Страница 11 из 68
Великі негаразди від проведення такої політики сам імперський уряд констатував у 1739 р.: "...За неименіем священников, люди без покаянія и принятія Св.Таин помирают, следственно, надлежит и тому быть, что в отдаленных от церквей местах люди принуждены жить без принятія от церкви брака, и тако многія души погибают напрасно..."
Петро І фактично скасував виборність духовних осіб. Тяжкий стан релігійних справ в Україні не поліпшився і в майбутньому. Залякане й загнане місцеве духівництво, до всього, часто-густо зманюване до Росії, не наважувалося на рішучий протест ні проти самодержавства, ні проти правопорушень з боку Святійшого Синоду.
* * *
Отже, протягом останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. в Україні сталися помітні зрушення в сільському господарстві, промисловості й торгівлі. Не на краще змінилися аграрні відносини і суспільно-політичне життя. Фактично було скасовано найголовніші здобутки Національної революції: українську державність, економічну самостійність Гетьманщини, Слобожанщини та Запорожжя, відносну свободу козацького стану. В усьому обсязі відновилися кріпосницька залежність і обезземелювання посполитих. Реакційна самодержавна політика російського царату призвела до загибелі великої кількості фізично здорових, боєздатних і економічно спроможних українців.
Розділ ІІ: Від Дніпра до Московії й "Турської сторони": землі та люди
§1. РЕГІОНИ ТА ЕТНІЧНІ ГРУПИ
Процес формування національної території українців, як про те переконливо свідчать документальні матеріали, найбільш активно проходив приблизно з кінця XVII по кінець XVIII ст. і в основному (але, зрозуміло, не остаточно) завершився з початком XIX ст. Тобто, в часі він фактично цілковито збігся з поступовим утвердженням деспотичної абсолютистської монархії в Російській державі й ліквідацією царатом усіх ознак своєрідної української державності. Незважаючи на ці обставини, саме тоді тривало географічне поширення назви "Україна" на всі землі, заселені власне українською спільністю. Термін "український" (у розумінні національної приналежності) дедалі частіше зустрічається в тогочасних джерелах. Терміни "нація", "національний" часто вживаються як у розмові, так і на письмі (особливо в другій половині XVIII ст.). Корінні жителі класифікуються як "нація русинів", "малоросійська" чи "українська" нація тощо. У багатьох тогочасних іноземних часописах Україна протягом певного часу характеризувалася як окрема земля козаків, що межує з Московією, Польщею і Татарією. У російських же законодавчих актах вона поступово перетворювалася на "малоросійський край".
Тяжке міжнародне становище країни, складний процес розселення українців обумовили появу нових і зміну значення старих політонімів. Так, Лівобережжя в офіційних актах царського уряду найчастіше називалося "Малоросією" або "Малою Русю". Поряд з цими вживалися й інші назви: "Малоросійський край", "Гетьманщина" і т. ін. Усі вони певною мірою виражали соціальну політику царизму щодо українського народу. Термін "Гетьманщина" після скасування гетьманського правління на Правобережжі став уживатися лише стосовно Лівобережної України разом із Києвом і невеликою територією на правому березі Дніпра, якою управляла старшинська адміністрація. В зв'язку з ліквідацією в 1764 р. інституту гетьманства, а на початку 80-х pp. і адміністративно-полкового устрою ця назва втратила своє значення.
Згадані політоніми широко застосовувалися не лише в царських указах, постановах Сенату, універсалах гетьманів, розпорядженнях Малоросійскої колегії та Генеральної військової канцелярії, а й у побуті місцевого населення - "малоросів". Так, в одній із історичних пісень того часу говориться про тяжке соціально-економічне становище народних мас на Лівобережжі:
У документальних матеріалах останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. досить чітко простежується грань, яку проводили вищі органи влади між жителями "малоросійських українських" і "слобідських" полків. І це тоді, коли і Лівобережна, і Слобідська Україна входили до складу одного державного об'єднання. Нові політоніми щодо Слобожанщини виникали й змінювалися відповідно до політико-адміністративних нововведень на території краю протягом століть. Якщо в XVI-XVII ст. цю місцевість часто називали "Полем", "Полской Украиной", інколи - степовою окраїною руських земель (пізніше - Російської держави), де частина населення жила в "слободах" і називалася слобожанами, то в міру заселення і освоєння нових земель старі політоніми поступово зникають із вжитку, основними залишаються назви "Слобідська Україна" і "Слобожанщина". Слободи частково зливалися з містами або перетворювалися в звичайні села чи містечка, населення яких підлягало подушній податі. Проте назви "слобода", "слобідка" існували й надалі та зберігалися за багатьма населеними пунктами.
Преображенський собор у м.Ізюм на Харківщині. 1684 p.
Після ліквідації царським урядом Запорозької Січі це політичне і географічне поняття поступово зникає з ужитку, хоча ще досить довго живе в пам'яті українського народу, бо сам дух козацтва не перевівся. Тоді близько 5 тис. козаків перейшли в турецькі володіння й осіли в межах пізнішої Одеси. Згодом вони переселилися в пониззя Дністра (район сучасного Білгорода-Дністровського). За кілька років чисельність козаків зросла майже до 10 тис.
Південні оайони країни протягом тривалого часу напівофіційне називалися Ланщиною", "Турецькою областю", "Турською стороною" тощо. В другій половині XVIII ст. тут поширюються назви "Слов'яно-Сербія", "Нова Сербія", "Новоросія", "Новоросійський край" і т. ін. Перші два політоніми проіснували недовго і з утворенням у 1764 р. Новоросійської губернії втратили своє значення. Крайня південно-західна область України в XVI-XIX ст. мала назву Буджак" (від турецького слова, що означає "кут").
Історико-географічні поняття "Лівобережна Україна", "Слобідська Країна", "Південна Україна", "Лівобережжя", "Слобожанщина" і нині застосовуються в літературі.
Складність політичного становища і розчленованість українських земель обумовлювали специфіку етнічного самоусвідомлення окремих представників автохтонного населення. Іак, із "Прошенія" "полской природы малоросіянина", жителя Харкова Севастіяна Даниловича Колосова[4] на ім'я Катерини II від 2 жовтня 1780 р. дізнаємося, що його дід Осип Колосов - "уроженець" Нижибожа (Межибожа) - був "полской природы (нации)".[5] Однак у період війни України і Росії з Річчю Посполитою той, "убегая неправилной от поляков ссоры",[6] залишив у "Польщі" своє "прежние отечество" (!) й переселився в Батурин, де згодом і помер. Батько С.Колосова і він сам певний час мешкали в Батурині, поки Севастіян, здобувши освіту, не був "завезен" ("по дозволенію отца") в Москву для прислуговування генерал-аншефу І.Генрікову. Пізніше С.Колосов перебував "в услуженіи иных людей", доки не оселився в Харкові. Цікавим, на наш погляд, в усій цій історії є те, що наймолодший із Колосових вважав своїх рідних по чоловічій лінії "малоросіянами", хоча й писав про "полске" походження діда. Власне ж жителів України, що перебували в складі Російської імперії, він називав "росіянами". Отже, в даному випадку бачимо, як конкретно впливало перебування людини в тому чи іншому державному утворенні на її етнічне самоусвідомлення. За таких складних політичних умов корінний житель, скажімо, Правобережжя визначався як "полской природы (нации) малоросьсіянин", а українець Лівобережжя чи Слобожанщини як "росьсіянин". Подібні курйози можна знайти і в інших документах другої половини XVIII ст., зокрема в "Описах Харківського намісництва", що засвідчує певну закономірність.
4
Можливо, спочатку прізвище мало дещо інше написання, наприклад, Колос чи Колосенко. Проте пізніше, під впливом ряду обставин, воно могло трансформуватися (русифікуватися).
5
Зі змісту документа цілком очевидне його українське походження.
6
Зрозуміло: коли б Осип Колосов справді був поляком із походження, він навряд чи тікав би з Правобережжя під "високу руку" російського монарха.