Снігова Королева

   Маленька ромашка почувалася такою щасливою, наче того дня було свято, хоч то був звичайний собі понеділок. Усі діти були в школі, й поки вони сиділи на уроках, вона теж сиділа на своєму зеленому стебельці й отримувала від сонця та природи урок про доброту Всевишнього. Ромашка тішилася піснею маленького жайворонка – його спів так досконало й виразно висловлював її власні відчуття. Квітка дивилася на пташку з повагою, адже та могла літати й співати, – але при цьому не почувала заздрощів. «Я можу бачити й чути, – думала вона. – На мене світить сонечко, а лісова прохолода голубить мене. Тож я дуже багата!»

   У садку росло чимало великих і пишних квітів. Дивна річ: що менше пахощів од них линуло, то бундючнішими вони були. Півонії надималися, щоб стати більшими, ніж троянди, але ж усе залежить не тільки від розмірів! Тюльпани пишалися найкращими барвами – вони добре це знали, тож виструнчувалися, щоб кожен міг краще їх розгледіти. І вони не помічали маленької ромашки, що поглядала на них і думала:

   «Які ж ви багаті й вродливі! Птах, який так солодко співає, спуститься саме до них! Дякувати Богу, я росту поруч, тож принаймні можу споглядати цю красу».

   І саме тоді, коли ромашка міркувала над цим, жайворонок спустився з високості й заходився щебетати свою пісеньку, але не півоніям або тюльпанам – ні, він знайшов у травичці вбогу ромашку. Квітка так зраділа, що розгубилася і просто не знала, про що думати. Пташка підстрибувала довкола неї і співала:

   – Яка ж тут м’якенька травичка! Яка тут гарненька квіточка! Яке в неї миле золоте сердечко й срібляста сукенка!

   І справді, жовте осердя ромашки сяяло щирим золотом, а маленькі пелюстки лисніли сріблом.

   Щастя ромашки не знало меж! Навіть уявити собі важко, як вона тішилася. Жайворонок поцілував її дзьобиком, заспівав їй пісеньку, а потім знову здійнявся у блакитне небо. Минуло хвилин з десять, аж ромашка змогла оговтатися. Збентежена й присоромлена, але глибоко в душі неймовірно щаслива, вона поглянула на інші квіти у садку. Вони ж були очевидцями цієї приємної події й мали б зрозуміти радість квіточки. Але тюльпани стояли ще більш стримані, ніж зазвичай, і від прикрості їхні обличчя вкрились плямами й почервоніли. Півонії надулися і спохмурніли. Добре, що вони не могли говорити, а то ромашці довелося би вислухати довжелезну нотацію. Маленька квіточка помітила, що й інші квіти почуваються не в своїй тарілці, й від щирого серця пожаліла їх.

   Незабаром до садка прийшла дівчина. У руках вона тримала великого ножа. Дівчина підійшла до тюльпанів і почала зрізувати їх.

   – Ох! – зітхнула ромашка. – Це такий жах! Вони загинули.

   Дівчина забрала букет із тюльпанів із собою. Ромашка раділа, що вона росте за огорожею, до того ж вродилась такою маленькою і непомітною. Коли зайшло сонце, вона стулила свої пелюстки й заснула. Цілісіньку ніч їй снилося сонце й маленький жайворонок.

   Наступного ранку, коли квітка прокинулась і простягала свої ніжні пелюстки до сонця, вона почула спів жайворонка. Тепер пісня його звучала дуже сумно. Жайворонок сумував недаремно – його зловили й посадили в клітку біля відчиненого вікна. Він співав про щасливі дні, коли міг безтурботно пурхати на волі. Співав про молоді зелені колоски на полях, про ту пору, коли міг здійматись майже попід хмари. Бідолашний жайворонок страждав, ув’язнений у клітці. Ромашка дуже хотіла допомогти йому, але що вона могла зробити? Для такої маленької квітки важко було щось вигадати. Вона й думати забула про те, як гарно було довкруги, як тепло світило сонечко і якими чудесно-білими були її пелюстки. Квітку не полишала думка про бідного жайворонка – найприкріше було те, що вона нічого не могла вдіяти.

   Згодом до садка прийшли двійко хлопчаків. Один із них тримав у руці гострого ножа – він нагадував той, яким дівчина вчора зрізала тюльпани. Хлопці попрямували просто до маленької ромашки, а вона й досі не могла збагнути, що в них на думці.

   – Тут можна взяти чудовий шматок дерну для нашого жайворонка, – сказав один із хлопців і заходився вирізати квадрат землі навколо ромашки. Квітка стриміла поміж травинок одна-однісінька.

   – Ану, висмикни цю квітку! – сказав інший хлопець. Ромашка затремтіла від страху, адже якби її висмикнули, вона би неминуче загинула. А їй так кортіло жити, адже тепер вона могла разом із шматком дерну потрапити до клітки бідолашного жайворонка!

   – Та ні, хай лишається, – сказав інший хлопець, – вона дуже мила.

   Тож ромашка лишилася, і її принесли до клітки жайворонка. Бідолашний птах оплакував загублену свободу, бився крильцями об ґрати клітки. А маленька ромашка не вміла говорити, тож не могла сказати й слова, щоб заспокоїти його, хоча хотіла цього більше за все на світі. Так минув ранок.

   – Тут нема води, – скаржився полонений жайворонок. – Вони всі кудись пішли й забули налити мені води. У мене в горлечку пересохло – вогнем пече. Мене кидає то в жар, то в холод, та ще й тут така задуха. Ох, лишенько! Я помру і більш ніколи не побачу зелених лук, трави – усієї краси, яку створив Господь!

   І жайворонок клюнув дзьобиком травичку, щоб хоч якось освіжитись. Тут він помітив маленьку ромашку, кивнув їй, поцілував дзьобом і промовив:

   – Ти також тут зав’янеш, бідолашна маленька квіточко. Ти і цей шматок дерну – все, що вони дали мені замість цілого світу, яким я тішився на волі. Кожна бадилинка трави має замінити мені зелене дерево, кожна твоя біла пелюстка – пахучу квітку. Ох! Ти лише нагадуєш мені про все, що я втратив.

   «Як би я хотіла втішити бідолашного жайворонка», – подумала ромашка. А вона не могла поворухнути листочками. Проте її ніжні пелюстки пахли дедалі дужче – їхній аромат перевершив звичні пахощі ромашки. Птах помітив це, і хоча він помирав від спраги й вискубав усі травинки, щоб хоч якось зменшити страждання, не зачепив квітки.

   Настав вечір, а ніхто так і не прийшов, щоб дати бідолашному птахові бодай краплину води. Жайворонок розкрив свої крильця й затріпотів ними, усе, що він міг промовити, було тільки слабке й сумовите «Цвінь, цвінь!» І його сердечко розбилось від страждань і муки.

   Ромашка не могла так спокійно, як минулого вечора, заплющити свої пелюстки й заснути, – вона сумно схилила голівку.

   Хлопчики прийшли тільки наступного ранку. Коли вони побачили мертвого птаха, то гірко заплакали, викопали могилку і прикрасили її квітами. Тіло жайворонка поклали в гарну червону коробку – діти збирались поховати його з королівською пишнотою. Вчора вони покинули його страждати від спраги у зачиненій клітці, а тепер побивалися за ним і прикрашали його квітами. Шматок дерну з маленькою ромашкою викинули на дорогу. Ніхто й не згадав про квітку, яка мала такі ніжні почуття до птаха й стільки зробила, щоб полегшити його страждання.

Талісман

 Принц і принцеса святкували медовий місяць. Вони були невимовно щасливі. Тільки одна думка тривожила їх: вони не знали, як зберегти це почуття нестримного щастя. І вирішили розшукати талісман, що оберігав би їх від усіх гірких розчарувань, котрі можуть спіткати у шлюбі.

   Хтось розповів їм про чоловіка, що жив самотою у лісі. Казали, він дуже мудрий і може зарадити навіть у найскладніших ситуаціях. От принц із принцесою покликали його й розповіли про своє бажання. Мудрець уважно вислухав їх і мовив:

   – Мандруйте по світу, відвідайте всі країни. Скрізь, де зустрінете щасливе подружжя, попрохайте у нього маленький клаптик тканини, яку ті люди носять близько до тіла. Цей засіб неодмінно допоможе!

   Принц із принцесою вирушили у мандрівку. Незабаром на своєму шляху вони почули про лицаря та його дружину – люди розповідали, що вони живуть найщасливішим подружнім життям, яке тільки можна собі уявити. Тож молодята подалися до замку лицаря й запитали, чи справді його шлюб настільки безхмарно щасливий, як ото кажуть.