Бранці мороку

— Це все плітки, — пробурмотів нарешті Остап. — З твого боку це ницо. Дешева помста за Михайла. Та я ніколи...

— Помста не буває дешевою чи дорогою, Остапчику. Вона або є, або її немає. А щодо ницості... тобі видніше. Ти винайшов ницість. Ось тільки... а як назвати мужика, котрий кидає буквально під парканом неповнолітню дівчину, що стікає кров’ю, бо зробила від нього кримінальний аборт?! Далекоглядний? Обережний? Принциповий, трясця твоїй мамі?! Як?!

— Остапе, ти знаєш, про що вона говорить?

«Вона» — це я. Голос Ірини тремтів, а на очах бриніли сльози, але мені не було шкода її. Я не могла жаліти жінку, яка добровільно вийшла заміж за Остапа.

— Вона п’яна. І сама не тямить, що верзе, — зібравши залишки того, що у нормальних людей зветься гідністю, Остап висунув уперед підборіддя — я ледве не порізалася.

— Я ненавиджу Київ, Остапе. Терпіти його не можу. Але одну річ у ньому я все ж люблю. І знаєш яку? Київ — це велике село. Тут усі про всіх усе знають. А я, до того ж, збираю плітки — це ти вірно зауважив. Становище зобов’язує. Однак диму без вогню не буває. Один раз — просто випадок, другий — збіг обставин, третій — закономірність, чи не так?

— Вибачте, — креативне дитя, про яке я, каюся, зовсім забула, виступило вперед і простягнуло мені руку. — Нас не познайомили. Мене звуть Арсен, і я...

— Я знаю, хто ти. Ти — той, хто позбавив роботи мого чоловіка. Тому забирайся звідси і не псуй дорослим тьотям та дядям втіху від світської бесіди. Я ще не все сказала.

— Ваш чоловік — учорашній день, — упевнено заявив Арсен. — Навіть позавчорашній. В усіх сенсах цього слова. А я можу стати вам у пригоді, — і він масляно всміхнувся. Якби я не була така зла, то неодмінно б розреготалася. Схоже, цей тінейджер клинці до мене підбиває!

— І як саме?

— Ми можемо поговорити про це віч-на-віч?

— Ні. Але я можу тебе всиновити, хлопчику. Хочеш? А тоді на цілком законних підставах поставлю тебе в куток. Хто тебе навчив перебивати дорослих?

— Сам навчився. Тому й обійняв хорошу посаду. Я взагалі багато чого вмію, — багатозначно мовив Арсен. Я зловтішно пирхнула, помітивши, як люто блискає очима Остап на свого нового цінного співробітника. Хороший піар-директор, нічого не скажеш — замість загасити конфлікт, навпаки, підкинув лайна. Чудова реклама їх каналу для десятка сторонніх вух.

— Не сумніваюся. І вірю всім серцем, що твій бос скоро відчує твоє вміння на собі. Я ще погуляю на поминках вашого каналу, неодмінно під баян. А в очікуванні цього світлого дня продовжимо розмову про Раїсу. Так же її звали, твою останню пасію, Остапе? Раєчка.

Сімнадцятирічна дівчинка, яка вирішила краще скалічити себе назавжди, аніж мати від тебе дитину. Що ж, як жінка жінку, я її розумію.

— Та хто б говорив! — викривив рота Остап. — Тобі вже під сорок, Аліно, а дітей немає, як не було! Хто з вас безплідний, ти чи Михась?

— Ніхто, крім нашої розмови. — Сучий син знав, куди бити, але я була готова до цього, і лише трохи стиснула ліву руку, щоб опанувати себе. Дивно було б чекати, що Остап не скористається моєю ахіллесовою п’ятою і без опору, спокійно дозволить знищувати якщо не його самого, то його шлюб — точно. — Це моя принципова позиція. Від часу знайомства з тобою мені почали снитися страхіття, що мій син виростає і стає твоїм двійником. Таке важко витримати. Остапе, а чи відомо тобі, що секс з неповнолітніми — карний злочин?!

Глядачі задоволено загомоніли. Моя жертва налилася кров’ю від п’ят до самої маківки.

— Ах ти ж сучко! Ти, трясця тобі...

— Що тут відбувається? — пролунав спокійний голос.

— Михасю! — Я озирнулася і аж скрикнула від радості, — ти вже тут! Пам’ятаєш Остапа?

— Ні, — кліпнув очима мій чоловік. — А хто це?

— Не має значення.

— Гаразд, — Михайло холодно оглянув Остапа, зневажливо — Арсена і трохи здивовано — Ірину, що знесилено і беззвучно ворушила білими мов крейда вустами, водночас відштовхуючи руку чоловіка від свого стегна. — Тоді можна тебе на хвилиночку?

— Якщо встигнеш.

Чоловік скупо всміхнувся на наш давній домашній жарт, і ми вийшли з невеликого кола вдячних глядачів, що готові були вибухнути оплесками, до відносно вільної від людей стіни з гіпсовим барельєфом Івана Франка, зупинившись прямо під вусами Каменяра.

— Чудово виглядаєш, Лі.

— Брехня, але спасибі. — Про свій вигляд після чергової згадки про те, що я не можу мати дітей, мені відомо все. Здається, Михайло, зрозумів, про що йшлося, або встиг щось таке почути, бо співчутливо кивнув.

— Сильно він тебе дістав?

— Пусте. Я його перша зачепила.

— Не варто було, Аліно. Думаєш, до нього дійде?

— Думаю, він буде озиратися, йдучи додому поночі. Поки що мені цього досить. Михасю... ну, як?

— Що — як, люба?

— Михайле!

— Я тут.

Я завмерла, не сміючи вірити своєму щастю. Чоловік поводився так завжди, коли хотів зробити мені сюрприз — довершений сюрприз, а не лише планував його. Він незмінно дражнив мене, удаючи, що не тямить, про що йдеться. Його забавляло моє нетерпіння, а мене — його невинні очі. І ось тепер... це може означати лише одне.

— Усе добре?

— Доповідаю: більш ніж добре. Чудово, я б сказав. Цей дім — диво, справжнє диво, Лі. Він — наш, розумієш? Я це відчуваю. Відразу відчув, щойно відчинив двері. Все найголовніше там є — вода, газ, навіть меблі. Два поверхи, є прекрасна кімната для твого кабінету, і... — він зам’явся.

— І що?

— І достатня кількість інших кімнат. Він просторий, а краєвиди... Пейзажі за вікном — це просто щось. Навіть озерце поруч, надзвичайно гарне. Шкодую, що я не художник... Ага — ще сусіди, Лі!

— Які сусіди?

— Ніяких, — підморгнув він мені, усміхнувшись. — Найближчий хуторець за кілометр від нас. Там нікого немає. Нікого не буде, тільки ти, я і тиша. Господи, я сам не вірю, що цей будинок — наш. Не думав, що так захоплюся. Нарешті!

— Ти вже купив його?!

— Ні. Тобто так. Я дав Альберту аванс, а завтра ми підпишемо договір купівлі-продажу. Ти мені вір, Аліно. Ти не пожалкуєш, клянуся. Там ще треба зробити косметичний ремонт — якщо напружуся, то впораюся за два тижні, а решту несуттєвих дрібниць зможемо підмарафетити, як заселимось. Ти поки що побудеш у Києві, закінчиш той свій роман, а я все зроблю як слід. Згода?

— Я бачу, ти все вже спланував, — повільно проказала я, ненавидячи себе за капризні нотки, що раптом прослизнули у цій фразі. Я абсолютно не мала на що скаржитися. Ось переді мною стоїть чоловік, якого я кохаю, і простягає мені мою мрію на таці з блакитним обідком. Чим я незадоволена? Я не розуміла цього, але добре помітила, як від моїх слів витягнулося обличчя Михася, і відчула себе негідницею.

— Я гадав, ти зрадієш, — холодно мовив чоловік, перш ніж я встигла вибачитися. — Просто хотів, щоб ти заїхала у готове житло без запаху вогкості й плісняви.

Я кивнула і обійняла його, на мить сховавши обличчя в нього на плечі.

— Вибач. Я дуже рада, любий. Давай так і зробимо. Це досить далеко від Києва?

— Достатньо, — у голосі Михайла забриніла відлига. — Під сто кілометрів у житомирському напрямку. І коштує він разом з ділянкою у двадцять соток усього нічого — коли скажу, ти не повіриш. Сам не вірив, доки не переконався... Я винний товстому щонайменше пляшку віскі за прекрасний варіант.

Повз нас, ледь тягнучи ноги, наче розбитий паралічем, проповз Остап — Ірини поруч з ним я не зауважила — і прошипів у мій бік щось на кшталт «Горіти тобі в пеклі!». Деколи телевізійники говорять дуже образно, хмикнула я у відповідь, а потім викинула його з голови й дозволила думкам остаточно перемкнутися на те, про що мріяла все життя.

З цими ж думками я засинала у темряві, у нашому ліжку, обмінявшись із чоловіком порціями взаємної любові. Зараз він спав, а я притиснулася до його теплого боку й уявляла собі будинок десь там, далеко, у глибинах нічного лісу. Будинок, що відтепер був нашим. Потім очі остаточно зімкнулися, а Михайлові описи ожили, матеріалізувалися, підхопили й понесли мене туди, де чекало те, чого я досі ніколи не мала — свій дім.