Танці шайтана

А самець схопив обома передніми лапами і щосили прокусив своїми здоровенними іклами шию козеняті. Біля самісінької потилиці.

Козеня захарчало, дригнуло чорними блискучими ратичками. Потім по маленькій тварині пройшли судоми. І воно обм'якло і зависло з пащі зажерливої мавпи.

Самець потяг у кущі козеня, щоб там його зжерти.

Стрілець із кушею на кам'яній горі закляв уголос! Він не встиг прицілитись, поки ця потворна мавпа вбивала козеня. Він просто не встиг отямитись від всього. Його просто тінало від злості на мавпу. Він знав: тільки мавпа з'явиться у просвіті між чагарями — він її поцілить. Тут не більше двохсот кроків. На такій відстані і кам'яною кулею попаде. На це падло можна свинцю не витрачати, хоча він аж трусився зі злості. Був дуже уважний — щоб не прогавити на відкритому місці ту паскудну мавпу.

Та йому не випало прикінчити вбивцю маленької газелі.

Звідкілясь з-за дерев вискочив ще більший самець. Просто неймовірної величини. Кинувся у кущі. Почулись відчайдушні крики мавп. І ось вже між кущів виступає здоровенний темний майже чорний, самець і тягне замордоване козеня.

Сідає під деревом і починає дерти загарбану здобич і жерти здоровенними шматами.

Та з-за кущів з'являються самецьвбивця і з ним ще молодий самець.

Старий полишає здобич і кидається за ними.

А з-за кущів вискакує третій молодий самець і хапає подерте, скривавлене козеня і тягне його до кущів.

Старший, без сумніву, перемагає в кущах обох напасників.

Бо вони репетують і тікають світ за очі.

Біжить мавпавбивця і не зауважує, як з-за каменя, збоку вистрибує стара пантера і б'є його щосили лапою в потилицю.

Мавпа навіть не встигає заверещати. А пантера вже тягне його нагору, на єдине товсте дерево на всю околицю.

Тепер пантеру було добре видно. Вона не ховалась і почала з насолодою дерти здобич. Облизувалась, витирала морду, як домашня кішка, коли намагається розгризти курячу кістку.

Мавпи все бачили. Вони зняли страшенний галас і обступили дерево з усіх боків. Кричали, вищали, махали лапами на плямистого ворога.

Та при кожному повороті в їхній бік з виском і галасом відскакували подалі. Певно, що весь цей рейвах і продовжувався б, поки пантера і не з'їла б забиту мавпу.

Та враз двоє мавпдозорців із верховіття дерева (вони і на мить не полишали його) тривожно закричали.

Зразу вся зграя мавп облишила пантеру на дереві і відступила до зеленіючих ще й досі акацій.

Мавпи видерлись на них так швидко і легко, що мандрівець і оком не встиг кліпнути. Мавпи видерлися на дерева, і, на відміну від інших випадків, вмостились швидко і тихо.

Пантера перестала жерти здобич, прихопила її і полізла вище аж на гілки, що прогинались під її вагою. Запхала недоїдену мавпу у розвилку між гілками. Витяглась мордою туди, куди й мавпи дивились.

Дорослі мавпи захвилювались. Почали шарпати гілки, мотати мордами, кліпати очима і піднімати й опускати брови.

Пантера завмерла, тільки кінчик хвоста, наче сам собою, подригувався неспокійно.

Що там щось дуже небезпечне, мандрівець не сумнівався. Але тільки тоді, коли в проході між кущами почали з'являтись одна за одною дорослі левиці з левенятами, а потім і два здоровенних чорногривих леви.

Чоловік на скелі захоплено похитав головою. Таких могутніх левів він не бачив навіть на півночі за пустелею. Не утримався — і порахував левину зграю. Усього їх було тридцять і лише шість левенят!

Хижаки прямували до води.

На березі стариці, мов по команді, звірі опустились і почали зовсім покотячому ликтати воду.

Полові м'язисті тулуби притиснуті один до одного. Лопатки випираються горбами вгору над хребтом, могутні шиї схилені вниз до життєдайної вологи. І раптом мандрівець аж пирснув від сміху! Біля останнього левеняти примостилась велика черепаха з високим гранчастим панциром. Вона теж опустила голову до води.

Коли левеня наликталось води, воно потяглося до черепахи. Звичайно ж, черепаха сховалась під панцир. Левеня пазурами зачепило гранчастий панцир і спробувало вигризти із панцира таку смачну здобич. До першого левеняти приєдналось друге. Вони почали качати в багні здоровенну черепаху, згризти її.

Мандрівник відчув, що він дуже захопився спогляданням левенят.

А він добре пам'ятав настанову старого арабиналюдолова: «Будеш у країні чорних — нам'ятай: все обдивись уважно, що перед тобою. Потім озирнись. А потім обдивись знов те, що перед тобою. Від одного до другого краю. А коли все уважно обдивився, то зразу знову все оглядай! І не забувай назад озирнутись і на небо поглянути!» Мандрівець підняв голову до неба — арабинлюдолов говорив діло.

По колу, але все наближаючись до цих стариць пересохлої річки, ширяли кілька воронів.

З-за пагорбів почулося якесь далеке двигтіння, чи гуркотіння. Та воно досить швидко наближалось до звіриного водопою.

Минуло зовсім небагато часу, як двигтіння землі стало відчутним і на камені.

Так могла двигтіти земля лише під стадом волів чи під копитами кінського табуна! А, може, це антилопи? Тільки великих табунів антилоп він не бачив. Найбільше, що він занам'ятав, коли переходив пустелю, то було може з десятків три казкової краси довгоногих оріксів. От тільки як їх арабини називають?… Геть забув!..

Та довго пригадувати не довелось, бо з-за кам'яної стіни з правої руки і з-за дерев на схилі з лівої руки у хмарах червоної куряви помчали велетенські буйволи.

Чужинець глипнув на старицю у висохлому руслі. Вся зграя левів кинулась на той берег. Хто навпростець — бродом! Хто оббігав по узрізу і по сухому поспішив на той берег. Де здіймалось урвище, з якого злітали стрілами смарагдові щурки.

Червона курява опадала на мандрівця. Вона хвилювала його запахом теплого молока і густим коров'ячим духом.

Його просто за горло прихопило — скільки, скільки років він не чув цього запаху хліва і ясел.

Буйволи товклися, подавали якісь дивні звуки, чи то мукання, чи то неголосне рикання, чи якесь утробне булькання.

Пилюка поволі опадала на все це стадо. Стало видно, що над чорнорудими велетнями пурхають якісь пташки з рожевими дзьобами і жовтими волами. Вони сідають на буйволів, лазять по них і стрибають.

Кілька буйволів забрели в рідкий намул неглибокої калюжі, яку випили червонодзьобі пташки.

Велетнірогачі розляглися в намулі.

Чоловік глянув на дерева.

Мавпи легко позлітали з дерев і помчали кудись із неймовірною швидкістю, але в повнім порядку своєї своєї зграї. І щезли десь ліворуч за чагарі і дерева.

Пантера причаїлась серед товстих гілок найбільшого дерева. Лежала мертвою полінякою. І злегка подригувала кінчиком свого яскравого плямистого хвоста.

Одні буйволи ще пили, як інші з цієї череди вже позалазили до води і викачувались в рідкій грязюці біля самого урізу води.

Та другим ні надудлитись, ні вивалятись у багні не пощастило.

Бо почулись за деревами наче звуки далекої сурми. Потім ближче.

Леопард враз ожив і швидко почав, рачкуючи, спускатись з дерева.

Швидко, але обережно, злазив задом на землю.

А коли був у якійсь сажені від землі — відштовхнувся у неймовірнім стрибку. І просто нерелетів через верх куща і в одну мить щез.

Навіть жодна гілочка не здригнулась і курява не закурилась…

А з-за дерев тим часом з легкого марева червоного, у палючих променях високогопревисокого сонця, майже торкаючись сірими спинами верховіття дерев, почали випливати слони.

Вони ворушили здоровенними вухами, як крилами гігантського, неймовірного метелика. То розкривали «крила» вуха, то складали, притискаючи їх до своїх дивовижних голів, наче виліплених із порепаної сірої землі. Слони просувались таким швидким кроком, що це був справжній біг, а не звичайна хода. І ніякого звуку! Примари і все!

Ставили ноги стовпи з легким перекатом, що не було ніякого шуму, тупотіння! І, взагалі, якби деякі слони не подавали голосу — пронизливого і хрипкого, як у побитої полкової сурми перед боєм, то можна було б подумати, що це справді «мара», «адамові вівці». Що все це створилось не з плоті і крові, а з тонкого їдучого пилу і палючого африканського сонця.