Криничар

Той день посіяв у моє серце якийсь неспокій. Відтоді мені вчувалося, що в хижі перебуває ще хтось. І що він зорить за нами навіть через запинало. Я дочекався часини, коли Жига знову прикипів до свого заповітного полотна, і тихо запитав: «Хто він, цей чоловік?»

«Спаситель».

«Від чого вій спасає?»

«Кого від чого. Одних від недоброго світу. Других - від недобрих людей. Третіх - від лихих діл. Четвертих - від самих себе».

Я боявся, що маломовний Жига не схоче більше говорити, а мені так кортіло знати, як це так: уста в Спасителя стулені, а Він ніби щось промовляє.

«Так є, - сказав маляр, - мовчання пораз більше нам каже, ніж слова. Це як дзвони. Язик їх непорушний, а вони й так ніби гуцугь. Прислухайся якось».

«А що Він хоче нас запитати?»

«Чи ми з Ним?»

«Як? - стрепенувся я з подиву. - Як таке може бути: ми тут, а Його немає з нами?»

«Він с. Не завжди видиш птицю, а вона співає для тебе. Ти не можеш підняти очі на сонце, а відчуваєш його. Вчорашній день уже минув, та якщо ти обернешся пам ’яттю, трапунки дня знову будуть із тобою. Як і люди, котрих тримає твоя пам 'ять. Те, з чим твоє серце, завжди з тобою».

Того дня він малював далеко за північ. Засинаючи, я добачав з лежанки, як образ на полотні набирає живої плоті, різьбленоїясності. «Чисто як живий», - встиг я ще подумати. А на ранок обвислої сорочки на звичному місці не було, шорстке рамище чорніло свіжою смолою. Як віко труни. У мене впало серце, я вихопився на волю. Жига сидів на бережку й перебирав камінці, щербаті кидав у воду. Якраз благовістили на утреню, заплавою слався солодкавий дзвін.

«Чому ви засмолили Спасителя? - рубонув я.

Жига втрачено мовчав, ніби в нього вмер сородник.

«Як тепер ми будемо без Нього? - впав і я на голосі. -Ви ж самі казали».

«Якось будемо. Ми й так - то з Ним, то без Нього. -Пожбурив плескача по воді навскоки і видихнув: - Головне, Ферку, що Він з нами завжди».

Добрий місяць Жига до смоляної табли не підступав. А тоді на три дні і три ночі як приріс до неї. Я йому свіжу воду з Латориці носив, аби остуджував у духоті чоло. І вилиці його, і руки, і сорочка заструпавіли фарбами. Згорбатився, помарнів, очі на блідому виду блимали, як з-під попелу. Зате мальований образ вбирав очі і відбирав річ. Я дивився й боявся дихнути, аби не порушити густий спокій в очах Спасителя. Спокій, що холодив п’яти й пропікав груди. Мені кортіло гойкнути малярові, аби завмер, не рушав руками того чуда. А він усе тулив і тулив білячий хвостик, клав і клав барвні оливи, і коли квачик упав йому під ноги - підмащував щось перстом і навіть ребром долоні. Наче боявся, що втратить відміряний час і Чоловік зійде з просмоленого міха і піде берегом спасати рибарів, праль, водовозів, чередарів, що напувають худобу, і косарів. А я дивувався з іншого: як можна витворити таку красу корчуватими замурзаними руками, котрі й скибку хліба рівно не вріжуть!

Назавтра прийшов за іконками Божий Симко. Звично вклонився в пояс, поклав до пристінка білий вузлик і корчагу вина: «Від братії гостинка на добру споживу». Жига розчахнув двері і здер з єдиного віконця баранячий міхур: «Прошу вступити в оселю, отче Симеоне, і прошу вашого присуду».

Два снопи світла схрестилися на образі. Золота підкова над головою Спасителя тихо дзенькнула, озвавшись до сонця. Гість довго стояв, сплівши долоні на грудях. Клин шпакуватої бороди здригався, як крило підбитоїгорлиці. Всі мовчали, і ріка під дверима теж мовчала. Стих навіть міст. Озвався чернець. Його всі називали Божим Симком, лишень Жига - отцем Симеоном.

«Моє серце, пане скуснику, впало на коліна і мовчить... Але мій розум, як завжди, запитує. Цього разу хоче вивідати, чому нарізно позирають очі? Ніби одне дивиться на ангела, а друге - на лукавого».

«Бо в одному оці хліб милості, а в другому - меч покари. Позір чоловіколюбця і судді».

«А я б волів, мій солодкий брате, аби хліба любові було більше. Аби всі наїлися ним. А мечів і так вистачає. Легше махати ними, ніж перти орало в крем’яниці».

«А пензлем, хочете сказати, ще легше водити», -видихнув гіркоту з себе маляр.

«Того я не казав. А якщо ви так гадаєте, то прив’яжіть до пензля камінь. І що з того буде? А нічого, лишень руку урвете. Голубине перо, яке б не було легке, само в небо не злетить, без живого голуба. Так і людська скусність без іскри Божої - лише втома рук і духу. А вам уділено, то й несіть свій хрест. Коли легкий, а коли тяжкий, як у кожного з нас. Таланного чи безталанного. Ви творіть, а ми будемо оглядати й судити. Бо легкі на суд ті, що не творять», -чернець випустив з бороди усмішку, як білу голубицю. І взяв маляра за стан тонкою рукою, повів берегом. А другою щось плавно писав у воздусі. Жига клепав головою й охляло відмахувався. В такому тісному здвоєнні вони здавалися чудною птицею, в котрої одне крило чорне, а друге - біле. Вона могла б злетіти, але їй добре й на землі.

Другого ранку закутень знову чорнів смолою. Її на полотнищі налипало вже в три моїх пальці, і я міг лише здогадуватися, скільки разів Жига замащував своє мальовидло. Аби на новому пласті почати все наново.

Зате інша робота йшла йому в нитку. Легко давалися апостоли на липових табличках. Довговиді лагідні діди. Вони держалися своїх купок і були схожі, як брати. Але замовці, ченці й миряни, легко їх розпізнавали й іменували.

І тихо раділи придбанню, ніжно протираючи лак рукавом.

Мене довго не полишав подив: як Жига, ніколи не стрівши наживо тих людей, відбивав їх лики з такою точністю?! Якось я насмілився запитати про це, але той відмахнувся звичною одмовкою: «Куриця теж несе однакові яйця, хоч ніхто її цьому не вчив».

Ті красні деревинки ситно живили нас. За них давали муку, шкварки, молоко, солонину і всяку городину. Там я вперше лизнув меду - і піднебіння моє, і язик наче розтанули в роті. Там я вперше вкусив сиру. І збаг тоді сенс Олениної примовки: «Мала грудка, зате сиру». Вона, та сирна головка, скидалася на груденя молодої пралі, що вислизнуло з пазухи, коли та яро товче праником на перегаті. І, мабуть, так і пахла, як жони в молочних рядах торговиці, підпоясані льняними фартухами.

Святі файно годували, та підмічав я, що Жига мав більшу хіть до іншої роботи, котра не вартувала нічого. Хоча й роботою гріх називати. Дурощі й збитки самі. Припадала на нього сверблячка замальовувати все, що хапало око довкруж. І хапався він за це невтолено й повсюдно. Наче боявся віддати щось плинності часу, спішив запечатати обрис живого світу на непорушній площині. По десять зачинів доряду брав, аби замалювати якесь дерево чи пень, камінь чи горбець, палий лист чи рясне квітовиння. А що вже казати про псів, котрі ув’язувалися за мною. Про людей геть мовчу. Тією хворотною пристрастю маляра користався не один пройдисвіт.

Хіба лінивий чи дуже гордий не збочував з мосту до його гостинного кострища. За роки возові колеса нарізали в греблі колію, що зміїлася до Жигової халабуди. Так і прилипло до тієї місцини - Жигова Гостинка. Тут було завжди глітно, декотрі подорожні приставали й на ніч, стелили собі під хурами. (Тоді я ще не знав, чому люди тягнуться до блаженних, легких душею. Коло них влегшують свої тягарі, перепочивають і несуть їх далі самотиною. А в Жиги душа була легка, як його пензлі, наскубані з білячих хвостів.) Поки завізна челядь пила дармове монастирське вино і обертала язиками, маляр спрагло чинив своє діло. Вуглик у моторних пальцях аж кришився на сажу.

Мальовані парсуни виходили - як у водному дзеркалі, притемнені й ламкі. Наче прозирали з річкової глибини, їх опуклі лиця колихалися. Я питав майстра, чому воно так виходить. «Бо я хочу схопити чоловіка не лише спереду, а й збоку, і ззаду, і згори».

Дивина: скупо наметані кривульки, рісочки й чарочки оживляли вільхову дощицю. Жига не марудився вимальовуванням, зате терпеливо прописував прищурене око чи одвислугубу, роздутий ніс чи хрящувате воло, клапаті брови чи зжужварене зморшками чоло. І живий бідака гейби прилип навічно до табли. Аж самому було смішно. Один сказав, що і в дзеркало по тому буде боятися зазирнути, аби не тріснуло зо страху. Придобрені гостиною просто неба, люди мали це за веселу забаву.