Бранці мороку

— Паразитує?

— Присмоктується до його польової оболонки, намагаючись підкорити собі його волю. Саме цим пояснюється така раптова й нетипова зміна у поведінці вашого Михайла. Більшість випадків так званих «роздвоєнь особистості» — не що інше, як захоплення людини сильним паралельником. Щоправда, в офіційної медицини на це є інші пояснення...

— Нафіг! — похмуро буркнула Валерія, й, незважаючи на обставини, я не могла не всміхнутися. Її запальна натура завжди мене тішила.

— Але чого їм треба? — Аліна подалася вперед, обхопивши скроні долонями. — Чого вони хочуть?

— Що треба загарбникам? — повела плечем я. — Володарювати. Михайлів напевно хоче продовжувати функціонувати у нашому світі за допомогою його тіла. Це все, що залишається, коли власне тіло втрачене...

— Тобто у нього вселився дух померлої людини?

— Не виключено, Аліно. — Я не хотіла її лякати, та пом’якшити пояснення у цій справі було завданням не з легких. — Поки що я лише будую теорії.

— Я розкинула карти перед тим, як приїхати сюди, — вставила Валерія. — Без... гм... покійника там не обійшлося. М’яко кажучи.

— Гаразд, — Аліна втомлено потерла очі й знову відкинулася на спинку крісла. Було видно, що їй важко дається усвідомлення того, про що кажемо ми з Лерою, та вона попри все намагалася зберігати спокій. Я відчувала, що починаю захоплюватися самоконтролем цієї білявої жіночки. Багато хто у моїй практиці геть виходив з ладу, зіткнувшись з куди меншими за масштабами явищами. — Припустімо... Припустімо, що Михайлом заволодів дух померлого. Як ми можемо його врятувати?

Вона спитала «як». Не «чи можемо ми», «чи можна якось». Вона збиралася йти до останнього заради врятування чоловіка, котрий ледь не зламав їй щелепу, при цьому не вірячи — знаючи, що це зробив не він.

Я знала, про що вона мене попросить, і, здається, здогадувалася також, що їй відповім.

— Важко стверджувати дистанційно. Все залежить від того, наскільки далеко все зайшло. Ваша відсутність там, Аліно, мала тільки прискорити процес Михайлового перетворення. Але шанси є завжди.

— Тоді... — Аліна прочистила горло. — Тетяно...

— Просто Таня.

— Таню... Я збираюся просити вас про одну річ, не маючи впевненості, що ви погодитесь. Скоріше навпаки — я впевнена, що ви відмовитесь. Але оскільки ви єдина людина, яка може мені допомогти, я все ж ризикну попросити вас про це. Дуже прошу вас — допоможіть врятувати мого чоловіка. Будь ласка, — вона раптом сповзла з крісла просто на коліна і заплакала.

— Аліно! — зашипіла Валерія підхопившись і, мов важкоатлет, одним могутнім ривком звела подругу на ноги. Я розгублено похитала головою.

— Я не можу дати ніяких гарантій...

— Я не в банк прийшла, — Аліна опанувала себе на диво швидко, і хоча по щоках у неї все ще бігли сльози, голос вирівнявся і майже не тремтів. — Я не вимагаю гарантій. Але якщо ви... якщо ти не допоможеш мені, всьому кінець. І мені теж. Я не... — Тут вона змовкла, і схлипнула, але я почула його так, ніби це пролунало вголос.

Я не можу жити без нього.

— Я вам заплачу, — невірно витлумачивши моє мовчання, поквапилась запевнити Аліна. — Скільки скажете. Господи, усе, що в мене є, і все, що буде, — ваше. Я досить успішна письменниця і заробляю...

— Мені відомо, хто ви, — обірвала її я, дещо холодніше, ніж варто було б, та поспішила виправити це теплою посмішкою. — Екстрасенси, знаєте, деколи теж читають белетристику. І два ваших романи навіть входять у число моїх фаворитів. Стосовно грошей — так, мої послуги не безкоштовні. Але я займаюся цією справою не тільки заради збагачення, можете мені повірити.

Я поклала руку їй на плече, запрошуючи сісти, а сама опустилася поруч, на масивну ручку крісла. І чомусь розказала те, про що нікому ніколи не розповідала:

— Я померла, коли мені було шість років. Буквально. Втопилася у басейні, і витягли мене звідти, коли тіло вже почало синіти. Кілька хвилин я була мертвою — скільки, не знає ніхто та вже напевно й не дізнається. Але достатньо для того, щоб пройти якусь відстань воронкою жовтого світла. А також побачити за спинами тих, хто скупчився наді мною, сяючі постаті.

І ще — щось винести звідти в собі, коли комусь таки вдалося запустити моє серце, звільнити легені від води і повернути мене назад. Те, що я винесла, досі в мені. У якомусь сенсі я відтоді застрягла на межі й інколи можу бачити, як хтось йде туди... або приходить звідти. І в більшості випадків обидва варіанти не приносять мені радості. Дуже, знаєте, тяжко бути свідком того, як померлі проходять повз рідних, торкаючись кожного, перш ніж зникнути у воронці. Ще гірше бачити, як звідти проходять ті, кому тут не місце... Та за роки свого життя я з’ясувала для себе одну річ — лише від мене залежить, як до цього ставитися. Я можу сприймати це як прокляття і все життя страждати від того, що час від часу бачу те, чого не бачать інші. Що ж, три роки у психушці навчили мене тримати язика за зубами. Але я можу сприймати це як дар — для допомоги іншим. Це можна використати. І тоді все набуває сенсу. Знаєте, що я обрала?

Аліна кивнула й витерла сльози з очей.

— Дякую вам.

— Потім подякуєте. Якщо все вдасться. А поки що маєте знижку тридцять відсотків.

Несподівано ми всі розреготалися.

18. / Михайло / Впевненість

Майстерню з виготовлення ключів я знайшов у Кардашеві, на другому поверсі місцевого так званого універмагу. Нею виявилася ємність завбільшки з телефонну будку радянських часів, що містила в собі миршавого неголеного суб’єкта у засмальцьованому фартуху й окулярах, які збільшували очі чоловіка ледь не втричі. Схоже, він якраз збирався полишити свою келію, бо, побачивши мій малюнок, заходився нити про складність виготовлення, суботу і скорочений робочий день. Але сплачений наперед потрійний тариф його заспокоїв. Суб’єкт заприсягнувся, що зробить ключ за півгодини. Мабуть, це був найоперативніший з можливих у цих краях строків, тому я одразу ж погодився.

Вбивати час я пішов у тутешній парк неподалік від універмагу. Вмостився на лаві біля пам’ятника якогось невідомого мені театрального діяча і раптом звернув увагу на жінку з дитиною, що сиділи навпроти, за клумбою. Жіночка була досить симпатичною брюнеткою у спокусливо короткій зеленій сукні, яка відкривала не менш спокусливі коліна та кілька бонусних сантиметрів вище них, але притягувала мій погляд не вона. А її хлопчик.

Він був жахливою потворою. Роздуті щоки, навислі над свинячими очима брови, ніс, що задирався догори й тягнув за собою верхню губу, оголюючи почорнілі заячі різці — його обличчя було обличчям монстра. Хлопчик годував горобців хлібом, і коли птахи починали битися між собою, забираючи одне в одного крихти, радісно сміявся. Від виразу його лиця, яке при цьому розтягувалося й ставало схожим на фізіономію якогось китайського демона, мені стало зле. А жінка з ніжністю обіймала дитину за плечі, неначе не помічаючи цієї потворності. Може, дійсно не помічала? Чи лише цинічно прикидалася?

...Мерзотно, правда ж?

Я мусив погодитися з цією думкою. Огидно. Згадався маленький мутант з мого сну, і те, як я... вирішив проблему. Так. Стерти це з лиця землі. Такому страхіттю тут немає місця.

...Молодець. Вірно мислиш. Та це згодом. Ще встигнеш. Все встигнеш...

Не в змозі більше виносити видовища маленького страховиська та його байдужої матері, я забрався з парку, доки мене не знудило. Решту часу просидів на східцях універмагу, а у призначені шістнадцять сорок забрав у майстра готовий ключ разом із малюнком і, затиснувши у кулаці цей приємно холодний стрижень, пішов геть.

Шлунок заспокоївся лише у машині, по дорозі додому. На залізничному переїзді мене зупинив опущений шлагбаум, його дзвінок відчайдушним дзеленчанням повідомляв про наближення потягу. Скориставшись паузою, я нарешті розтиснув руку, щоби роздивитися ключ. Я здогадувався, що він має відмикати. Ту схованку в гаражі, про яку натякав Орест. Досі я не знайшов там жодного сліду її присутності — та це лише доводило його геніальність. Ось людина, яка знає, чого хоче і як цього досягти. І він збирався поділитися цим зі мною. Чи це не честь?