногами у води Озера, поглянула на нього з глибини Царівна О, Володарка Озера, і залюбилася, зачарувалася красою малого, вбачаючи в ньому майбутнього гарного леґіня, зовсім незабаром, усього лише за кілька років. А що таке кілька років для Тих, що все знають? Що таке кілька років для Володарки Озера, вічно юної Царівни О, яка в оточенні своїх подруг-русалок, однак, нудилася і мріяла про кохання, вимріювала леґеня, який прийде колись до Озера і залишиться з нею назавжди.

Прийшов хлопчик. А вже так довго чекала Царівна О на леґіня, дуже й дуже довго, що, коли побачила хлопчика, враз зрозуміла — це той, хто зможе колись, як виросте, стати її коханим, пошукуваним нею упродовж вічного часу, в нескінченних вимірах позачасовості і позапросторовості, де переплітаються і схрещуються долі богів і людей, демонів і духів, звірів і птахів, природних з’яв і їхніх володарів.

Цей світ існував поряд із звичайним, в ньому і поза ним, всередині нього, в його глибинах, і там, де немає нічого, а є лише вічне питання.

«Волин повинен буде лишитися зі мною, — загадала Царівна О. — Нехай поки росте! Нехай живе і росте поблизу Озера! Я навчу його любити Озеро, і Ліс, і все в ньому. Я навчу його ще задовго до того, як він зможе прийти до мене, я поведу його і приведу у наш безмежний і вічний світ!»

Царівна О вживала найрізноманітніших своїх чар, аби Волина вабило до Озера, допомагала йому ловити рибу, дбала, аби оселі його родини не торкнулась нічия лиха воля.

У злагоді й мирі жила родина Стира у лісі, але ніколи й нічого з нею не трапилось, — на полюванні завжди щастило, риба ніби сама йшла у сіті тому і тільки тому, що тут був Волин, виростаючи й гарніючи під чарами Царівни О. Вона змусила його задивлятися в озерні глибини, полюбити чисту прозору блакитнувато-зелену воду Озера, показувала йому з дна різні химерні й цікаві видива, коли він вдивлявся у воду, спрямовувала Волинів погляд на місяць, особливо коли той був уповні, і слухала, як хлопчик росте.

Час мав прийти, мав прийти її і його час, і Царівна О терпляче чекала, коли ж той час настане. Вперше вона явилася йому з дна Озера ніби маревом, немовби химерні лінії піску і води творили раптом на дні Озера, в яке вдивлявся, сидячи на плакучій вербі, дивовижно гарне обличчя — чи то жінки, чи дівчини, але таке миле, таке заворожливо знайоме, близьке, рідне, що хлопчик аж злякався свого почуття. Обличчя враз зникло, а Волин довго сидів, ще вдивляючись у воду, просто у воду, замріяно, захоплено і тривало. Марно чекав — не з’явилась більше красуня, але настрій лишився. Щойно минуло йому тринадцять. Він із дивуванням озирав себе, бо ж раптом швидко почав підростати, і раз по раз прислуховувався до себе, до свого росту, до того, що відбувалося з ним, у ньому. Ніби щось чув. Якусь музику. Таємничу, дивовижну, незнайому.

Потім вертався додому, сповнений невідомого почуття, але знав, що вдома нічого про це не скаже, ні словечком не обмовиться, бо... Не міг пояснити, лише відчував, що буде лихо, буде з цього якась біда для всіх, а надто — для нього. Це його таємниця. Та й що казати, як розповіси про миттєвий погляд блакитно-зелених очей красуні-дівчини з дна Озера, які збудили у ньому такий настрій...

Краще спати. Скоріше вкластися спати.

Волин швиденько влігся, заснув умить і приснився йому дивовижний сон.

Іде він, чи то ступаючи по воді, чи то линучи в повітрі, але не торкаючись тверді у дивовижному світі, де все навколо блакитне й густе, всі рухи повільні, м’які, плавні. І лише коли раптом поруч пропливла велика сіро-біла рибина, він збагнув, що все це діється у воді. Але дихає він тут легко, ведеться йому приємно, і коли поряд з’явилась ще рибка, менша, з червонуватими плавниками, він простягнув до неї руку, і рибка одразу ж припливла до його руки, ніби прилащилась до неї, а потім зиркнула на нього своїми риб’ячими булькатими очками і раптом усміхнулась.

«Оце так диво, риба сміється, оце так диво!» — подумки, там, уві сні, вигукнув Волин, але якось враз розуміючи, що нічого дивного тут немає — риба до нього сміється, бо він тут свій, він тут усе знає, він належить теж до Озера, до них... І враз — зелені, легкі шати, розпущені хвилі довгого по п’яти волосся, ось вона йде, та, що усміхалась до нього з глибини, що вдивлялась так у нього коротко і так болюче пронизливо, так сердечно, так приязно, так по-своєму. І так страшно.

Ось вона йде йому назустріч, ледь усміхаючись, дивиться йому в очі, простягає руки, і він йде їй назустріч, легко і просто ступає, не шаріючись, не ніяковіючи і не соромлячись, просто йде собі до неї, бо зараз тільки вона одна вабить його, тільки вона з’єднала в собі те, чого він ще не знав, не почував, не доріс, не збагнув, але що вже на порозі, прийдешнє, неодмінне.