Поезiї

Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорiй вполює.

Хлопцi! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!"

"От спасибi за послугу! -

Мовить наш поет. - Несiте.

Та вiзьмiть листки з пiснями,

Он в травi лежать, вiзьмiте".

"Вiн, напевне, божевiльний! -

Крикнув лицар. - Ну, рушаймо!

Хай вiн знає нашу добрiсть -

Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобi гостинця,

А тепер часу не маю".

"Не на тебе ждать я буду, -

Так поет вiдповiдає, -

Хто ж кому подасть гостинця,

Ще того нiхто не знає".

Лицар вже на те нiчого

Не вiдмовив, геть подався;

Знову юрба загукала,

I луною гай озвався.

Розтеклись ловцi по гаю,

Полювали цiлу днину,

Та коли б же вполювали

Хоч на смiх яку звiрину!

А як сонечко вже стало

На вечiрньому упрузi,

Стихли сурми, гомiн, крики,

Тихо стало скрiзь у лузi.

Гурт мисливський зголоднiлий

Весь пiдбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися вiд гурту,

Їде лицар в самотинi.

Зирк! - поет лежить, як перше,

На самiсiнькiй стежинi.

"Ах, гостинця ти чекаєш! -

Мовив лицар i лапнувся

По кишенях. - Ой небоже,

Вдома грошi я забувся!"

Усмiхнувсь поет на теє:

"Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стiльки,

Що його й на тебе стане!"

Спалахнув вiд гнiву лицар,

Був вiн гордий та завзятий,

Але ж тiльки на упертiсть

Та на гордощi багатий.

"Годi жартiв! - крикнув згорда.

Бо задам тобi я гарту!"

А поет йому: "Та й сам я

Не люблю з панами жарту…

Бачиш ти - оця дiброва,

Поле, небо,синє море -

То моє багатство-панство

I розкiшне, i просторе.

При всьому сьому багатствi

Я щасливий завжди й вiльний".

Тут покликнув лицар: "Боже!

Чоловiк сей божевiльний!"

"Може буть, - поет вiдмовив, -

Певне, всi ми в божiй волi.

Та я справдi маю щастя,

I з мене його доволi.

Так, я вiльний, маю бистрi

Вiльнi думи-чарiвницi,

Що для них нема на свiтi

Нi застави, нi границi.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємнi свiти надхмарнi

Я на крилах думки лину.

Скрiзь гуляю, скрiзь буяю,

Мов той вiтер дзвiнкий в полi;

Сам я вiльний i нiколи

Не зламав чужої волi!"

Засмiявсь на теє лицар:

"Давню байку правиш, друже?

Я ж тобi скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

Я б вiддав отой химерний

Твiй таємний свiт надхмарний

За наземне справжнє графство,

За пiдхмарний замок гарний.

Я б вiддав твоє багатство

I непевнiї країни

За єдиний поцiлунок

Вiд коханої дiвчини…"

Щось поет хотiв вiдмовить

На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне

Заховалось за дiброву.

Надiйшла сiльськая молодь,

Що з роботи поверталась,

I побачила поета,

З ним приязно привiталась.

Тут поет взяв мандолiну,

I на вiдповiдь гуртовi

Вiн заграв, i до музики

Промовляв пiснi чудовi.

Всi навколо нерухомi,

Зачарованi стояли,

А найбiльше у дiвчаток

Очi втiхою палали.

Довго й лицар слухав пiсню,

Далi мовив на вiдходi:

"Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годi!"

Лiтнiм вечором пiзненько

Сам поет сидiв в хатинi,

Так од ранку цiлу днину

Вiн просидiв в самотинi.

Тож сидiв поет в вiконцi,

Слухав спiвiв, що лунали

Скрiзь по полю i до нього

У хатину долiтали.

Спiви стихли, потiм хутко

Налетiла лiтня нiчка;

Дерева шумiли з вiтром,

Гомонiла бистра рiчка.

I поет в своїй хатинi

Прислухавсь до того шуму,

Погляд в темряву втопивши,

Вiн таємну думав думу.

Тiльки чує - хтось пiд'їхав

На конi до його хати

I спинився, потiм зброя

Почала чиясь бряжчати.

Що за диво! Пiд вiконце

Хтось помалу пiдступає.

Тут поет не втерпiв: "Хто там? -

Невiдомого питає. Якщо злодiй, то запевне

Помиливсь ти, любий друже!"

"Нi, се я, - озвався голос, -

Маю справу, пильну дуже…"

"Хто ж се я"?" - поет питає.

"Я, Бертольдо, лицар з гаю".

Тут поет пiзнав той голос:

"А, мисливий! Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати,

Хоч у мене трошки темно,

Бо коли я сам у хатi,

Не палю вогню даремно;

Та для гостя запалю вже".

I добув вогню з кресала.

Перед ним лицарська постать

Владаря Бертольда стала.

"Добрий вечiр!" - "Добрий вечiр"

Став тут лицар i - нi слова.

Щось нiяк не починалась

Тая пильная розмова.

"Де ж твоя, мiй гостю, справа?" -

Далi вже поет озвався.

Лицар стиха одмовляє:

"Я, мiй друже, закохався…"

Тут поет йому говорить:

"Що ж на се тобi пораджу?

А проте доказуй далi,

Може, чим тебе розважу".

"Закохався я i гину, -

Каже лицар, - вдень i вночi

Бачу я перед собою

Яснi оченьки дiвочi".

"Що ж? - поет на те говорить. -

То за ручку та й до шлюбу!"

"Ох! - зiтхає лицар. - Вiзьме

Iнший хтось дiвчину любу!

Пiд балкон моєї донни

Кожен вечiр я приходжу,

I в журбi тяжкiй, в зiтханнях

Цiлу нiчку я проводжу.

На мою журбу й зiтхання

Я вiдповiдi не маю,

Чим я маю привернути

Серце милої, - не знаю!

Може б, краще їй припали

До сподоби серенади?.."

Тут поет на те: "Запевне,

Треба пташечцi принади!"

"Голос маю, - каже лицар, -

Та не тямлю вiршування…"

"Певна рiч, - поет говорить, -

То не легке полювання,

А то б досi вже на лаври

Хто б схотiв, то й був багатий,

Нi, - химерний, норовистий

Кiнь поезiї крилатий!"

"Правду кажеш, - мовив лицар, -

Але ж я тебе благаю,

Щоб помiг менi в сiй справi.

Пам'ятаю, як у гаю

Ти своїм вiршем чудовим

Чарував усю громаду, -

Тiльки ти один тепера

Можеш дать менi пораду!

За пораду все, що хочеш,

Дам тобi я в надгороду".

"Ну, на се, - поет вiдмовив, -

Не надiюся я зроду.

Можу я знайти й без плати

Для приятеля пораду.

Ось пожди лиш трохи, зараз

Будеш мати серенаду.

Та менi для сього треба

Ймення й вроду панни знати".

"їй наймення Iзiдора,

А вродлива!.. не сказати!.."

Бiльш поет вже не питався,

Сiв, задумавсь на хвилину,

Записав щось на паперi,

Зняв з кiлочка мандолину,

Показав слова Бертольду,

Мандолину дав у руки

Та написанiї вiршi

I промовив для науки:

"Ти, спiваючи, на струнах

Маєш так перебирати:

Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…

Далi можеш сам добрати".

"От спасибi!" - крикнув лицар.

Ще ж поет не вiдозвався,

А вже лицар був надворi.

На коня! i геть погнався.

I погнався лицар хутко

Через доли, через гори,

I спинився пiд вiконцем

У своєї Iзiдори.

Хутко в неї пiд вiконцем

Мандолiна залунала,

Iз потоку гукiв чулих

Серенада виринала:

"Гордо, пишно, променисто

Золотiї свiтять зорi,

Та не може дорiвнятись

Нi одна з них Iзiдорi!

Найчистiшi дiаманти

Сяють, яснi та прозорi,

Та не може дорiвнятись

Нi один з них Iзiдорi!