Страница 27 из 28
3. «Увійшовши в хащі, де повно птиць…»
4. «Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз…»
5. «Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів…»
Сергій Жадан. До запитання
Як ти знаходиш улюблених поетів? Полюєш на них, вишукуєш збірники поміж книжкових полиць, перебираєш рядки, передчуваєш вірші, яких потребуєш, щоби потім, почувши одного разу їхнє звучання, безпомилково їх упізнати. Кого взагалі можна назвати улюбленим поетом? Скажімо, того, чиї вірші вчиш напам’ять. Або того, чиї збірки завжди маєш при собі, звіряючись із ними, ніби з книгами псалмів. Чи рецептів.
За що ти починаєш любити поетів? Можливо, за точне римування. Або за точне серцебиття. За точне й регулярне вживання слів, від яких тобі перехоплює дихання, за ритміку, на яку орієнтуються твої легені, за метафори, від яких пересихає в горлі. Як улюблені поети обирають тебе? Відчувають твій погляд, знають про твоє очікування, пишуть, орієнтуючись на тебе, користуються всіма цими давно відомими штуками та відпрацьованими прийомами, аби підчепити твою душу з чорного мороку читання за холодні зябра. Хоча мені здається, що насправді жодних таких прийомів немає. І жодного передчуття теж. І жодних рецептів. Книги улюблених поетів просто трапляють тобі до рук у потрібний час у потрібному місці, і тут неможливо нічого ані передбачити, ні уникнути.
В далекі сонячні часи, майже одночасно, мені до рук потрапили книги трьох поетів — «Літаюча голова», «Тінь великого класика» та «Екзотичні птахи і рослини». «Літаючу голову» я купив у легендарному (на жаль, уже колишньому) магазині «Поезія» в Харкові. Сам. Ще школярем. Продавчиня подивилася на мене з повагою. «Тінь великого класика» придбав теж у якійсь харківській книгарні. Швидко вона набула нетоварного вигляду. Довелося перемотувати її скотчем. «Екзотичних птахів» купити не зміг, від чого потерпав тоді, та й нині теж, чесно кажучи, потерпаю. Я брав її читати в знайомих. Час від часу. Часто. На певний час. Неохоче повертав, аби згодом позичити знову. Дивувався, чому вони мені її не подарують. Адже зрозуміло було, що мені вона потрібніша, адже було видно, як багато вона для мене важить.
Так чи інакше, саме тоді мені до рук трапили книги моїх улюблених поетів. Я написав за цими книгами дві курсові, говорив цитатами з них, ідентифікував за ними поетів довкола себе, ділячи їх на поетів, і, м’яко кажучи, шарлатанів. В «Літаючій голові» мені подобалися дівчата, які роздягалися. В «Тіні» мені подобався сміх, що лунав. В «Екзотичних птахах і рослинах» мені подобалося все. Мені подобалося каміння цієї книги, її архітектура. Подобалось місто, зображене в ній. Подобалось, що навіть дерева тут — міські («липи в час доцвітання стоять золоті…»), подобалася просто зелень (та, що її в попередній Юрковій книзі нібито «не бачено сто років»). Подобались історії, хай навіть завершувались вони здебільшого не надто втішно для персонажів. Подобалися самі персонажі — і Доктор Дутка, і дядя Жора (мігрант), і особливо — Варвава Лянґиш! Якось Віктор Неборак сказав («Було тут кілька темниць», — сказав Неборак») мені, молодому поету: «Ти розумієш, він же роздягає її». Я розумів — так, — справді — в тому місці, після «кастратів», він її таки роздягає: