Озерний Вітер

Він попрямував за сонцем і через якийсь час добрався до хатини, біля якої вже сиділа стривожена Леа.

Вона кинулась було до нього, потім зойкнула і відступила назад, в очах її був переляк, потім знову кинулась до нього, обіймаючи.

— Що сталося, Волине? Що з тобою? Ти такий страшний зараз! Блідий, змучений і весь у подряпинах і порізах. І чому ти ходиш у лісі голий? Хтось із села може зустріти тебе. Та й взагалі, що це ти таке вигадав?

— Я... На мене напав дикий звір. Здається, ведмідь, я ледве втік від нього, але подряпався, поранився і, змучений, заснув у пущі. Й оце лише бреду...

— Що ж думає твій брат? Він турбується, певне, що ти пропав. Може, ходімо туди, до нього, до вашої хижки, я ж у вас ні разу й не була...

— Не варто, це далеко! Та й він знає вже про цю хатинку, де ми зараз, знає про нас, і коли шукатиме мене, то тільки тут, якщо мене там немає...

— А чому ти голий?

— Я інколи люблю відчути себе частиною Лісу... — говорив Волин, підбираючи слова, які були б і правдою, і водночас не зраджували б його. — Мені здасться, що трави, і кущі, і навіть звірі більше довіряють мені, коли я без одежі, як вони... Тому я і ягоди збираю так швидко, і гриби враз знаходжу, і таке інше.

— Ти якийсь дивний! Ти й справді дивний, і дуже дивний! Ти мені подобаєшся, але я інколи жахаюсь тебе. У тебе буває такий погляд, якого я ніколи не бачила у юнаків, а тільки у дуже старих людей. І якось ти химерно дивишся на все й говориш чудернацькі речі...

— Якщо я подобаюсь тобі, ти мене кохаєш, то яка різниця...

— Мені байдуже, який ти! — сказала Леа. — Я — твоя! Це лиш для батьків, для інших... Адже ми колись будемо жити разом, чи не так?

— Так! — сказав Волин. Він вигукнув це радісно. Та водночас на дні його свідомості з’явився глибокий сум і мовив йому: «Ні!»

Вони провели разом цілий день. Але Волин вочевидь був ослаблений, хотів спати, і Леа, зібравшись додому, навіть не дозволила йому проводжати себе.

— Як ти будеш сам? — питала вона. — Чи йтимеш туди, далеко, до вашої з братом хижки? Адже ти кволий ще, а йти далеко! І брат твій не з’являється!

— Піду, якщо він не прийде сюди! — відказав Волин. — Ще трохи почекаю — і піду!

Але голос у нього був кволий і сонний, бо насправді він уже починав задихатися без води і йому хотілося одного: щоби Леа якнайшвидше пішла, а він пірнув у Озеро і міг заснути, заспокоїтись, віднайти втрачені сили.

Волин намагався зосередитися, аби покликати Перелесника, але той уже стояв за розваленим тином й вітався з Леою.

Перелесник був у сільському строї, і Волин дякував йому подумки, а той також подумки відказав: «Поговоримо пізніше!»

Леа не чула цієї мовчазної розмови, і, коли Волин сказав їй, аби йшла вона додому, бо вони з братом мають побалакати, вона швиденько зібралася, ґречно попрощалася з Перелесником і зникла, крокуючи стежиною, яку вже вони з Волином протоптали за цей час.

Домовились, що завтра вона не прийде, й отже, вони з Волином побачаться через день.

Щойно Леа зникла поміж деревами, як Перелесник вже був у своєму червоному плащі, а одежу, в яку був убраний, кинув під хатою, сідаючи біля Волина на лавці.

— Що ж ти чиниш, друже? — сумно сказав він. — Те, що я тепер маю ворога у людозмієві, то нехай з ним! Я цих потвор взагалі не терпів і раніше, бо вони ще й у повітрі ширяють! Тепер їм теж буде непереливки! Але то, врешті, байдуже. А от ти, Волине! Бідний мій Волине! Як мені тебе шкода!

— Що зі мною, Перелеснику? Чому ти так дивишся? Чому тобі мене так шкода? Адже я переміг?

— Ти переміг поки що усе, крім себе, Волине! Ось де твоя біда! Це має бути найважча перемога, і дістається вона дуже дорого...

— Ще мало? — жахнувся Волин. — Ще мало я вистраждав, аби Ті, що все знають, лишили мене у спокої?

— Іди спочивай, — сказав Перелесник. — Завтра добалакаємо! Завтра день важливий!

— Чому?

— Роздягайся!

Волин скинув одежу, і Перелесник обійняв його однією рукою, піднісся в повітря, і за мить вони вже були над Озером.

— На добраніч! До завтра!

І Волин уже летів з висоти в Озеро, в рідне його Озеро, вертався у свій коханий Озерний край, такий близький йому і рідний зараз, що, входячи у воду, не хотів, здавалося, зараз більше нічого і нікого, тільки цього глибинного озерного спокою, тільки цієї любові озерного і лісового люду, тільки цього природного стану свого довгого життя, в якому все було чігко і просто, як пори року, як його власне дозрівання за літо, як початок кохання навесні і розквіт його восени, затухання аж до зимового сну і прокидання знову хлопчиком, який знає лише сонце, воду і вітер, лісовий і озерниії люд і нічого не знає про зваби жіночих чар, про пристрасті і захлинання у судомному щасті. І кожної весни кохання знову народжується в ньому, і зріє аж до свого вищого рівня. Єднання з Царівною О є святом і їхнім, і святом цілого озерного й лісового люду, бо всі в цю пору святкують свято кохання, всі живуть в апогеї літнього щастя, аби потім знову дійти закінчення, заснути і навесні прокинутися знову, нічого не пам’ятаючи про минуле.

— Пам’ять — це старість! — казала йому Царівна О, коли він допитувався в неї, звідки він узявся, що в нього було колись, чому він не пам’ятає, як був людиною. — Ти вічний підліток, не можеш мати такої пам’яті, бо саме твоя завжди нова енергія живить і тебе, і мене, і всіх, хто з тобою спілкується. Час, який зупинився в тобі, — велике твоє щастя. Ти наймолодший, найкрасивіший, найспритніший з демонів! Я пишаюсь тобою!

— А Перелесник?

— Життя вітру — це вже не свій затишний світ, це вічний мандрівник, це бездомний блукалець, це нещасний самітник без нікого...

— Чекай, а його зваблені дівчата, а його кохання, а його палахкучі пристрасті?

— Це його покута, його мета і його відчайдушна і завжди нездійсненна спроба знайти своє місце. Вітер не має місця. Він скрізь і ніде!.. Він так уподобав тебе, бо з тебе лине певність і віра в прийдешнє, ти так влитий у свос нинішнє буття, що важко уявити собі, що ти можеш бути інший. Ти зупиняєш його шалений лет, бо в тобі нема ні поспіху, ні часу. Ти — Волин, вічний підліток, Озерний Княжич, який має багато друзів і приятелів, кохання і юність, має все те, чого не має бідолаха-блукалець Перелесник...

Волин лежав на дні, на своєму місці під островом, і відчував, як Озеро, його рідне Озеро сповнює його цілющою силою своєю, немов годує його, і враз не хотів нікуди знову, не хотів виходити з Озера, заснути, аби була зима І холоднеча, і він прокинувся знов хлопчиком на початку весни.

З такими думками він заснув. Але був лиш серпень.

Прокинувся Волнн важко, проте майже цілком здоровий. Неквапом виплив на поверхню, озирнувся – нікого. Виліз на острів і ліг на піску. День був хмарний, скидалося, що буде дощ. Оскільки Перелесник обіцяв з’явишся сьогодні знову, то дощ мав бути теплий. Волін замислився.

Думки його линули в село, до Леі, до її батьків, і він вирішив раптом, що не буде чекати її завтра, а піде до них сам, десь в обідню пору чи трохи пізніше.

Це розважило його, настрій піднявся, і він пірнув у Озеро, аби зайнятися своїми, озерними справами. Але з глибини випливла до нього Царівна О. Він давно її не бачив і зараз зніяковів, зустрівши її.

— Не треба, Волине! Облиш сьогодні справи! Ти здобув багато, переміг ворогів, пройшов випробування. І хоч на тебе чекає ще багато чого, але нині — твій відпочинок. Ходімо на острів, я тобі дещо скажу там.

Вона говорила лагідно і приязно, і Волинові надзвичайно легко було з нею. Він таки любив її, колись любив, раніше, і зараз теж... тільки зараз вже інакше, як сестру... Ні, якось інакше. А втім, звідки йому знати, як люблять сестру?

Струнка блакитноока красуня з довгим зеленим волоссям вийшла з ним із води на острів, і обоє посідали під деревами, як у давні часи, коли кохання їхнє квітло у цю пору найкращим своїм яскравим і буйним цвітом.

Спершу мовчали, і погляд Царівни О був спрямований кудись удалину, а Волинів на неї, і йому було жаль її, шкода минулого, та водночас хотілося, аби ця розмова не була довгою.