Танці шайтана

Сказали, що все належиться канівському старості. А хто його тут, того старосту, тут бачив та й ті королівські папери читав? І до всього привели із собою цілу турму очкурів. І що вигадали панські пси і орендарі: з хуторів повиганяли кріпких хазяїв. А в кого слабеньке господарство — тих не чіпали. А ще іроди повиганяли удовиць тих козаків, що в Лівонії пропали. За короля голови поклали, а королівські слуги вигнали на сніг їхніх сиріт і вдовиць. І пішли вигнанці, на зиму глядячи, межи люди. А скільки добра в людей пропало?!! Хіба все із собою забереш? Нові поселенці раденькі, що їм стільки добра задарма дісталось. Дуже вони радіють. Як прийде час, то все у них загарбають, як не ляхи, то орендарі. От же та триклята жадоба! Прости нас, Господи, грішних і ницих!… Бачили, скільки ото на ярмарку овець та телиць продають, та волів, та коней! То все вигнанці. Бо нема в них припасу для худоби. Все зайдам лишилось. От люди й продають. І я добру козу нагледіла, така рябенька рогуля. Так у мене ні шеляга… А моя вже старенька. Оце останній раз із цапом спарувала. На весну терен зацвіте — і козенята будуть… Та ви їжте, їжте! Ви ж у мене гості. Вже не пам'ятаю, коли в мене останній раз були гості… Все через ту відьму мене люди бояться. Кілька разів у мене біда траплялась. Ночують у мене ярмаркові люди… А в них то підпруга в коня лопне, то хтось мішки з гречкою попроколює, то на конях гриву нечиста сила позаплітає! А хто заговору не боїться?! Стали мою хату люди обминати. Але я ж знаю, що то Хвеська коїть! Я собі бравого собачку завела — вони йому протіра кинули. Ну й пропав собачка. І це все вона не сама, а її дівки. То такі злодюжки і навчені відьми, що просто страх бере! А такі тихі, як уздрінеш, чемні. Вітаються, в очі тобі зазирають, дивляться, мов янголятка! От вже де яблучко від яблуні… Та ви їжте, їжте!…

Прошка облизав ложку і поклав з тріском на стіл біля миски. Подякував господині та й відсунувся по лаві на середину цього старосвітського дубового столу аж на шести ногах. Видно, на велику родину робили. Почав викладати на зачовгані, заполіровані дубові дошкиплахи сьогоднішній заробіток.

Тимко теж перестав їсти. Він і так після всіх отих голодних днів, постійної втечі та схованок просто обжерся сьогодні. Поправив хустку, щоб не було видно, що в нього не коса, а по вуха волосся підрізане. І мукаючи, як мукала німа із Грушок, вклонився бабусі і погладив її по руці.

Стара аж сльозу витерла кінчиком намітки.

— Бідолашна дитина. Така гарненька, та хто ж тебе заміж візьме? — І знов утерла кінчиком намітки сльозу. — О! Он чуєте?! Вже її крутіль об'явився! Ач, як його пси брешуть!

І ведмедиця, що примостилась у теплім закутку біля печі після щедрого пригощення, насторожено підняла сліпу морду. Повела сторожко круглими вухами.

І тут малий, саме в цю мить, побачив серед купи денної здобичі маленьке кільце ковбаси. Піст, а хто ж їм подав скоромне? На мигах Тимко спитав у Прошки, чи можна взяти ковбасу? Прошка був веселий та й щасливий, бо аж дві срібні монети-лусочки знайшов. Прошка на них і так, і так дивився. Пробував своїми дрібними гострими зубами і знов задоволено хитав головою.

У сусідній садибі надривалися у брехоті два собаки. А третє було верескливе скавуління.

— Он як Хвесьчина сучка репетує. Якби ті псюги її не порвали. А той її крутіль, сам справді, як пес! Кажуть, він якогось хлопця-палія шукає. А той увесь панський ліс пустив з димом. Кажуть, вже знайшов сліди, а потім згубив. Все шукають, шукають людолови і людожери!!! Хрест носять, а самі гірші з тих турків!…

Тимко на мигах спитав у бабусі голку, щоб зашити торбу.

Вона й показала йому на закапелок при комині.

— Отамо візьми, дитино. Там і голки, і нитки, і ножиці є. Ще матусині.

Зі Львова їй привезли. Я б тобі, дитино, сама зашила. Та геть не бачу дрібної роботи.

Тимко зняв кришку із козубка. І йому аж дух забило: у клубочок тонких конопляних ниток було натикано стільки голок, що він здавався їжачком. Там ще лежали кістяні крючки для плетення сіток-тайників, бронзовий наперсток і моточок багряної заполочі. Але найголовніше — там була рівна цурочка із соснової кори, на яку були настромлені риболовні гачки.

Тимко одразу відчув, що ця балакуча бабуся — душа добра. Але хіба ж їй скажеш, що тобі потрібні оці риболовні гачки? Бо ти ж не хлопець для них, а німа дівчинка. А для чого дівчинці риболовні гачки? І Тимко, проказавши подумки молитву і попрохавши пробачення у Пресвятої Діви, висмикнув чотири гачки із соснової кори і позастромляв їх собі під комір свитки. Та й заходився зашивати торбу там, де вона не була розірвана.

А Прошка все ніяк не міг полічити заробіток та поскладати в козуб. Але після глибоких роздумів про те, що йому заважає, він зрозумів, що йому заважають личаки. І він роззувся.

— Боже! — Скрикнула бабуся. — Ну й смердять же твої онучі!

— Да вот так! Госпожа моя, матушка… Тут у вас, у рускіх людей, нєгдє і помиться! Сколько нє іду, а ні одной банькі нє відивал! Вот у нас, в Московском царстве, что бань, что кабаков — полнимполно! На вєсь хрістіянский мір хватіт!

— Досить тобі балакати. Отамо у печі за челюстями здоровий горщик із водою. Налий воду з горщика у різанку та змий ноги! Та випери онучі та повісь отамо біля печі на жердкубалічку… А я полізу собі на теплу піч… — Погоді, погоді, госпожа моя, матушка! Вот тє дєнєжка! Сході ти к єнтой вєдьмє да купі у нєйо цельний етот штоф вінца! У мєня сєводня празднік — Іван Бражнік! Вот думал — уморілся! Как зайду в ізбу, так і засну! Ан нєт — чєгото душу тоска нє отпускаєт. А колі чарочку опрокінєш — сразу і на душе благодать і успокоєніє.

— Хоч ти і лицедій, та, бач, гість. А для доброго гостя чого не зробиш?… Тільки я твою смарагдову карафку не візьму. Дуже гарна річ. А цій змії нічого не можна показувати хорошого — позаздрить і наврочить.

Тоді точнісінько ще впущу і розіб'ю… — Проказала бабуся і заходилась огортати голову теплим запиналом, вдягати одна на другу дві свитки.

Тремтячими пальцями Тимко роздер те колечко ковбаси на три шматки. Що бабуся не вгледить, як він споряджає ті шматки голками і гачками, це він знав. Тільки щоб Прошка не помітив його таємниці!

Але Прошка вже з насолодою плюскотів ногами в різанці. І йому не було ніякого діла до того, чим забавляється його випадкова «коза».

Коли бабуся взяла із мисника куманець та покульгала на вулицю, Тимко зразу ж вислизнув із хати за нею.

Поки старенька тьопала до сусідки вулицею, поки гуркотіла ціпком у стулки воріт, і на неї несамовито забрехали пси, хлопчина перескочив подвір'я. І зразу ж знайшов добру щілину в тесовім паркані.

Пси в мордатого були чутливі. Зразу відскочили від воріт і помчали до паркану між садибами.

Хоч настав лише початок ночі, а палаючий серп місяця проколов зоряну синь неба і висвітив блакитним сяйвом засніжений двір.

Тимко примірявся, як вчив його дід Пацюк, і послав перший протір чорному псові. Хлопчик не схибив, а пес вхопив ковбасу на льоту і проковтнув, не розкусюючи!

Поки чорний пес облизувався, рудий стрибнув до загорожі.

Тимко знов примірявся і, як ото кидають цурку, послав рудому псу другий протір. І цей вхопив на льоту запашну ковбасу.

Тимко примірявся, щоб кинути і Хвесьчиній сучці, так пси кидались на неї, відганяли від пакілля. Зрештою, таки один собака прихопив її за чубок. Сучка пронизливо заскавуліла і кинулась до своєї буди.

Саме тоді і вийшла з хати молодиця, а за нею мордатий гайдук. Білів сорочкою у дверях, а далі не ступав. Гостро цикнув на собак. Незадоволено загарчавши, пси відступили до клуні.

«Ага! Ось де мордатий сховав Лиска». І Тимко обережно відійшов від паркану. І став біля давно занедбаного сажу, щоб облегчитись. Адже за цілий день йому вдалось тільки раз заскочити в кущі. То тепер йому після вечері очі просто на лоба лізли. Він стояв і чурів, пробиваючи гарячою цівкою сніг і ніяк не міг скінчити. А так хотів швидше старенької зайти до хати.

Щоб вона не побачила, що «коза» саме зараз вибігала на подвір'я. Та не вдалося! Поки він запинав каптан, а за ним свиту опускав і на неї — вибійчаний сарафан, стара дотьопала до свого старосвітського покривленого падаючого ганку. І з великим зусиллям видерлася на дві сходинки. Перед тим поставила куманець на ганок біля різаного стовпа. Щоб не впустити, коли підніматиметься по сходинках.