Танці шайтана

— Мамо! Затуліть їй рота, бо я їй такого Миколу покажу, що вона Параскеву Великомученицю побачить!

— А ну тихо, дівчата! Ти, Параско, шануйся!

— То нехай вона шанується! Хіба то я до Коропів, наладналась гостювати?..

— Параско! Ой вкорочу тобі язика! Не до Коропів іду, а на вечорнщі!

Треба перед колядками розспіватись. Щоб до ладу був спів!

— Теж мені — колядниця! Так вона співає, як наша стара гуска шипить… — Мамо!..

— Параско! Ще слово і я тобі й без батька!.. І сиди мені тихо, поки Ганна не піде з хати. І з хати носа не потикай. Шануйся!

Як виходила Ганна з хати, то якраз і хмари кудись за обрій забігли.

І мороз міцнішав із кожною хвилиною.

Крізь розчинені двері було чути, як рипів сніг під Ганьчиними ногами.

— Мамо! А чого ви їй свої чоботи дали?!

— Ох і стерво ж ти в мене! Може тобі свої чоботи дати? Ти якраз в один чобіт обома ногами і влізеш.

— Ууу! — Струсонула рудою кучерявою головою і вибігла через сіни до хліву і там заспівала низьким грудним голосом колядку.

— От чортова одміна! І в кого вона така? — Здвигнула тугими плечима господиня.

Стара, що сиділа поряд діда, нарешті сказала своє слово.

— Подоба в неї не твоя, а така чортиця, як і ти була дівкою! Чи вже забула?.. Та й голос твій! Прислухайся!

Поки жінки мили посуд і прибирали зі столу, а дітлахи полізли на ще теплу піч, з вулиці почувся сміх, дівочі голоси, пісня… Потім кінське іржання, парубочі голоси.

Забігла до хати аж посиніла від холоду Параска. Прикладала червоні руки до печі, поверталась то тим боком, то сим.

— Ти, чортяко, отако на вулицю бігала?!! Ну й, кого ти там угледіла?

Миколу? Ти йому на очі не потикайся! Не ганьби сестру? І запам'ятай — поки Ганну не віддамо, тобі в дівки дороги немає! Ти мене, стерво, чуєш?!

— Чую, матінко…

— Ну то й добре! Показилась і досить. До хрещеної можеш збігати. Та більше нікуди мені! Візьми бабину свиту, взуй ходаки і бігом туди й назад. Бо батько ось-ось повернеться!

Руда в одну мить спорядилась і вилетіла з хати. Тільки вона майнула у завулок, як до садиби під радісний гавкіт кудлатого пса притяглись важкі Твіл і шута корова.

Тут в хаті таке поробилося. Верещали і стрибали всі четверо малих! Так раділи батьковін з'яві. І було зразу видно, що при батькові їм повна воля. А коли високий рудий дядько приніс до хати торбу з горіхами, медовими коржиками, та ще й цілого оселедця, згорнутго обручем у горщечку, то був такий гармидер, що аж тмяні шибочки у рамах дзвеніли.

Господар умився над різанкою, утерся тонким рушником. І, зрештою, заговорив.

— Ну, жінко, мої слова таки справдились! Пам'ятаєш — я ж казав, що Кирило все одно мені продасть шутую? А він сміявся. А тепер, коли його зігнали з хутора, він мені і вола, і корову продав!

— За скільки? — лишились гроші і помогоричити і з кумами в корчмі погуляти. І тобі плахту київську купив, і дівчатам стрічок ї всім вам по гребінцеві!..

— А кого бачив?

— Та всіх вигнаньців… А худобу і добро вони за шеляги віддають… А за міський крам ормяни та греки страшні гроші деруть… Ну а про кумів я вже казав… Ми з ними добре посиділи. Та ще ось що — ляхів, ляхів понаїхало в гості до сотника. Ціле тобі військо! Разом із сотниковими козаками цькували зайців. І це у неділю, у піст! Гріх і срамота! Ну та вони нани — що з них візьмеш?! Ага, ледь не забув! Там таке було, таке було!

Ото прийшов із Московії один блазень з ведмедем і козою…

— Із живою, чи колядною?

— Жінко! Ведмідь живий, звіриний. А коза — дівчисько в личині козиній. Чого тільки той вчений ведмідь не робив! І горох тобі крав, і танцював, і млинці випікав, і відра на коромислі носив. Та найголовніше — з похмілля у ведмедя боліла голова. І він почав просити, щоб похмелитись. То йому запхали в пащеку цілу пляшку, запхали в пащеку. І він смоктав горілку! А потім тому блазневі ляхи дали цілого золотого дуката за його штукарства!!! І той блазень пішов до корчми. І кого не бачив, усіх пригощав! Може й десять діжок оковитої видудлили!!! А мо й більше!.. Та це не все! Бо потім тому ведмедеві закортіло жидівської риби скуштувати. А корчмар не дав. Тоді ведмідь потрощив шинквас. Рибу всю пожер! І зі злості засрав геть усю корчму!.. То ми з кумом вже догулювали в іншій корчмі…

— Слухай, Євтуше, а ти Миколу не бачив?

— Якого? Миколи Грака не бачив…

— Тю на тебе! Та нащо мені той старий! Я про молодого, про небожа Коропівського.

— А чого ти питаєш?

— Та Парасці казали, що Микола до Коропів у гості завітає… Ну, на вечорниці. Туди й Ганна подалась..

— Ну то й що?

— А те, що в тебе п'ятеро дочок! І старша в дівочу громаду рік ходить! А Миколу, небожа Коропів, до пана в, службу взяв сам Гнат. Пан положив йому платню, як жолніру у вінську! І батьків його не зачепив — господарство все і лани лишив. Та ще, ти тільки подумай, обіцяв «чинші» зняти! Якщо ж Микола добре служитиме, то обіцяв і в козаки записати!..

— Ну то й що?

— Як що? Та якби Микола посватав Ганну, то було б добре. Бо й Параска, хоч мізерна, а вже дівка. ти так зовсім не думаєш… Все я маю думати!

— Жінко! Коли я думаю, в мене голова болить. А коли в мене голова болить, мені кортить випити. Краще принеси мені баклажку із саней — там ще трохи лишилось, якраз буде до обіду…

… Після обіду Євтуха зовсім розібрало і він згадав:

— А де Параска, до слова кажучи?

— Та побігла до хрещеної.

— А чого?

— Та каже, що хрещена кликала щось там помогти.

— А що, дома вже ніякої роботи немає?

— Та нехай побуде серед людей! Вибігається — тихіше буде! А то таке язикате, в мене од неї аж вуха пухнуть?.. Ну добре, ти лягай та відпочивай, а я піду, подою нашу гулую…. Побачимо, як вона мені дасться.

Молодиця для принади взяла окраєць хліба, щедро його посоливши. А з трьох молодших доньок взяла до хліва найстаршу — років десяти дівчинку, щоб та доглядала за глиняним ліхтарем, поки мати доїтиме нову корову.

Голова ж сімейства вмостився на піл, притулившись спиною до теплого боку печі. Давив здоровенними лабетами горіхи. А дітлахи схилялись із печі і визбирували з його грубезної долоні горіхове зерня.

Та зрештою, смачна страва та оковита, та ще й тепла піч солодко зморили його, і він міцно заснув.

А дітлахи тихо притулились на краю печі над ним, немов стерегли його сон.

Задоволена новою коровою, такою слухняною, господиня саме переходила із хліва через сіни до хати.

Як тут загуркотіли у двері.

— Хто там?! — Насторожилась господиня.

— То ми, кумо! Я й Параска! Відчиняйте!

Господиня, сказала малій:

— Тримай повище каганець? — І кинулась відчиняти двері.

У розчинені двері спиною уперед переступила кума, щось тягнучи по землі. З-за неї виднілась зігнута Параска, яка теж щось волочила Ніби цілу купу обмерзлих лахів, чи що воно… І стара жінка і її хрещениця потягли все це до хати.

— Дитино! Іди та світи! — Підштовхнула господиня дівчинку з каганцем.

Стара жінка і руда Параска пронесли-протягли свою кострубату ношу і поклали на долівку.

У дівчинки від страху стрибав каганець у руках.

Господиня, тим часом, роздмухувала скалки в посвіті.

Згори з печі висунула голову стара.

— Євтуше! Прокинься! У нас пригода! Чуєш?!!

Євтух із великим зусиллям розкліпив очі, протер їх кулаками і почав злазити з полу.

— Де ви оце знайшли? — Спитала хазяйка, не дуже маючи надію на Євтуха.

— Та це не я, кумо! Параска його здибала на в городі в Коропів.

— І чого ти туди попхалася?!!

— Бо мені почулось, що мене кличуть…

— От же брехуха! Ну в кого ти тільки вродилася?

— А ні в кого!!! Я сама собою вродилась!…

— Тьху на тебе!.. Євтуше! Ож не позіхай! А мерщій іди сюди!

Євтух проляпав босими ногами по долівці. Обійшов купу лахміття, обмерзлого кригоюі і примерзлим снігом. Почухав потилицю і виголосив.

— Та воно наче того… дохле… Слухайте, а звідки ви його притягли?..