Страница 89 из 96
Недалеко від себе Гайдук помітив батька — у білому костюмі, зі світлим капелюхом з рисової соломки в руках, батько стояв на тротуарі, сумний і задумливий, не помічаючи сина і не дивлячись на ракету. Гайдук рвонувся до батька, бо так давно не бачив його, так скучив за ним, але Божена не відпустила руку:
— Не ходи!
Він повернув до неї голову, але Божена зникла: його тримав, замкнувши на зап'ястку наручник, слідчий Бєляєв, який повчально казав:
— Це смертний гріх — забути батьків.
Тут приспів гетьман Махун з половиною голови:
— І мене забув, синку. А я так любив тебе... Жодного разу в мене на могилі не був.
Рука Гайдука, схоплена наручником, захолола і втратила чутливість, наче вмерла.
Він прокинувся: відлежав праву руку, змерз, в кімнаті було холодно, за вікном панували мряка і сніг, з-під землі інколи проривався схожий на землетрус гуркіт поїздів метрополітену, що ходили з інтервалом в одну годину.
Гайдук пригадав, що сьогодні — день народження професора Вебера, головного консультанта-психоаналітика ВІРУ. Вісімдесят два роки.
Альфред Ісаакович Вебер жив на вулиці Микільсько-Ботанічній у темно-сірому шестиповерховому наріжному будинку, подібному до літери «Г» — відомому в Києві як «Будинок Грушевського», хоча насправді цей витвір сталінського класицизму був побудований на руїнах знищеного більшовиками «прибуткового будинку», що належав голові Центральної Ради М.С.Грушевському у 1908 — 1918 роках. У будинку колись проживала переважно академічна публіка. Стара інтелігенція відходила, квартири скуповувались спекулянтами-ріелтерами, які перепродували їх нуворишам і дипломатам. Серед розкішних відновлених апартаментів з джакузі в спальнях, величезними кухнями— їдальнями-барами, більярдними кімнатами, тераріумами для крокодилів, з окремими кімнатами для одягу, взуття і краваток та іншими принадами епохи гламуру і постмодерну, дивом збереглася семикімнатна квартира професора Вебера, який нізащо не хотів її продавати і якого не чіпали, бо він лікував гетьмана Махуна і майже всю українську верхівку від білих гарячок та депресій.
Гайдук з Невінчаним, струшуючи з себе сніг, важко дихаючи, підняли картонну скриньку з подарунками для Вебера на п'ятий поверх. Загальний ліфт для смердів не працював, бо в кожну квартиру неосюзеренів вів персональний підйомник.
Двері відкрив господар — худенький і маленький дідусь, завжди до всіх усміхнений і завжди цікавий до всього, що його оточувало. Лисий череп цього божого лопушка збоку і ззаду прикрашала хвиля сніжно-білого сивого волосся, а маленькі зеленкуваті оченята ховалися за кущастими сивими бровами; подеколи Альфред Ісаакович брав ножиці й зістригав брови, які згодом знову відростали, і очі ставали схожі на чисті озерця, зарослі очеретом.
На майданчику п'ятого поверху, перед тим як увійти до квартири Вебера, Гайдук здер з себе маску технічного інтелігента B.C.Петренка; маска була потрібна внизу, бо при вході до під'їзду довелося пройти перевірку документів.
— Заходьте, заходьте, — зрадів Вебер. — Я вітаю вас з днем мого народження! Ви перші і, мабуть, останні гості. Але дорогі й бажані. А це що за скриня? Сподіваюсь, не вибухівка?
— Там те, що ви любите, — заспокоїв його Невінчаний. — Рибка, лимони, шоколад. І тютюн вірджінський.
З тієї пори, як померла дружина Альфреда Ісааковича, його кохана Люся, Людмила Соломонівна, старий майже не виходив з квартири, та й до нього майже ніхто не приходив. Син його, доктор Йоханан Вебер, працював у Стенфордському університеті, на Західному узбережжі Америки, і не приїздив до батька. Допомагав Альфреду Ісааковичу по господарству племінник Гена, старий парубок, який, побачивши гостей, негайно зник. Стара, занедбана квартира з меблями сторічної давності, була завалена книжками і нагадувала бібліотеку, скомплектовану без всякої системи. Тільки Альфред Ісаакович знав, де можна знайти унікальне видання поезій Рільке або найновіший підручник «Комп'ютерні психози та методи їх лікування». Професор Вебер убраний був у темно-бордовий халат, на шиї — біла з дрібним чорним малюнком хустка-арафатка, наче Альфред Ісаакович належав до армії моджахедів. Сам він величав себе німецьким євреєм, або єврейським німцем з домішкою української, російської, угорської і циганської крові, за покликанням — «українським націоналістом з людським обличчям». Він дуже пишався, що живе в будинку, освяченому іменем Грушевського, якого вважав одним з найбільших учених світу.
Старий метушився, намагаючись нарізати ковбаску, покраяти лимон до коньяку, але Гайдук, побачивши, як тремтять руки професора, взяв на себе обов'язки господаря. З допомогою Григорія вони довели обідній стіл професора Вебера, на якому стояв фотопортрет його дружини та лежала купка книжок, ,^о святкового вигляду.
— Дорогий Альфреде Ісааковичу, — підняв келишок Гайдук. — Ви наш великий вчитель, бо завжди вчили нас навіть за найтяжчих обставин життя залишатися людьми. Ви носій найкращих гуманістичних традицій європейської науки...
— Та годі вам, Ігоре. Занадто багато патетики, — перервав Гайдука Вебер, хоча було видно, що тост йому подобався. — Давайте просто вип'ємо. Спасибі, що не забули.
— За вас, — Гайдук і Невінчаний почаркувалися зі старим професором.
Невінчаний пішов до сусідньої кімнати, з якої добре проглядалася вулиця і вхід до будинку: до окупації у спеціальній будці метрах у десяти від входу містилася охорона дипломатичного корпусу. Двоє спецназівців ВІРУ зайняли цю порожню будку, щоб контролювати ближні підходи до будинку. «Форд-Скорпіон» стояв за рогом, на Паньківській вулиці.
Гайдук і Вебер залишилися наодинці. Альфред Ісаакович узяв свою улюблену люльку Dunhill з бріара, обробленого в киплячій олії, з мундштуком з червоного дерева. Люльку подарував Веберу Гайдук на сімдесятилітній ювілей — Альфред Ісаакович працював тоді недалеко від Вашінгтона в лабораторії експериментальної психології електронних систем. Не поспішаючи, професор витягнув з плаского металевого контейнера щіпку золотавого тютюну «Gold Virginia» й почав великим пальцем уминати тютюн. Запалив, пихкаючи димом, і очі його прояснилися від насолоди.
— Розповідайте, — сказав він.
— Ви знаєте, Альфреде Ісааковичу, наскільки я далекий від політики. Був.
— Та чи політика була далека від вас? — усміхнувся Вебер.
— Політика увірвалася в моє життя, як ураган. Не тільки політика — а ще й релігія. Смертохристи, воскресохристи, іслам... Я на п'ять порядків перевищив рівні своєї некомпетентності. Адже я технар і розвідник, а не політик. І розгубився. Плюс — національне питання. Як технократ-космополіт ще півроку тому я був байдужим до всього цього. А сьогодні не можу.
...Кілька разів за останні двадцять років, що вони були знайомі, Гайдук приходив до Вебера як на сповідь: до церкви не міг, не довіряв. Зате розмови з Вебером приносили полегшення, бо Альфред Ісаакович мав дивовижний дар з хаосу суперечливих фактів, припущень, темних гіпотез і заплутаних прогнозів витягувати, наче сріблясту рибу з води, ясну думку, робити точний висновок. Він не був пророком, але тільки тепер Гайдук зрозумів, що Вебер мав над більшістю експертів ту перевагу, що його мудрість виростала з великої любові до людей і великої релігійної ідеї відповідальності перед Богом. Він, звичайно, не був чистим психологом, психоаналітиком чи психіатром, а великим інтегратором знань медико-біологічних з науками політичними, історичними, з філософією та інформаційними технологіями. Вже перша його книга, опублікована в 2023 p., коли Веберу, випускнику і викладачеві Києво-Могилянської академії виповнилось 28 років — «Психологія ненависті», — була перекладена в ряді країн і принесла автору міжнародну славу. У другій своїй книзі «Імперський психоз Росії: дорога до краху» (2026) молодий дослідник феномену ненависті показав, як політика штучного насаджування ксенофобії і ворожнечі до поневолених колись Росією народів веде до історичної поразки країни, яку Альфред Ісаакович любив так само щиро, як і Україну. За третю книжку «Паранойя політкоректності і загибель Європи» (2030) Вебер був обраний членом Лондонського королівського товариства і запрошений на посаду професора Гарвардського університету до Бостона. П'ятирічне перебування Альфреда Ісааковича в Гарварді завершилося опублікуванням фундаментальної праці «Нові світові демони: психопатологія глобалізації» (2036), в якій він доводив, що глобалізація зруйнувала психологічну рівновагу традиційних суспільств, що стане причиною геополітичної катастрофи в недалекому майбутньому. Його дослідження «Небезпечна психічна хвороба: криміналізація суспільств і держав» (2058) стало темою спеціальних дебатів в ООН, де був складений список кримінальних держав, куди також були включені Україна і Росія. Це викликало лють як серед правлячої верхівки, так і серед нацрадикалів: перші примусили Альфреда Ісааковича виїхати з України на кілька років до Швейцарії, другі провели демонстрацію на Хрещатику проти жидо-масонської антиукраїнської змови світового уряду в Локарно. Нікого не цікавило, що саме Фрідман — один з героїв книги — після цієї публікації став запеклим ворогом Вебера.