Молодий місяць

Крадькома я притиснула поранену руку до Едвардового плеча, холодна шкіра заспокоювала палання. Мені одразу стало краще.

Я вже майже заснула, аж раптом усвідомила, щó нагадав мені той поцілунок: минулої весни, коли Едвард мав покинути мене, щоб збити Джеймса зі сліду, він поцілував мене на прощання, не знаючи, коли – і чи взагалі – ми побачимося знову. Сьогоднішній поцілунок із невідомої причини був такий самий, майже болючий. Я несвідомо затремтіла, так наче мені наснився кошмар.

Розділ 3

Кінець

Вранці я почувалася жахливо. Я не виспалася, рука пекла, а голова боліла. Не допомогло й те, що обличчя Едварда було спокійним і якимсь віддаленим, коли він швидко поцілував мене в чоло і зник у вікні. Я боялася, що увесь той час, поки я спала, він продовжував думати про правду й кривду, спостерігаючи за мною. Невидима тривога наростала, в голові калатало.

Едвард, як завжди, чекав на мене біля школи, але його обличчя було досі стурбоване. В очах було щось, чого я не розуміла, – і це мене лякало. Я не хотіла згадувати про вчорашній вечір, але не була впевнена, що уникати цієї теми буде краще.

Він відчинив для мене двері.

– Як почуваєшся?

– Чудово, – обманула я, здригнувшись від звуку захряснутих дверей, який відлунив у моїй голові.

Ми йшли мовчки, Едвард сповільнив крок, щоб не переганяти мене. Я так багато хотіла запитати, але більшість із моїх питань повинні були зачекати, бо вони мали бути адресовані Алісі. Як почувається Джаспер сьогодні? Про що Каллени говорили, коли я пішла? Що сказала Розалія? І найголовніше, що відбувалося зараз в Алісиних дивних, не назавжди точних видіннях майбутнього? Чи здогадується вона, про що думає Едвард, чому він такий похмурий? Чи був доречним той інстинктивний страх, від якого я не могла не тремтіти?

Ранок тягнувся повільно. Я нетерпляче чекала на Алісу, хоча й не змогла б із нею перемовитися, поки Едвард тут. А він був якийсь віддалений. Іноді запитував про мою руку, і я брехала, що все гаразд.

Аліса зазвичай підганяла нас на ланч; вона просто не могла плестися так повільно, як я. Але цього разу її не було за столом, із повною тацею харчів, які вона не збиралася їсти.

Едвард не сказав про її відсутність нічого. Я подумала, що вона затрималася на уроках, – але згодом побачила Конора та Бена, які на четвертому уроці ходили разом із нею на французьку.

– Де Аліса? – схвильовано запитала я в Едварда. Він подивився на шоколадний батончик, який повільно розтирав кінчиками пальців, і сказав:

– Вона з Джаспером.

– З ним усе гаразд?

– Він на деякий час поїхав.

– Що? Куди? Едвард знизав плечима.

– Та так, нікуди.

– Аліса з ним? – запитала я тихим розчарованим голосом. Звісно, якщо Джаспер її потребує, вона залишиться біля нього.

– Так. Її не буде деякий час. Вона хоче переконати його навідатися до Деналі.

Деналі – ще один клан унікальних вурдалаків – добрих, як Каллени. Таня та її сім’я. Я вже чула про них. Едвард подався до них минулої зими, коли мій приїзд ускладнив йому життя. Лорен, найцивілізованіший із членів банди Джеймса, вирушив туди замість того, щоб відомстити Калленам за Джеймса. Тож не дивно, що Аліса заохочувала Джаспера податися туди.

Я ковтнула, намагаючись проштовхнути клубок, який застряг у горлі. Голова схилилася, а плечі зігнулися, відчувши на собі увесь тягар моєї провини. Я змусила Алісу та Джеймса покинути рід ну домівку, так само як Еммета й Розалію. Я просто стихійне лихо.

– Тебе турбує рука? – запитав Едвард занепокоєно.

– Кому яке діло до моєї дурної руки? – пробурмотіла я з відразою.

Він не відповів, і я поклала голову на стіл.

До кінця дня мовчанка стала нестерпною. Я не хотіла першою порушувати її, але це був єдиний вихід, якщо я хотіла, щоб Едвард знову говорив до мене.

– Ти прийдеш пізніше? – запитала я, коли він проводжав мене – мовчки – до мого пікапа.

Він завжди приходив надвечір.

– Пізніше?

Здалося, моє запитання його здивувало.

– Зараз мені треба на роботу. Я повинна відпрацювати за вчорашній день.

– О, – пробурмотів він.

– Отже, ти прийдеш, коли я буду вдома, правильно? Я ненавиділа себе за несподіване відчуття невпевненості.

– Якщо ти цього хочеш.

– Я завжди хочу, – нагадала я трохи наполегливіше, ніж того вимагала така розмова. Я думала, він розрегочеться, або всміхнеться, або хоч якось відреагує на мої слова.

– Гаразд, – відповів він байдуже.

Він знову поцілував мене в чоло, перш ніж захлопнути за мною дверцята. Тоді повернувся й граційно пішов до своєї машини.

Я виїхала зі стоянки, охоплена панікою, але мені вдалося заспокоїтися до того, як я приїхала до Ньютонів.

Просто Едвардові потрібно більше часу, казала я собі. Він змириться. Можливо, він сумує через те, що його сім’я роз’їжджається. Але Аліса та Джаспер скоро повернуться, так само як і Еммет із Розалією. Якщо це допоможе, я нізащо не переступлю порогу великого білого будинку на ріці – ноги моєї там не буде. Це не має значення. Я все одно бачитиму Алісу в школі. Вона ж повернеться в школу, правда? В усякому разі вона мене провідуватиме. Вона ж не ранитиме почуттів Чарлі, тримаючись від нас оддалік.

Понад усякий сумнів, я часто зустрічатимуся з Карлайлом – у відділенні швидкої допомоги.

Зрештою, те, що трапилося минулої ночі, нічого не означає. Нічого не трапилося. Я впала – ось і все. Порівняно з минулою весною це зовсім не серйозно. Після сутички Джеймс покинув мене покалічену, майже мертву від утрати крові – й Едвард тримався всі довгі тижні поряд зі мною в лікарні набагато краще, ніж зараз. А зараз причина в тому, що цього разу не було ворога, від якого мене треба захищати? Що це був його брат?

Може, було б краще, якби він забрав мене звідси, а не руйнував свою сім’ю. Коли я все повільно обдумала, моя пригніченість потроху почала випаровуватися. Якби тільки Едвард дочекався кінця навчального року, Чарлі не мав би нічого проти. Ми б поїхали у коледж або вдали, що зробили це, як Еммет і Розалія. Звісно, Едвард може рік почекати. Що таке рік для безсмертного? Зовсім не те, що для мене.

В дорозі я вже цілком взяла себе в руки, легко вийшла з машини й попрямувала до крамниці. Майк Ньютон побачив мене, усміхнувся й, коли я зайшла, помахав рукою. Я схопила свій жилет, невиразно кивнувши Майкові. Я досі думала про те, як втечу з Едвардом у якесь екзотичне місце.

Майк перервав мої фантазії.

– Як твій день народження?

– Ну, – пробурмотіла я. – Я рада, що він скінчився. Майк подивився на мене так, наче я збожеволіла.

Робота тягнулася повільно. Я хотіла знову побачити Едварда, молячись, щоб до того часу він здолав усе найгірше, що б то не було. Нічого страшного, казала я собі знову й знову. Все буде добре.

Полегшення, яке я відчула, повернувшись на свою вулицю й побачивши срібну машину Едварда, припарковану під моїм будинком, сп’янило мене. І це непокоїло мене більше, ніж будь-коли.

Я поспішила зайти в дім, гукнувши перед тим:

– Тату? Едварде?

Коли я говорила, то чула звук увімкненого телевізора, який долинав із вітальні.

– Ми тут, – гукнув Чарлі.

Я повісила дощовик на вішалку й зайшла до вітальні. Едвард сидів на кріслі, тато – на канапі. Обоє дивилися телевізор. Це було нормально… для мого тата. Але не для Едварда.

– Привіт, – сказала я тихо.

– Привіт, Белло, – відповів батько, не відриваючи очей від телевізора. – У нас є холодна піца. Думаю, що вона на столі.

– Гаразд.

Я чекала в коридорі. Едвард поглядав на мене, ввічливо усміхаючись.

– Я зараз наздожену, – пообіцяв він. Його очі знову прикипіли до телевізора.

Якусь мить я вражено дивилась на нього. Здається, ніхто цього не помітив. В моїх грудях заворушилося якесь дивне відчуття, можливо, це була паніка. Я миттю втекла на кухню.

Найменше мене цікавила піца. Я сіла на своє крісло, підтягнула коліна до підборіддя й обхопила їх руками. Відбувалося щось неправильне, можливо, навіть гірше, ніж я здатна була усвідомити.