Гетьманська Україна

Та ж авторка наводить дуже важливі дані про чисельність українського населення в різних губерніях та областях Росії. Так, за и підрахунками, в зазначені роки в Бєлгородській губернії зареєстровано 174 511 вихідців з України чоловічої статі або 19,22% всього населення, у Воронезькій губернії - 35 266 українців чоловічої статі (4,08% всього населення), у Бахмутській провінції Азовської губернії - відповідно 11 032 або 75,07%; на території Землі Війська Донського - 20 422 або 28,71%; в Оренбурзькій губернії та в Ставропольському повіті - 692 або 2,08%; в Астраханській губернії - 9376 або 12,78%; у Казанській губернії - 1085 або 0,09% всього населення. Загальна чисельність українців-чоловіків у Росії (без Гетьманщини, Новгородської та Азовської губерній) сягала 557 193 або 15,8% всього чоловічого населення. Крім того, в окремих губерніях, де чисельність українців була відносно незначною, в деяких повітах українське населення становило досить значний відсоток. Так, у Воронезькій губернії українці становили: в Хоперському повіті - 80,82%, Усередському - 73,7%, Павловському - 57,39%.

Отже, в Лівобережній і Слобідській Україні в кінці XVII - 60-х pp. XVIII ст. досить інтенсивно заселялися та освоювалися землі. Протягом цього періоду першорядне місце в таких процесах належало представникам українського етносу, зокрема переселенцям із Правобережжя. Певну участь брали в них і вихідці із західноукраїнських земель. У зв'язку з цим розвивались і зміцнювались постійні етнічні зв язки між населенням різних регіонів країни, а Лівобережжя та Слобожанщина перетворилися на своєрідні осередки формування національної спільності українців. Поряд із ними проживали вихідці з Росії, Білорусії, Молдавії, Грузії та інших держав.

Заселення південних областей України мало свої особливості. Освоєння широких просторів від Синюхи (ліва притока Південного Бугу) до Дніпра і далі до берегів Чорного та Азовського морів почалося в попередній період. Проте до XVIII ст. воно проходило відносно повільно. Одну з головних причин цього слід вбачати у постійних нападах турецько-татарських поневолювачів, внаслідок яких життя в степах було дуже небезпечним. Через те навіть у першій половині XVIII ст, ця територія залишалася слабо заселеною. В ході перманентних воєн вже утворені пункти нерідко знищувалися, а їхні мешканці або втікали, або ж потрапляли в полон до татарських чи турецьких можновладців. Люди селилися переважно в північних місцевостях краю - ближче до обжитих кордонів Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя й подалі від Кримського ханства та Туреччини.

Певною мірою впливало на демографічну ситацію в цьому регіоні існування Запорозької Січі - своєрідного центру збирання найбільш активних вихідців із різних місцевостей України та інших країн і зосередження^ їх на південних кордонах Російської держави. Як відомо, після зруйнування за наказом царського уряду в 1709 p. так званої Старої Січі на острові Базавлук (Чортомлик) частина низовиків перейшла на підвладну кримському ханові територію й заснувала поблизу сучасного Херсона Олешківську Січ, куди приплив утікачів майже припинився. Тільки з поверненням у 1734 p. козаків на Запорожжя (на р.Підпільна - рукав Дніпра) Січ відновила своє функціонування (до 1774 р.). Маємо дані про те, що в кінці 20-х - на початку 30-х pp. XVIII ст. низовиків нараховувалося близько 20 тис. чоловік.

Царський уряд, намагаючись зміцнити власні позиції в прикордонній місцевості, всіляко сприяв заселенню та освоєнню нових земель у південному регіоні. Особлива увага приділялася військовій колонізації. Господарське життя в степах помітно активізувалося після війни Росії з Туреччиною1735-1739 pp. Значна кількість поселень з'явилася в межиріччі Дніпра та Південного Бугу. Якщо в 1740 р. у прикордонному районі на правому березі Дніпра були відомими лише 13 сіл і одна слобода, то в 1745 р. тут існувало вже два міста, 36 сіл, 139 хуторів, а на початок 50-х pp. кількість сіл досягла 120. Майже все їхнє населення становили українці.

У 50-х та 60-х pp. царський уряд вживає низку заходів, спрямованих на прискорення заселення Новоросії. Одним із них стало розміщення на північних кордонах Запорозької Січі іноземних колоністів, яким разом із українцями належало забезпечувати захист населених районів Лівобережжя та Слобожанщини. Серед них значилися серби, болгари, греки. З ними селилися також росіяни, молдавани та інші. Початок іноземної колонізації поклав указ від 24 грудня 1751 р. У наступному році в цьому районі була створена так звана Нова Сербія, на території якої оселилися два полки, що складалися переважно з сербів і угорців. Уряд утворив із цих полків по 20 шанців (укріплених поселены, які проіснували до ліквідації Нової Сербії в 1764 р.

Поряд із Новою Сербією, між річками Бахмут і Луганка, інші іноземні переселенці в 1753 р. заснували так звану Слов'яно-Сербію, утворивши при цьому 16 шанців. Тут поселилися сербські військові загони на чолі з полковником Р.Прерадовичем та І.Шевичем. Але основну масу військових поселенців становило українське і російське населення.

Необхідність швидкого заселення півдня України, особливо прикордонних районів, зумовила появу урядового "Плану про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення" (22 березня 1764 р.). Цей "План..." поширювався на територію не тільки Новоросійської, а й Азовської губерній. До кінця століття він фактично визначав аграрну політику місцевої влади, становище і побут поселенців.

Про етнічний склад чоловічого населення Новоросії в 1763-1764 pp. свідчать такі дані:

Народи Чисельність Відсоток українці 50672 74.81 росіяни 8164 12.05 волохи 6227 9.19 серби 1410 2.08 поляки 564 0.83 болгари 165 0.24 угорці 90 0.14 німці 62 0.09 татари 39 0.06 грузини 37 0.06 греки 28 0.04 інші 272 0.4 Всього 67730 100.00

Протягом другої половини XVIII ст. у Новоросійській губернії архівні матеріали зафіксували наявність представників таких "націй": "малоросійська", "волоська", "німецька", "сербська", "російська", "болгарська", "грецька", "польська", "турецька", "грузинська", "угорська", "єврейська", "цесарська", "калмицька", "македонська", "лютеранська". Крім українців і росіян, звісно, поступаючись їм за чисельністю, фактично у всіх округах проживали серби, волохи, болгари, частково - німці. Чисельність калмиків і лютеран була дуже обмеженою (всього кілька чоловік). Понад 200 чоловік македонян були зосереджені в одному місці.

Відомо також, що царський уряд висилав у південні області учасників народних повстань. Так, у кінці XVIII ст. в Придунав'я з Курської та Орловської губерній були вислані російські селяни, які заснували с.Васильківка. Тут також селилися колишні запорозькі козаки і молдавани. У 50-х pp. на лівому березі р.Тилігул виникло с.Троїцьке, засноване селянами-втікачами з Лівобережної України та Росії.

На півдні України, на відміну від густонаселених центральних губерній Росії, де села часто переростали в міста, поселення засновували переважно на неосвоєних землях. Як це траплялось і в межах інших регіонів, початок багатьом містам і містечкам на півдні України поклали фортеці, що споруджувалися для захисту населення від нападів ординських можновладців. Так, утворенню міста Костянтиноград передувало спорудження в 1731-1733 pp. Бєльовської фортеці в складі вже згадуваної Української оборонної лінії. Першими мешканцями майбутнього міста стали, головно, селяни з Правобережжя. Систематичні напади татар і певні труднощі господарського характеру зумовили досить повільне зростання чисельності городян. Тільки в 70-х pp. тут з'явилися перші кам'яні будинки.

Міста Єлизаветград, Новомиргород, Новоархангельськ, Овідіополь розвинулися на базі фортець, побудованих у 40-х - 50-х pp. XVIII ст.

Одночасно з названими на півдні України зростали міста і містечка, які виникли тут раніше: Кременчук, Керч, Феодосія, Євпаторія та багато інших. Спостерігалося і зворотне явище: перетворення невеликих міст і містечок у села та слободи. Отже, першорядне місце в освоєнні незаселених земель на території від Дніпра до Московії й Кримського ханства належало українському народові. Разом із ним активну участь у ньому брали вихідці з Росії, а також Білорусії, Литви, Молдавії, Грузії тощо. Відбувалося це здебільшого двома шляхами: по-перше, у вигляді стихійної народної колонізації і, по-друге, як рух, що спрямовувався та визначався царським урядом і місцевою владою. На характер і розвиток міграцій відчутно впливала кріпосна політика, суть якої полягала в утрудненні переселення, у бюрократичній опіці над пересуванням людності, в роздаванні (прямому або через продаж чи оренду) земель можновладцями, які здобували прибутки шляхом гноблення безпосередніх виробників. Важливе значення у формуванні української національної території мала поява нових економічних, політичних і культурних осередків - міст. Вони ставали центрами консолідації автохтонного населення.