Танці шайтана

І побачив чоловіка у кереі з відлогою і кілком на плечі, мов мушкетом.

Чоловік таки певно побачив і звіра і «козу». Бо підняв руку із стуленими пальцями, мов тятиву напинав. І відпустив, мов стрілу послав. І зразу відступив назад на корчемне подвір'я.

«Коза» скочила з лави і кинулась поміж танцюючими і музиками, попід стінами, поміж глядачами і до дверей. Вистрибнула на подвір'я! І з розгону налетіла на гайдука. Того самого гайдука, кінь якого щез в опарині!

Від удару личина з'їхала набік, і Тимко опинився в повній темряряві.

Але мить, і з нього здерли личину разом із платом. У сутінки з розкритих дверей корчми падало яскраве світло. І довгомордий гайдук зразу впізнав хлопчика і вхопив за волосся.

— Батьку! — скрикнув малий. — Ряту…

Та гайдук зразу ж затис йому рота і пошвидше потяг від корчми. Та не встиг гайдук проминути й двох будинків, як назустріч йому вийшов чоловік під каптуром. Він кульгав і спирався на косу.

Гайдук не звернув уваги на кульгавого і продовжував волочити хлопця за чуприну.

Тільки чоловік опинився за спиною в гайдука, як він щосили врізав того кулаком по шиї.

Гайдук наче перечепився, тоді заточився і завалився крижнем у у сніг.

Чоловік з кийком один за другим наніс два таких удари п'ятою по ребрах, що аж загуло.

Малий стояв і не знав що робити.

— Синку! — З-під відлоги проказав притишений, але добре знайомий голос. — Бігом до корчми! Підніми і вдягни личину! Та до отієї брами — ось зараз її вже відчинять. Та біжи до Хвеськи. Заходь через ворота — запори я зняв і сховав. І замок на клуні не зачинено. Просто зніми з петель. Забери Лиска з клуні. Як не зможеш осідлати, сідай охляп. І мерщій скачи по дорозі до старої липи і далі повз ставки. Та не бійся ні Хвеськи, ні гайдука! Я їх поборкав.

— А ви, Батьку?! Я вас так чекав!.. І діда Пацюка вбили!..

— Знаю! Скачи тією дорогою аж до села. Край села, праворуч на горбах побачиш вітряки. Пускай коня просто на ті вітряки. І спитай там мірошника Степана. Він вас із Лиском нереховає! А я прийду сьогодні ввечері. Ну поспішай! Чуєш?

— Слухаюсь, Батьку! — І малий побіг назад до корчми по козину личину…»Коза» підбігла якраз тоді, коли воротар розвів стулки і брами і впускав поселян до містечка.

— А, «козадереза»! — Привітав «личину» вартовий. — Чи то правда, що твій дядько нашого шинкаря обдурив?

«Коза» замукала і показала, що її «дядько» п'є горілку.

«Коза» мов на крилах мчала до Хвесьчиної садиби. Тільки от біда — на вичовганій, затоптаній і скрижанілій дорозі у личаках добре не поковзаєшся — чоботи тут найперша річ!

Люди, хто був учора на ярмарку, сміялись, побачивши «козу».

— От гидолової віри дитина! Урічне, а бач, яка весела!

— А вже? Як справжня коза стрибає!

Ті, хто не бачив учорашніх ігрищ, особливо старі баби і молодиці, хрестились і казали:

— Щось воно не те?

— А вже! Не до добра!

— І не кажіть! Різдво за тиждень! А вони вже сьогодні в машкарі!

— І не гріх?

— А тепер їм ні гріха, ні встиду! Ну немає поняття! позабували!

— Ото дітки пішли! І куди воно все котиться?..

— А я про що кажу?..

«Коза» тих балачок не чула, бо вже завертала на ту дорогу, що вела на куток до Хвеськи. А на тій дорозі ярмаркових людей майже не було.

… Щосили напружуючись, «коза» відсунула одну стулку воріт і таксяк протислась на подвір'я до Хвеськи.

В клуню «коза» теж дісталась без особливого зусилля. Спочатку Лиско шарпонувся від «кози», що не втрималась і від радості просто підбігла до припнутого коня.

Але малий враз схаменувся і ласкаво заговорив, плавко підняв руку, щоб огладити, половий кінь застиг. Тільки вуха сторожко рухались і тонкі ніздрі роздувались. Малий ще покликав.

І раптом кінь заіржав, струсонув шовковистою гривою. І потягся до малого в личині «кози».

Огладивши з усіх боків коня, малий не забув і перевірити, як і суворо навчав старий козак Пацюк, шальку. Там ще була майже третина порції вівса. — Не голодний! — Зрадів хлопчик.

Та з водою було гірше — велике кленове цебро затягло кригою. Такою водою поїти не можна.

Малий вискочив з клуні, проліз у дірку і постукав до своєї старенької хазяйки.

Бабуся наче чекала «козу».

Почала малому лицедієві щосили кричати і намагалась пояснити на мигах.

Але малий чимскорше набрав із діжки в хаті води півдійниці і потяг через діру у паркані. І так три рази.

Стара тільки за голову хапалась. Та скоро «коза» принесла назовсім дійницю і почала кланятись, низько кланятись, рачкуючи до дверей та й вискочила на подвір'я.

А потім стара почула, як затупотів коник Хвесьчиним двором. Стара поки дотьопала до своєї хвіртки і визирнула на вулицю, то побачила тільки, як по шляху, зразу за віковою липою спускається в опадку до ставків «коза» верхи на половому конику. «Коза» у високому турецькому сідлі. Хоч Лиско побував у чужих ворожих руках, та Тимко зміг покласти коня на землю. І наклав на нього сідло. Звичайно, так затягти підпругу, як то робили дорослі, він не міг. Та хоч і був у личині, погнав полового пробіяку розмашистою риссю.

Стара кілька разів перехрестилась, визираючи на дорогу. А коли повернулась до хати, то довго молилась перед МиколоюУгодником і просила допомогти правим і покарати злодіїв…

Тим часом чоловік у кереї завітав до кузні, що стояла на південь від східної брами.

І діло тут він робив разом з ковалем, для початку поклавши йому на ковадло жменю срібняків і передавши привіт з Великого Лугу. Ну коваль, як і годиться справжньому майстрові, тільки одного срібняка лишив, останні відсунув.

— Я славному товариству хочу прислужитись не за гроші. Якби не ви, то нас би татарва, як тхорі курчат, перетаскала. А ці, — він кивнув головою на браму, — із вільних міщан крінаків би наробили.

Чоловік у кереї час від часу обертався до розчинених дверей. І слідкував за дорогою, що від містечка спускалась згори на куток повз бабину і Хвесьчині хати і далі повз старезну липу, зникала у яру, де стояли один за другим кілька водяних млинів.

Хлопчик добре пам'ятав наказ, якою дорогою поспішати до села. Спочатку він проскакав чвалом, розкидаючи бризки снігу і криги. Шляхом через греблю. І почав підніматись шляхом, що все йшов угору.

І розумний кінь Лиско сам із чвалу перейшов на рись, а тоді і й на широкий крок.

Ось нарешті підйом скінчився і постелилась рівна дорога. Знов Тимко пустив коня чвалом. Бо так уже хотілось пошвидше прибитись під захист добрих людей у теплу хату і дочекатись, нарешті, Батька Омельна. Личину він зразу не скинув. Та й не дуже хотів скинути. А от чортів той сарафан, що весь час заплітався у ногах, та дівочий плат так хотілось пошвидше викинути! Та все то дурниці! Головне, Батько Омелько живий і, нарешті! повернувся з походу. І його, своє соколя, знайшов і під личиною, і під дівочим убранням, та ще й під чужинецьким!.. Ні, він таки найсильніший характерник!..

І так весело мчав хлопчик на своєму відвойованому конику по рівній, мов блят, дорозі. І коник, що застоявся за ніч, наче відчував насолоду від вільного бігу під таким легким верхівцем.

Хлопчик тільки ногами тримався. Навіть поводи кинув на луку сідла.

Розмахував широко розкритими руками і гарлав під личиною.

— Батько все знає! Батько все знає.

Та так. захопився, що і не схаменувся, як з-за ясенів, що чорніли вартою над перехрестям, вискочили важкі сани. І на тих перевеслами випатрані і обсмалені свині. Коли проти саней поскакав половий кінь із колядницькою козою в сідлі, дядько нерехрестився і погнав щосили до містечка. Треба було встигнути віддати свиней сотниковим нахолкам.

Гнав щосили коня з гори. Бо і кінь не його, і сани не його і в нього ще нічого не було свого. Бо тільки після Покрови він сюди дістався з валкою переселенців аж із під самого Ковеля.

А що був він хоч і волиняк, та проте балакучий, як київська перекупка.