Страница 59 из 61
— Хвала Богу! Як збирали, то що не волоть, а свинцева куля.
— Тоді ось тобі, — Омелько розв'язав пояс, розкрив опанчу і відв'язав з пояса важкий гаманець, уважно відрахував дзвінкі монети. — Потихеньку скуповуй просо. Ні наші чумаки, а ні їхні греки чи ормяни раніше квітня в дорогу не рушать. Братству двадцять четвериків проса. Та щоб у добрих лантухах! Гроші повернеш без лихви. І тоді, коли все спродаси. Часом до Криму піти не хочеш?
— Ні, козаче. Не час. Щось тут ляхи ще гірше затівають…
— Я оце до Києва збираюсь. Що розвідаю — розповім.
— Малого не хочеш у нас на зиму лишити?
— Та ні, дитина хоче Київ подивитись. Та й батькові щось мулько.
Хочеться розважитись.
— Ну й батько з тебе, панебрате! — Засміявся мірошник і обняв Омелька. — Та ну тебе, друже! Ще мій славний каптан у борошно вмажеш! — І собі сміявся Омелько, б'ючи по плечах мірошника, і борошняна курява злітала вгору.
А малий, хоч і слухав все-все, що вони говорять, а роздивлявся на всі боки. Намагався запам'ятати вітряк із середини. І все вдихав з насолодою пахощі гарячого пшеничного борошна і підсмаженого зерня коноплі.
Мірошник сказав здивовано Омелькові:
— Це що ж робиться? Виходить, що вже не через п'ять років, а вже через рік неврожай?
— Виходить! Тільки ми цього разу повинні самі запастись просом.
— Авже! — Погодився мірошник. — Щоб не було так, як з Іваном Дукачем!
— Ти, друже, не переймайся! Іван нас обдурив. Та побоявся над нами посміятись. А ми ще й посміємося…
— Та як?
— А так! Позичимо совісті у Сірка. Під лихву. І віддамо Іванові його ж борг!
— Ну, бачу, ти вже знов щось вигадав. Якщо підмога потрібна — зразу кажи!
— Одна підмога — не барися. Збирай просо.
— По Різдві — зразу! Може, пообідаєш? І гречана каша ще тепла, окуні смажені, хлібзагреба, узвар вчорашній…
— Дякую! А от узвару вип'ємо.
Узвар не був холодний. Певно, що оті двоє парубків, які вигулювали козацьких коней, нещодавно привезли із села їжу.
Мірошник визирнув із млина і гукнув одного з хлопців. Той за хвилю піднявся до млина і притяг Василеві перекидні торби. У торби поклали макуху, мішечки з пшоном, в'язку сушених щучок, хлібець-загребу, пиріжки з калиною. Омелько перевірив усе, як воно спаковане. І мовчки і дуже пильно подивився на мірошника. Той мовчки повернувся і поліз угору по рипучих щаблях. І за хвилю спустився вниз з якимось згортком у брунатній парчевій тканині. Пакунок був перемотаний тонкою смужкою жовтої сировиці.
І мовчки подав Омелькові. А коли Омелько запакував згорток у перекидні торби, мірошник все ж подав голос.
— Значить, зразу після Водохрещі, — Слово «Водохрещі» мірошник сказав із якимось притиском, — ти йдеш до Києва?
— Думаю піти…
Вони тричі поцілувались і побажали один одному веселого Різдва!
Тут і малий вигулькнув, нагадав про себе, повіншувавши мельника з наступаючими святами.
Мірошник розчулився, погладив по голові рукою, що пахла конопляною макухою, і ще дав окремо хлопчикові пирога з пресолодкою калиною!
Коли козак і хлопчик вийшли з вітряка, поселяни так і стояли, як і перед тим. Козак, не відхиляючи з лиця кобки, поклонився, притиснувши руку до серця і з одного помаху був у сідлі.
Малий не втримався і «похвалився» перед селюками. Подав знаки Лискові, щоб кінь став на коліна. Лиско щось не захотів. Тоді Тимко подав знак уголос і ще й рукою додав. Лиско став на коліна. Селяни тільки очі вирячили, а хлопчик вже заліз у сідло і підняв коня!
Спочатку коней пустили короткою риссю. Потім, тільки спустились в опадку і зникли з очей селян, Омелько хльоснув нагаєм тарантоватого бахмата і погнав чвалом навпростець по озимині.
Лиско, наче і його оперіщили нагаєм, рвонув з місця. Малий ледь втримався на коні, щосили вчепившись у кульбаку. Не міг Лиско стерпіти, щоб інший кінь випередив його.
Вони швидко дістались до шляху на містечко, але не поскакали по ньому.
А звернув Омелько свого крапчастого пробіяку на ту стежку, якою гайдуки у неділю вранці погнались за «козою».
По стежці, яка то спускалась, то підіймалась між заростями терну і диких вишень, гнати чвалом коней було небезпечно.
Омелько перевів тарантоватого на коротку рись. І Лиско зразу стишився.
— Синку! А ти уважніше дивися! — З притиском зауважив козак.
— Батьку! Я все запам'ятав, який усередині вітряк. Де мливо стоїть, де борошно, де макуху у козубах складено. А там за скринею у дядька мірошника добра півгаківниця і порохівниця з рогу…
— Ну, ну, ну! Завуркотів! Я про інше. Ти бачив, що я перед помольниками кобки не відхиляв, шапки не скидав, лиця не казав?
— Бачив…
— А ти?
— А в мене свитка без кобки…
— Щоб мене не запам'ятали, я не показував свого лиця. Був козак, та й поїхав. Коня тарантоватого, звичайно, запам'ятають. Та перемінив козак коня — і вже не впізнають. Ти неуважно дивився: я не виставляюсь! А із Лиском наперед батька вилазиш! Побачили очкурі такого вченого коня та ще й під хлопчиком і все — не забудуть вовіки! Тобі треба навчитись так чинити, щоб друзі тебе запам'ятали, а чужі зразу, як побачили, то й забули.
— Не лайте мене, Батьку! бо мені соромно…
— Не мели дурниць! То дівкам нехай буде соромно, а ти повинен вчитись бути непомітним… перед чужими!!! Не журись, козацький сину, скоро почне смеркати, і ми якраз і до молодиці завернемо.
— Як її звати?
— Як прийдемо — побачимо, а як побачимо — то спитаємо, а як її звати?
Вони вийшли на рівне місце перед присілком, коли вже добре смеркалося.
У сірих сутінках в запиналі дрібної сніжної крупи опинились перед міцною дубовою брамою. Крізь щілину межи пакіллям загорожі було добре видно світло у віконці. Омелько запугав. Але йому ніхто не відгукнувся. На великому подвір'ї не тільки циган, взагалі нікого не було.
Тоді Омелько закалатав у стулки воріт кістяною рукояттю нагая.
Зразу в хаті відчинились хиткі двері, і на подвір'я вибігла молодиця в білій свиті.
— Хто там проти ночі?
— Подорожнії люди! Страннії ми, заблукали. Відчиняй, Палажко!
— Зараз, зараз! — Скрикнула молодиця і побігла до воріт.
Омелько нахилився до малого, обняв лагідно за плечі.
— Хаха! Бачиш: вгадав ім'я! Добра прикмета!
Молодиця витягла бруса із залізних петель, розвела стулки воріт. І вже брала під вузду та й за стремено і заводила коня у двір. Малий пустив коня за козаком.
Омелько обернувся до малого, відхилив кобку. І в сутінках малий все ж побачив, як Батько покивав головою і зробив лице: «Бачиш, як зустрічає? За всіма поняттями.! Козачка!» Вони перейшли через великий двір захаращений якимось сміттям, припорошеним снігом, купами кінських кізяків поламаними гринджолами з плетеним величезним кошелем.
Омелько викресав вогню, а молодиця побігла за свічкою в хату. У густих сутінках молодиця відчинила широкі двері до стайні. І при мерехтливому світлі свічки вони завели коней і припнули до жолоба. Закамешились переполохані кури на сідалі. Важко зітхнув здоровенний вілбовкун у кутку загорожі.
Поки Омелько знімав перекидні торби та обтрушував з коней сніг.
Молодиця із середини закрила двері і провела гостей через сіни до хати.
На посвіті тільки починала розгоратись купа тонких трісок, і червоне, нестале світло стрибало по всій великій хаті. А в тій хаті була прездоровенна піч з усякими причілками, запічками, стовпчиками та закомарками. Довжелезний піл добре закривав старосвітський витертий і побитий міллю килим і запинало з грубої дерги.
На столі блимав каганчик. Поруч стояла велика миска з горою кавунового насіння. При столі на лаві сиділа невеличка молодиця. Боса, у довгій сорочці з набійчатим подолом, з рукавами з червоною набійкою. І не в очіпку, і не в намітці, а пов'язана квітчастим темним платом. З кінцями, зав'язаними ріжками на потилиці. Тільки гості ступили через поріг, вона хутко піднялась.
Козак і хлопчик зняли шапки, перехрестились на ікони і тоді привітались: