Гетьманська Україна

У 1689 р. Шумлянський висилає з листами до Москви свого архідиякона П.Ломиковського. У посланнях до московського патріарха, царів Петра й Івана та княгині Софії він прохає, щоб ті підтримали православних віруючих у Польщі. Водночас скаржиться на київського митрополита Гедеона Четвертинського, нагадуючи, що той не був обраний православними Речі Посполитої. Цікаво, що Шумлянський навіть подавав скарги королю на уніатів. "У своєму єпископстві всі монастирі й церкви православні обороняє й до унії не допускає", - свідчили в 1694 р. прибулі до Москви ченці Креховського монастиря.

Вдаючи перед католиками щирого уніата, а перед православними - незламного православного, Й. Шумлянський довго утримувався від офіційного прийняття унії. Саме тому універсалом від 6 листопада 1694 р. польський король наказав йому, іншим священикам, шляхті та міщанам Львівського єпископства в обов'язковому порядку прибути 16 грудня до Львова й прийняти там унію. І хоча на цьому з'їзді Й. Шумлянський спочатку переконував усіх схилитися перед волею монарха, він усе ж таки не відіслав до Варшави декларацію про прийняття унії, оскільки більшість присутніх виступила за збереження православної віри.

Після смерті в 1696 р. свого патрона Яна III Шумлянський у листі до новообраного київського митрополита Варлаама Ясинського пише, що зі смертю короля вмерла унія (!), а він є "сином правдивої церкви Божої православно-східної". Це стало причиною оприлюднення представниками католицької й уніатської Церков таємного акта переходу И.Шумлянського до греко-католиків. У березні-квітні 1697 р. він був внесений до луцького та львівського гродських актів. У відповідь на такі дії своїх ворогів львівський єпископ звертається до керівництва Апостольської столиці. Він вказував на те, що визнання ним влади папи римського призвело б до війни з Москвою і Гетьманщиною, а це викликало б руїну Речі Посполитої. Обіцяючи подати явну декларацію на найближчому сеймі, Шумлянський знову висунув певні умови, головна з яких полягала в утворенні в Короні Польській окремої галицької митрополії.

6 червня 1700 р. львівський єпископ Й.Шумлянський офіційно прийняв унію у варшавському костелі Капуцинів з рук примаса нунція Яна Антонія Давіа у присутності короля Августа ІІ Сильного, всього складу сенату і великої кількості шляхти. Присутність найвищих осіб держави засвідчувала ту величезну роль, яку відігравала постать Шумлянського у планах католицького Заходу щодо унії в Україні.

Після того, як Август II універсалом від 15 червня 1700 р. зрівняв у правах греко- і римо-католиків, більшість православних Львівського єпископства прийняла унію, хоча в обороні православ'я залишалися Львівське ставропігійне братство та більшість монастирів західноукраїнських земель. Однак і після явного прийняття унії Й.Шумлянський стояв на сторожі прав українського духівництва, сильніше, ніж перед тим, виступаючи проти прийняття греко-католиками латинських обрядів.

З одного боку, Шумлянський запевняв папу римського й польського короля в прихильності до унії та пропонував плани її впровадження, з другого - звертався до московського патріарха й царя з проханням підтримати православних у Польщі. Які з його запевнень були більш щирими, важко сказати, однак не підлягає сумніву таке: заслуга неспокійного єпископа, за словами І.Франка, полягає в тому, "що він був першим православним єпископом, який виразно і переконливо представив польському уряду його обов'язки поглядом православного духовенства, перед усім нижчого". Вся діяльність Й.Шумлянського була спрямована на оборону прав української Церкви, впливала на зменшення суперечностей між православними і католиками й сприяла порозумінню мікатолицьким Заходом та православним Сходом.

Висновки

Викладений нами конкретний історичний матеріал, на наш погляд, переконливо свідчить про те, що, незважаючи на ворожу щодо українців політику урядів Речі Посполитої й Московії, а також Османської імперії та Кримського ханства в досліджуваний період і далі існувала самобутня козацька держава - Гетьманська Україна. Документи свідчать про те, що відбувалися значні позитивні зрушення в царині культурно-національного та релігійного життя, в сільському господарстві, промисловості та торгівлі. Зокрема, завдяки праці безпосередніх виробників помітно зросли посівні площі, поширилося застосування окремих технічних, культивування нових овочевих і фруктових культур, поліпшувалося виробництво полотна, вдосконалювалося скотарство, з'явилися нові технології в промисловості. Водночас міжнародна ситуація не сприяла становленню державних інститутів на Правобережжі, не кажучи вже про західноукраїнські землі. Ще більше ускладнювали становище в країні внутрішній розбрат і перманентні чвари серед соціальної еліти, насамперед - серед старшинської верхівки. Протягом останньої чверті XVII-XVIII ст. були скасовані найголовніші здобутки Національно-визвольної війни, розпочатої Великим Богданом: українська державність, економічна самостійність Гетьманщини, Слобожанщини та Запорожжя, відносна свобода військового стану. Натомість в усьому обсязі відновилося кріпосне право, розпочалося обезземелення посполитих. На гірше змінилися умови суспільно-політичного життя.

На Лівобережжі й Слобожанщині, частково на Правобережжі склалася ієрархічна структура суспільства, яке очолили кілька десятків старшинських родів. Найбільш впливові їхні представники ревно трималися за ідею станової корпоративної замкнутості, недоторканності прав і привілеїв козацької верхівки. Спроба встановити суворі "рамки" для різних груп населення Гетьманщини особливо чітко виявилася в процесі складання унікального збірника законодавчих актів з промовистою назвою "Права, по которым судится малороссийский народ".

Гетьманська булава

Слід зазначити, що в цей період поглибилися соціальна диференціація та майнова нерівність серед козацтва, котре протягом певного часу користувалося перевагами, як порівняти з посполитими: особистою незалежністю, юридичним правом на успадкування землі й майна, підпорядкуванням своєму судочинству тощо. На кінець XVIII ст. в десятки разів зросла кількість козаків, які за своїми економічними можливостями вже нічим фактично не відрізнялися від залежних селян чи міщан. Вони так само, як і останні, виконували обтяжливі повинності на користь держави та можновладців. Царський уряд зробив усе можливе для того, щоб знищити вільні й могутні збройні сили України - гарантію збереження національного автономного устрою. Крім того, козаки, які неодноразово виступали за розвиток буржуазних відносин (орендування, чумакування, конкуренція в економіці й відміна монополій, недоторканність земельних володінь і т. ін.), становили відверту загрозу чинним консервативним порядкам, встановленим Москвою і Санкт-Петербургом.

Глибокі зміни сталися також у духовному житті українців, їх зумовили як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. Зокрема, тенденції до закріпачення, русифікація місцевої еліти, скасування принципів автономії гальмували розвиток науки і культури, зводили нанівець державницькі устремління й саму ідею республіканського устрою. На побут і звичаї Гетьманської України дедалі помітніше впливали нововведення в Московії, частково Польщі, інших сусідніх країнах. Проте навіть за цих складних обставин діяло власне судочинство й існували характерні норми поведінки, ознаки в одязі, харчуванні, зовнішньому вигляді людей. Протягом досліджуваного періоду стався принциповий перехід від старої української мови до нової, літературної, а в письменстві виразніше виявилася народно-розмовна основа. У духовному формуванні національних кадрів провідну роль відігравали місцеві школи та освіта. Світська тематика впевнено витісняла засади суто релігійної ідеології. Зародився і розвинувся неповторний за своїм колоритом український театр. Видатні вчені, діячі культури й освіти, вихованці Києво-Могилянської колегії (академії), Чернігівського, Харківського і Переяславського колегіумів, Львівського університету та інших навчальних закладів - С.Полоцький, Ф.Прокопович, Г.Сковорода, М.Гнєдич, В.Барський (Григорович-Барський), Й.Шумлянський та інші - стали визнаними на лише в Російській державі, а й далеко за її межами.