Страница 44 из 49
— Чого ви хочете? — Було зрозуміло, що нічого втішного у відповідь вона не почує, та треба ж було якось затягти час, аби провітрити бідну голову та усвідомити своє становище. Жінка, втім, з вигляду зовсім не квапилась.
— Мені завадили з четвертою, — відказала вона спокійно. — А я не люблю незавершені справи. До того ж закортіло познайомитися з дівчиною, яка, як мені розповідали, дуже цікавиться моєю особою. І познайомитися якнайближче.
— Хто вам розповідав?
— Не має значення. Для тебе вже ніщо не має значення.
— Ні... я хочу знати! — Говори з нею, заговорюй, затримуй неминуче. — Для чого ви вбивали? Що вам зробили всі ті жінки?
Ніна не була впевнена, що та зараз заходиться детально розповідати про причини, як це робили кіношні маніяки. Але Ольга раптом звелася на ноги, неначе виросла з підлоги. Погляд її широко відкритих карих очей буквально буравив Нінине лице.
— Хочеш затягти час, так? Думаєш, тебе врятують? Дарма. Це не кіно. Але, на твоє сумнівне щастя, у нас дійсно є трохи часу. Давай пограємося.
— Часу... до чого?
— Ні-ні, спочатку ті, перші питання. Отже — «для чого ви вбивали?» Ти гадаєш, я вбивала?
— Я ...
— Звісно ж, так. І ти маєш рацію. Я вбивала. Вбивала вбивць. І вбиватиму.
— То були невинні жінки, — пробурмотіла Ніна. Перед очима знову все пливло. Чорна фігура по той бік сітки теж коливалася, як полум’я пекельної свічки.
— О, так, ми любимо себе виправдовувати! — З тону Ольги нарешті зникла байдужість, натомість забриніли нотки істерії. — В нас на кожен гріх є виправдання! Ми ж усі такі НЕВИННІ! Як у тюрмі, де всі сидять «ні за що»! І коли нам дається випробовування, боягузливо скиглимо та грішимо ще більше, замість пройти його! Краще виколупати із себе криваві шматки м’яса, навіть не спробувавши народити, а потім ще й цинічно питати в Бога: «За що?»!
— Ви свого часу зробили те саме, — ледь вимовила Ніна. До запаморочення додалася ще й нудота — частково від запахів фарб та розчинників, частково від того, про що говорила Ольга. А ще — від несамовитого, звірячого страху. Вона не вийде з цього бетонного бункера. Ніхто її не врятує. Вона сидить у самих джинсах і светрі на підлозі якогось підвалу, із зв’язаними за спиною руками та залишками наркотику в голові. Мобільний телефон разом із сумочкою лишився в агенції. Рада... чи вона ще жива? Чи ця жінка її добила?
— А ти добре обізнана, — сказала Ольга. Її голос знову став спокійним. — Так. Я зробила. І не виправдовуюся. Я злякалася, і відповідатиму за це. Але моє покарання ще попереду. Капітан полишає судно останнім.
— Господи, — Ніна почала схлипувати. Цій жінці явно немає чого втрачати. Принаймні розум свій вона вже втратила. — Відпустіть мене. Будь ласка. Я не підпадаю під вашу схему. Я не робила ніяких абортів... Ніколи! Відпустіть мене, благаю!
— Схему? — перепитала Ольга. — По-твоєму, те, що я роблю, це всього лише схема? Якої ж ти низької думки про мене... Ти нічого не розумієш навіть тепер, після того, як я тобі все розжувала. Де жіноче взаєморозуміння? Прикро, дуже прикро, Ніночко.
— Боже мій, та називайте як хочете! — Ніна вже ридала ридма. — Схема, місія, вище покликання, Божа воля!.. Мені все одно! Я не хочу помирати! Я тут ні до чого!
— Ну як це?.. Ти до всього. Якби ти не вплуталася, тебе б тут не було. Так що винувать лише себе. Але ти помреш не як жертва. Ти помреш як перешкода. Разом з тим твоїм детективом. Як тільки його привезуть.
— Що?
— ...Точніше — ні, разом не в сенсі одночасно. Спочатку він дивитиметься, як я живцем вирізатиму твоє серце. А потім щось придумаємо і для нього. Дарма ви за це взялися, ой дарма...
— Що?! Він...
— Так. Скоро буде тут. Хвилин за двадцять, я так гадаю. Так що, мабуть, я поки тебе полишу. Не бачу сенсу дискутувати з людиною, яка не розуміє самої суті. Може, в мого сина краще вийде переконати тебе.
— У вашого...
— Так. Мій Данко. Людству треба навчитися визнавати свої гріхи. Тоді всім стане легше.
Клацнув вимикач, густо-жовте світло залило приміщення, і Ніна побачила.
Всі вкрадені органи трьох жертв Окозбирача були тут, на полиці на протилежній стіні, у звичайнісіньких літрових банках, наповнених формаліном, — у кожній серце та по два ока. Банки були розставлені так, що очні яблука пильно дивилися на залиті каламутною рідиною рештки людського ембріона, поміщені до високої скляної колби, яка стояла посередині. Очі жінок дивилися на ненароджену дитину. Ця сюрреалістична картина неначе втекла прямісінько з полотен Сальвадора Далі.
Стоячи на колінах, Ніна не могла відірвати погляду від цього видовища. Ольга ж спозирала на неї з легкою усмішкою; її очі, і так тьмяні, немов укрилися плівкою, як у плазуна. Потім вона розвернулася і мовчки пішла вгору сходами.
Благати про пощаду було марно, але Ніна усе ж намагалася.
А коли вичерпала запас слів, просто заголосила.
— О, сервус переможцям! — Черговий Іван Левкович, добрий приятель Денисенка, що лише місяць тому прикрутив до погонів зірочки «старлея», побачивши капітана, підвівся зі свого стільця і простягнув руку для привітання. — І як воно — чутися героєм?
— А я знаю? — стенув плечима Денисенко. — У Пасківа спитаєш. Я всього лиш ледве не вбився від його їзди... До речі, він уже на місці?
— Та яке там. Йому ж слідак відгула дав.
— А, чорт. А я з ним поговорити хотів.
— Додому йому подзвони. Курити будеш?
— Пізніше, — Денисенко вже йшов до кабінету. Там скинув пальто, заварив кави, всівся за стіл і розклав перед собою матеріали протоколу обшуку квартири Ясинського. І ще раз звернув увагу на те, що бентежило його відучора.
Ось фотографії того помешкання, де вони порпалися після погоні... чи, радше, конури. Ясинський, схоже, був зовсім пропащим. У квартирі неначе не колишній директор клініки жив, а купа нелегалів. Шпалери обдерті, меблів практично немає, замість ліжка — матрац просто на підлозі, в холодильнику — рай наркомана. А ще, згадав Денисенко, — ніякого телефону.
Минулої ночі Пасків сказав, що диспетчер прийняв виклик на його ім’я. Те, що виклик був саме на ім’я майора, не дуже дивувало — при бажанні будь-хто міг дізнатися. За свою кар’єру той напрацював дуже широке коло знайомств. Більше дивувало те, яким чином цей Ясинський міг взагалі зателефонувати у відділок.
Там не те що телефону — навіть розетки не було. Той матолк, прости Господи, міг продати свою телефонну лінію. Таке бувало. Двісті баксів — і справу зроблено. Того, хто купив цей номер, зрозуміти легко — не треба стояти в довжелезних чергах на телефонній станції, а ті... як їх там... Сі-Ді-Ем-Ей зовсім недавно з’явилися. Тобто — може бути.
З таксофона? Сумнівно. Для чого йому зайві витрати на картку?
З мобільного? Не смішіть.
Від сусідів? Посеред ночі, з їхніми вкрай складними стосунками? Ще більш сумнівно.
Денисенко вийшов з кабінету і, шаркаючи враз обважнілими ногами, підійшов до Левковича.
— Слухай, Ваню, а хто позавчора чергував? Ну, коли той потерпілий подзвонив?
— Зараз гляну, — трохи здивований виглядом капітана, відказав черговий. — Щось ти бліденький якийсь.
— Менше спати треба.
— І то правда. Ось, дивись — Павло Горенко, за графіком. А нащо тобі? Хочеш і йому медальку повісити за прийнятий щасливий дзвінок?
— Ага. Дуже хочу. Дай мені журнал реєстрації викликів. А Павло зараз де?..
— А що сталося?
— Та нічого. Просто хочу спитати у Горенка, той виклик прямо сюди надійшов, чи його перевели з центральної диспетчерської?
— Тю, та глянь у журналі. Нащо людину смикати? Там усе написано.
— Вже дивлюся. — Пальці Денисенка повільно гортали списані сторінки. Ось позавчорашній день, точніше, ніч. Дванадцята двадцять — виклик на сімейну сварку з поста нуль-два, дзвінок переведено. Дванадцята сорок — пограбування, дзвонили прямо до відділка, виїхала патрульна машина. Перша двадцять — спроба зґвалтування, дзвінок також переведений. Друга десять — викрадення машини, виклик перевели. Бійка о другій п’ятнадцять, прямий виклик, і... все. Усе аж до п’ятої ранку. Спокійне чергування видалося у Горенка. Тихе, мирне чергування.