Молодий місяць

– Що ж. Це все міняє, – я сама була здивована – так спокійно й стримано звучав мій голос. Мабуть, тому, що я була шокована. Я не розуміла, що він каже. Все одно це не мало ніякого значення.

Він перевів погляд на дерева та знову заговорив:

– Звісно, я завжди тебе любитиму… по-своєму. Але те, що трапилося того вечора, змусило мене усвідомити, що настав час змін. Тому що я… втомився прикидатися тим, ким я не є, Белло. Я не людина, – він оглянувся, холодний вираз його обличчя не був людським. – Я зайшов задалеко, і тепер жалкую.

– Не треба, – прошепотіла я; усвідомлення правди почало просочуватися в мій мозок, немов отрута, вливатися в мої вени. – Не роби цього.

Він просто глянув на мене, і з виразу його очей я втямила, що було вже запізно. Він уже зробив вибір.

– Ти не пасуєш мені, Белло, – перекрутив він раніше сказані слова, і я не знала, що відповісти. Як добре мені було відомо, що я йому не пара!

Я розтулила рота – сказати бодай щось, але одразу ж запнулася. Він терпляче чекав, на його обличчі не було жодної емоції. Я спробувала знову.

– Якщо… це те, чого ти хочеш. Він одразу ж кивнув. Моє тіло заніміло. Я не відчувала нічого нижче шиї.

– Проте я б хотів попросити тебе про одну послугу, якщо це не занадто, – сказав він.

Цікаво, що він побачив на моєму обличчі, бо щось промелькнуло на його лиці у відповідь. Але перш ніж я змогла прочитати цей вираз, він надів на обличчя ту саму непроникну маску.

– Все що завгодно, – пообіцяла я, мій голос трохи окріп. Поки я дивилася, його крижані очі розтопилися. Золото знову стало рідким, розплавилося, спалюючи мене зсередини.

– Не роби нічого дурного чи безрозсудного, – мовив він. – Розумієш, що я маю на увазі?

Я безпорадно кивнула.

Його очі знову стали крижаними, він віддалявся від мене.

– Звісно ж, я думаю про Чарлі. Він потребує тебе. Бережи себе – заради нього.

Я знову кивнула.

– Гаразд, – прошепотіла я. Здається, він трохи розслабився.

– У свою чергу я також пообіцяю тобі дещо, – сказав він. – Обіцяю, що це останній раз, коли ти мене бачиш. Я більше не повернуся. Я не дозволю тобі пройти крізь щось схоже ще раз. Живи своїм життям – я не втручатимуся. Все буде так, наче мене й не існувало.

Мабуть, мої коліна затрусилися, бо несподівано дерева почали погойдуватися. Я чула, як кров пульсує в голові. Едвардів голос поволі віддалявся.

Він лагідно усміхнувся.

– Не переживай. Ти людина – твоя пам’ять ніщо як решето. Час зцілить усі рани.

– А твої спогади? – запитала я. Це прозвучало так, наче клубок застряг у моєму горлі, наче я задихалася.

– Ну… – повагався він якусь мить. – Я не забуду. Але такі, як я… ми легко захоплюємося, – він усміхнувся. Його посмішка була спокійною, але очі не сміялися.

Він ступив крок убік.

– Гадаю, це все. Ми більше тебе не потурбуємо.

Я звернула увагу, що він говорив у множині. Це здивувало мене, хоч я думала, що вже не відчуватиму нічого.

– Аліса не повернеться, – усвідомила я. Не знаю, як він почув мене – слова заледве прозвучали вголос, та він, здається, зрозумів.

Він повільно похитав головою, не зводячи очей із мого обличчя.

– Ні. Вони всі поїхали. Я залишився, щоб попрощатися з тобою.

– Аліса поїхала? – у моєму голосі відчувалася недовіра.

– Вона хотіла з тобою попрощатися, але я переконав її, що так буде краще для тебе.

Мені запаморочилося в голові. Було важко зосередитися. Його слова зависли у мене над головою, і я згадала, як минулої весни у лікарні у Феніксі лікар показував мені рентгенівський знімок. Як бачиш, це чистий перелом, його палець рухався по знімку вздовж зламаної кістки. Це добре. Він зростеться легше і швидше. Я намагалася дихати рівно. Мені треба було зосередитися і якомога швидше позбутися цього кошмару.

– Прощавай, Белло, – сказав Едвард таким самим спокійним і тихим голосом.

– Зажди! – гукнула я, простягнувши до нього руки; я так хотіла, щоб мої змертвілі ноги ожили!

Мені здалося, що він також потягнувся до мене. Але його холодні руки зімкнулися навколо моїх зап’ясть і опустили їх донизу. Він нахилився й на якусь мить легенько притиснувся губами до мого чола. Мої очі заплющилися.

– Бережи себе, – видихнув він.

Подув легенький, неприродній вітерець. Я миттю розплющила очі. Листочки на маленькому клені ледь помітно зашелестіли. Едварда не було. Він пішов.

Мої ноги трусилися, і хоча я й усвідомлювала, що це не дасть ніякого результату, я подибала за ним у ліс. Його сліди одразу ж зникли. Не було відбитків на землі, листочки знову заспокоїлися, але я бездумно йшла далі. Що ще я могла робити? Я повинна була рухатися. Якщо я його не шукатиму, то все скінчиться.

Любов, життя, сенс… усе.

Я йшла і йшла. Час не мав ніякого значення, я повільно пробиралася крізь густий ліс. Минули години, а мені здалося, що секунди. Так наче час зупинився, бо ліс зовсім не змінився, хай скільки я йшла. Я почала турбуватися, що ходжу по колу, по маленькому колу, але я продовжувала рухатися. Я часто спотикалася, але западала темрява, і я почала падати.

Нарешті я на щось наразилася – кругом було темно, я гадки не мала, куди потрапила моя нога, – і впала. Я повернулася на бік, щоб можна було дихати, і скрутилася калачиком на мокрій папороті.

Лежачи там, я усвідомила, що минуло більше часу, ніж я гадала. Я не пам’ятала, коли вже й стемніло. Чи тут завжди так темно вночі? Звісно, зазвичай кілька малесеньких місячних променів пробиваються крізь хмари й густі крони дерев і досягають землі.

Не сьогодні. Сьогодні небо зовсім чорне. Можливо, сьогодні взагалі немає місяця: перша фаза, молодий місяць-серп.

Серп. Я затремтіла, хоча зовсім не змерзла.

Дуже довго було зовсім темно, а тоді я почула вигуки.

Хтось кликав мене на ім’я. Звук був невиразним, тихим, його заглушали вологі рослини, які оточували мене, але це було точно моє ім’я. Голос, який кликав мене, був незнайомий. Я подумала, що треба відповісти, та була занадто приголомшена, і мені знадобилося чимало часу, аби усвідомити, що я повинна відповісти. На той час крики вже припинилися.

За деякий час я прокинулася від дощу. Не думаю, що справді заснула; я просто впала в бездумне оціпеніння, я опиралася, я не хотіла усвідомлювати того, що трапилося.

Дощ трохи дошкуляв мені. Було холодно. Я підняла руки, які обнімали коліна, щоб затулити обличчя.

Саме тоді я знову почула, що мене гукають. Цього разу звук долинав здалеку, іноді мені здавалося, що гукають кілька голосів. Я намагалася дихати глибоко. Знала, що мені слід відповісти, але навряд чи мене почують. Чи зможу я крикнути достатньо гучно?

Раптом почувся ще один голос, він був зовсім близько. Це було свого роду сопіння, більше схоже на звуки тварини. Здавалося, це хтось великий. Я ще подумала, чи варто мені злякатися. Але не злякалася – навіть не ворухнулася. Це було неважливо. Сопіння кудись зникло.

Дощ тривав, і я відчула, як по моїх щоках стікає вода. Я зібралася з останніми силами, щоб повернути голову, коли побачила світло.

Спочатку це був тьмяний блиск, що відбивався від кущів далеко попереду. Він ставав дедалі яскравішим, освічуючи більше площі, аніж ручний ліхтар. Світло пробилося крізь найближчий кущ, і я зрозуміла, що це газовий ліхтар, та це було все, що я угледіла – на якусь мить я осліпла від яскравого світла.

– Белла.

Голос був низький і незнайомий, але цілком упевнений. Він не кликав мене, а підтверджував, що я знайшлася.

Я подивилася вгору – високо-високо – на темне обличчя, яке схилялося наді мною. Якось нечітко я розуміла, що незнайомець здається мені таким високим, бо моя голова досі лежить на землі.

– Тебе ранили?

Я знала, що ці слова щось означають, але могла тільки здивовано дивитися. Яке значення має це запитання тут і зараз?

– Белло, мене звати Сем Юлі.[2]

2

Прізвище Юлі (Uley) походить від назви містечка в графстві Глостер в Англії, яке згадується в «Книзі страшного суду» – першому в середньовічній Європі поземельному переписі, проведеному за наказом Вільгельма Завойовника. Містечко пов’язане з історіями про привидів.