Молодий місяць

– А що ти робиш у п’ятницю? – запитав він. Гадаю, його запитання прозвучало холодніше, ніж він цього хотів.

– Домашнє завдання… У мене заплановане заняття з другом.

– А, ну тоді добре. Може, наступного тижня. Він провів мене до машини; тепер він став зовсім небагатослівним. Це так чітко нагадало мені мої перші місяці в Форксі!

Я зробила повний цикл, і тепер усе здавалося мені просто луною – порожньою, беззмістовною луною.

Наступного вечора, зайшовши до вітальні, Чарлі зовсім не здивувався, побачивши там нас із Джейкобом. Розтягнувшись на підлозі й обклавшись підручниками, ми виконували домашні завдання. Судячи з реакції Чарлі, було неважко здогадатися, що вони з Біллі уже обговорили все за нашими спинами.

– Привіт, – сказав він, покосившись у бік кухні.

Він зачув запах лазаньї, на приготування якої я витратила увесь день – Джейкоб охоче спостерігав і час від часу знімав пробу, апетитно облизуючись. Я й справді постаралася, намагаючись компенсувати вчорашню піцу.

Джейкоб залишився на обід, а їдучи додому, захопив тарілочку для Біллі. Він неохоче додав іще один рік до мого умовного віку за чудові кулінарні здібності.

В п’ятницю ми копирсалися в гаражі, в суботу знову виконували домашні завдання. Очевидно, Чарлі остаточно переконався в тому, що я не божевільна, й провів увесь день на риболовлі з Гаррі. Коли він повернувся, ми вже все зробили – ми почувалися дуже розумними й зрілими – і дивилися канал «Дискавері».

– Мабуть, мені пора, – зітхнув Джейкоб. – Уже пізно.

– О’кей, гаразд, – пробурмотіла я. – Я відвезу тебе додому.

Він усміхнувся, побачивши, з якою неохотою я це казала, – здається, він був задоволений.

– Завтра знову до роботи, – сказала я, щойно ми опинилися в безпечному місці – в моєму пікапі. – О котрій годині мені приїхати?

Він усміхнувся у відповідь, але в цій усмішці відчувалося якесь дивне хвилювання.

– Краще я сам тобі подзвоню, гаразд?

– Звісно.

Я насупилася сама до себе. Цікаво, що все це означає. Він тільки вишкірився.

Наступного ранку в прибрала в хаті – чекаючи на дзвінок Джейкоба й намагаючись викинути з голови останній нічний кошмар. Декорації дещо змінилися. Минулої ночі я блукала у широкому морі папороті, натикаючись час від часу на велетенські дерева. Навкруги більше нічого не було, я заблукала й тинялася без будь-якої цілі чи мети. Мені хотілося покарати себе за ту дурну поїздку до покинутого будинку минулого тижня. Я намагалася вигнати цей сон зі своєї свідомості, сподіваючись, що зможу ізолювати його там, звідки він ніколи не втече.

Коли задзвонив телефон, Чарлі був надворі, мив машину. Тож я миттю кинула швабру й побігла вниз, щоб відповісти на дзвінок.

– Алло, – сказала я, захекавшись.

– Белло, – сказав Джейкоб дивним офіційним тоном.

– Привіт, Джейку.

– Гадаю… Гадаю, що у нас сьогодні побачення, – сказав він. У голосі його відчувався підтекст.

Мені знадобилася хвилина, щоб усе збагнути.

– Невже мотоцикли готові? Просто не можу повірити! Як вчасно!

Мені потрібно було щось, аби відвернути увагу від кошмарів та страшних думок.

– Так, вони на ходу і таке інше.

– Джейкобе, ти, безперечно, найталановитіша й найпрекрасніша людина, яка мені стрічалася в житті! За це ти отримуєш іще десять років.

– Класно! Тепер я уже майже середнього віку… Я засміялася.

– Я уже їду!

Я кинула швабру й миючі засоби в шафку під ванною й схопила куртку.

– Їдеш до Джейка, – сказав Чарлі, коли я мчала попри нього. Насправді це було не запитання.

– Ага, – відповіла я, заскакуючи у пікап.

– Я теж згодом приїду на станцію, – гукнув Чарлі мені услід.

– Гаразд, – крикнула я у відповідь, повернувши ключа.

Чарлі сказав ще щось, але я не розчула: рев мотору заглушив його голос. Здається, він запитав:

– Де пожежа?

Я припаркувала машину неподалік від дому Блеків, біля дерев, щоб можна було непомітно винести мотоцикли. Коли я вийшла з машини, в око впали два яскраві мотоцикли – один червоний, другий чорний: обидва стояли під ялиною, невидимі з хати. Джейкоб підготувався.

До обох ручок на кермі були прив’язані блакитні стрічки. Я саме сміялася з цього, коли з дому вибіг Джейкоб.

– Готова? – запитав він тихо, його очі іскрилися.

Я кинула погляд через його плече – не було ніяких ознак присутності вдома Біллі.

– Так, – сказала я, але мій запал потроху вщухав – я намагалась уявити себе на мотоциклі.

Джейкоб завантажив мотоцикли в багажник мого пікапа, обережно поклавши набік, щоб їх не було видно.

– Поїхали, – сказав він; через хвилювання його голос звучав вище, ніж зазвичай. – Я знаю одне чудове місце, ніхто не помітить нас там.

Ми поїхали на південь від міста. Ґрунтова дорога петляла – іноді навколо не було нічого, окрім дерев, а потім перед нами відкривалися чудесні краєвиди на Тихий океан, що простягався під темно-сірим небом аж до самого обрію. Ми їхали над берегом поміж скель, які прилягали до узбережжя, і здавалося, їм не було кінця-краю.

Я їхала повільно, щоб добре все роздивитися і в разі чого вчасно загальмувати, оскільки дорога тягнулася вздовж скель. Джейкоб розповідав про ремонт мотоциклів, але його розповідь була сповнена технічних термінів, тож я не дуже намагалася ввійти в суть справи.

Саме в цю мить я помітила чотири фігури, які стояли на виступі скелі дуже близько від обриву. З такої відстані я не могла визначити їхній вік, але точно могла сказати, що це були чоловіки. Незважаючи на прохолодний день, вони були одягнені в шорти.

Поки я спостерігала, найвищий підійшов до краю. Я автоматично зменшила швидкість, моя нога завмерла над педаллю гальм.

А потім він скочив униз.

– Ні, – зойкнула я, тиснучи на гальма.

– Що трапилося? – тривожно вигукнув Джейкоб у відповідь на мій скрик.

– Той хлопець – він щойно скочив зі скелі! Чому ніхто не зупинив його? Ми повинні викликати «швидку»!

Я хутко відчинила двері й почала вилазити з машини, хоча в цьому не було потреби. Найшвидший спосіб дістатися до телефону – повернутися назад до будинку Біллі. Я не могла повірити в те, свідком чого щойно стала. Можливо, глибоко в підсвідомості я сподівалася, що помиляюся і вся справа в оптичному обмані, до якого спричинилася лобова шибка.

Джейкоб засміявся, і я розлючено витріщилася на нього. Як можна бути таким товстошкірим, таким холоднокровним?

– Вони пірнають зі скелі в океан, Белло. Це така розвага. В Ла-Пуші немає розважальних центрів, ти ж знаєш.

Він дражнив мене, але в голосі його була якась дивна нотка роздратування.

– Пірнають зі скелі? – повторила я збентежено. З недовірою я подивилася на другу фігуру, яка наблизилася до краю безодні, зупинилася – й за якусь мить дуже граційно скочила вниз. Мені здалося, що падіння тривало вічно, та нарешті людська фігура зникла в темно-сірих хвилях.

– Ого. Це так високо, – я повернулася на своє місце, досі витріщаючись широко розплющеними очима на тих двох, що залишилися. – Тут, мабуть, футів сто.

– Ну, десь так. Більшість із нас скачуть із нижчого виступу, он із тої скелі, що виступає посеред обриву, – він тицьнув пальцем. Це місце й справді здалося мені безпечнішим. – Ці хлопці справді божевільні. Вочевидь, хочуть похизуватися, які вони відважні. Я маю на увазі, що сьогодні й справді холодно. В таку погоду вода не може бути приємною, – він трохи рознервувався, ніби ці хлопці образили його особисто. Це трохи здивувало мене. Я гадала, що Джейкоба неможливо засмутити.

– І ти також скачеш зі скелі? – я не пропустила слова «нас».

– Звісно, аякже, – вищирився він. – Це весело. Трохи страшнувато, такий собі адреналін.

Я знову подивилася на скелю, третя фігура вже наблизилася до краю. Ще ніколи в своєму житті я не зустрічала нічого безрозсуднішого. Мої очі загорілися, і я усміхнулася.

– Джейку, наступного разу ти повинен взяти мене з собою. Він насупився й сердито подивився на мене, явно не схвалюючи такого плану.