Танці шайтана

— Овва, дитино! Ти вже все второпав?!! Так знай: її чоловік не козак! Це раз…

— … І ви її не силували. А вона сама до вас причепилась…

— А ти як знаєш?

— Бо вона все до вас підлащувалась, підлизувалась.

— Ну як же вона підлащувалась?

— А вона сама вам кинулась ноги помити.

— Та ти звідки знаєш?!!

— Бо я все-все чув.

— Ти ж, синку, спав міцно?!

— Ні, Батьку, то я спочатку заснув сильно, а потім ніби якась млість мене пойняла. І спав, і не спав, і все чув.

— Клопоти мені з тобою, синку! — Зрештою, після довгої мовчанки, виголосив козак. — Але, певно, на те людям і діти, щоб клопоти мати… Ти оце придивляйся, запам'ятовуй, якою стежкою йдемо… А я тобі розповім, чому я не прийшов, як казав. Кілька пригод, синку, одна за одною так всі мої забаганки перекрутила, що, взагалі, міг і не повернути…

— Батьку, Батьку! А що б я тоді робив?!

— Пішов би до Святих Печер і там би став служити. Я ж тобі казав…

— Батьку! Батьку! Я не хочу бути ченцем! — Гайгай, синку! Щоб ченцем стати, такий треба пройти послух, що легше на війні воювати і лишитись живим! Ченці — то дуже могутні люди! Сильні-пресильні люди!

— Батьку, що, вони за вас сильніші?!! Можуть таляра пальцями зігнути?

— Ой дитино ти моя! Сильна може бути людина не тільки руками, ногами!

Людина може бути сильна серцем і розумом так, що ніякі чужі сили її не зламають і не осквернять!!! Добре, краще слухай та не перебивай: дивися, запам'ятовуй шлях. Щоб по ньому і влітку пройшов, як усе зазеленіє!

— Отож ви з дідом лишились на пасіці, а я поспішив у Дикий Степ.

Далеченько зайшов у татарські землі. Заховав там зброю та в'ялене м'ясо — пасторму. І кінь наш казковий зо мною, і пес твій чарівний. Сидимо день, другий, вогню не палю. Потім мені ніби знак, і я підвівся і пішов назад степом до того шляху, яким московити до Криму ходять. Степ там скрізь рівний, а в одному місці височенна могила з кам'яною бабою. Я увесь караван здалеку вздрів. Поки вони мене примітили — я на дорогу. Іду по дорозі і танцюю, мов я турецький дервіш…

— Як тоді вночі із шаблею?

Омелько натяг повід, схилив голову на плече і зазирнув в обличчя малому:

— То ти підглядав, як я на дервіша перекидався? — Тихо і проникливо спитав Омелько.

— Я не підглядав! нема! Тоді я почув щось і потихеньку підійшов туди.

— Ну й що?

— Я злякався ще сильніше і мерщій назад під сосну! А тепер мені не страшно! Я хочу, щоб ви мене навчили!

— Ще не можна…

— А коли буде можна?!

— Коли виростеш, і вже тобі можна буде женитись!

— Так я ж буду запорожець! Мені не можна жінку мати.

— Тоді тобі буде можна, як парубком станеш.

— А коли це?

— Коли вуса виростуть. Коли під пахвами волосся виросте…

— І коли на прутні волосся виросте!

— А ти звідки про прутні знаєш? За мною підглядав?

— Ні, батьку. присягаюсь! То я в тих гайдуків, у Івана і Степана, бачив.

— Як ти міг бачити?!!

— А коли вони Катерину гвалтували…

— Ти був у хаті?!! Та як же вони тебе не побачили?! Вони, як тебе шукали, то скрізь заглядали!!!

— Заглядали, заглядали, тільки під старі лахи не зазирнули.

— Під які лахи?!!

— Катерина змила мені голову і сказала на піл лізти. Хотіла собі змити голову, розібралась до сорочки. Над полом стара подерта свита і кожух сушились. Як ті у двір ускочили, я вчепився в жердку руками й ногами.

— І жердина не трісла?!!

— Ні. Трохи рипіла. Та не поломилась.

— І скільки ти висів під свитою?

— Поки вони з хати не пішли… Вони, як забігли в хату, то були п'яні всі… Катерина почала благати…

— Стій! — Козак наклав рукавицю на вуста малому. — Гвалт, то найстрашніше безчестя над жінкою! Як ти станеш розповідати, то ніби й ти чинив гвалт. Якщо побачиш коли Катерину, то сам до неї, боронь Боже! не підходь і не заговорюй. Тільки якщо вона тебе покличе по імені, тоді підійди. І ні про що не питай, ніні! Наче ти про неї і про те і слухом не чував і не знав, і не видів!

— Чому?

— Бо так людина влаштована, що свідків своєї ганьби вона починає ненавидіти. За те, що свідки бачили її ганьбу. Зрозумів?!

Малий помовчав.

— Ні, батьку, не зрозумів. Чому?

— Ти ще малий — все тобі не дано одразу. Потім зрозумієш. А зараз присягнися, що робитимеш так, як я тобі казав!

— Присягаюсь! — З радістю згодився малий.

— Христом присягнися! — Сказав Омелько і, знявши рукавицю, випростав з-під одягу зеленого кам'яного хреста і наблизив свого коня упритул до Лиска.

Малий підвівся у сідлі і поцілував кам'яний хрест.

Ти в мене справжній козацький син! З тебе буде лицар!

— І дід Пацюк, царство йому Небесне, так казав, що з мене буде лицар!

Він мене навчав лицарської науки.

— То свята була людина! І лицар не тільки названий, а й посвячений! Він на герці у Вільні всіх джур княжатських переміг! І сам гетьман коронний його мечем по плечу вдарив.

— За що?!! Він переміг, а його мечем по плечу?!!

— Хлопче, то так у лицарі посвячують. То тільки так кажуть «вдарив». А насправді той, кого в лицарі посвячують, стає на одне коліно, а магістр, чи гетьман, чи король — хто головний — торкається його плеча своїм мечем. І тоді людина вже стає шляхтою. Вже має всі права шляхетські.

— Батьку! Так ці очкурі вбили шляхтича?!! Так їх можна всіх убити! Бо хто заб'є шляхтича — тому смерть.

— Ти звідки знаєш?

— А наш свинопас розповідав.

— Все правильно! Розумна ти моя голово! Тільки на нашу землю православну прийшла біда. І певно, на довгії літа. Пани ухвалили з королем і ксьондзами, що православні тепер під Напу Римського підпадають. Тепер якщо ти православний, то нема в тебе ніяких привілеїв, хто б ти не був — селюк, міщанин, шляхтич чи козак. Продали нас і без торжища…

— Батьку, Батьку, я не розумію…

— Синку! Я теж не все розумію. Тільки знаю добре, що нам треба робити!

— А що?

— Відплатити за смерть лицаря сраним панським посіпакам. І робити це так, щоб їм було страшно. Щоб інші боялись проти козаків зробити паскудство. — Батьку! я хочу вбити хоч одного посіпаку! Я вмію стріляти. Ми з дідом половину вашого пороху перевели, одного разу я собі носа і губи на кров потовк, коли пістоль відкинуло! Але влучив у огірокжовтяк! Тільки бризнуло!!!

— Бачу, що ви без мене не сумували!

— Не сумували, а ні краплі. Тільки коли лягали спати, тоді я дуже сумував.

— А мені, синку, таке випало, що, їй же Богу, ні на мить не міг про щось і помислити! Отож я тобі сказав, що побачив з верху могили купецький караван. Вискочив я їм назустріч. Іду по шляху на них, кручуся, роблю «зікр». Отим мечем дерев'яним попереду себе та в повітря б'ю, то собі по плечах, то по обличчю (плазом!). Кінь за мною сам іде, і наш Бубка. А караван багатий. Верблюдів з товарами московськими татари ведуть додому, багаті купці татарські і московські на конях добрих. І полонеників женуть. Всі як один біляві, сіроокі — бранці з Лівонії. І нашого козацтва може з десятків три в колодках плентаються. Московити їх у Лівонії прихопили.

Татари здивувались мені. Зразу не повірили мені, що я дервіш. Прийняли наче до гурту. А тільки зразу помітив, що мене чотири найсильніші погоничі оточили і так весь час пасуть. Прийшов вечір. Хотіли вони отаборитись, затаганувати, побенкетувати посвоєму, по-татарськи, що тепер у безпеці і щасливо минули небезпечні козацькі переправи на річках. Я почав їм доводити з усякими придибенціями, що тут небезпечно. Треба ще йти далі в їхній край. Що недавно тут козаків бачили. Вони послухали мене. Тільки трохи перепочили, води випили і пасторму погризли, та й далі в степ. І все вони хочуть спинитись. А я їх все козаками лякаю. Нарешті, дійшли ми до того місця, де я сховав запас їжі, ножі, сокири і добрі грушеві кийки.

Захотіли вони зупинитись. Я вже не перечу. Вони зраділи, бо справді всі змучились (крім мене). Закололи одну кобилу, почали конину варити, потрібки в золі пекти, колобки з пшона і баранячого лою в окропі розпускати, куліш татарський варити. Як почали жерти. Як почали жерти! І я з ними, мені воно не гидко! Чого я тільки не їв у своїх мандрах! Удаю, ніби я нажерся, дістаю кульку манджуну, пхаю собі за щоку. Починаю поволі ганяти його за щокою, мов грудку воску. Тільки мій бандж — порожній. Він із тертого конопляного листя, воску, меду і попелу. А весь інший манджун справжній. Я навіть для міцності підпустив красавки. магрібінці як насмокчуться, то не тільки дурні стають, а й ні чорта не бачать! Отакі зіниці в них вилупляються, а ні чорта не бачать! Поки купці докумекали, у чому справа, вся їхня челядь мліла від банджу. Синку, я зробив такий бандж, що кращого і в Каїрі не купиш! Спочатку купці намагались якийсь порядок тримати, але потім і вони забули про небезпеку, бо були в своїй землі. Можна й не напружуватись. Я їхніх добрих псівкарабашів — ти пам'ятаєш про мою добру гішпанську суку? — упорав швайкою в потилицю.