Добло і зло

— Тоді в неділю, — вирішують рози і Мущіна Маєй Жизні. Блін, його ж Антон звати.

— Нє! — раптом доходить до мене. — Хрєново в неділю. Гостям же в понеділок на роботу!

— І яким же це гостям в понеділок на роботу? — в'їдливо натякає на богемність буржуазної тусовки Ведмідь.

— Ну, мені… — похнюплююся я, бо вйобую на Корпорацію. Години по дві на день і за тричі вищу зарплатню, ніж нормальні люди, але ж, сука, В ПОНЕДІЛОК МЕНІ НА РОБОТУ!!!

Не ясно, чому при цих словах по хаті не пробігають привиди моєї трудової книжки і щасливих представників пенсійного фонду — мої дідо з бабцьою з Черкас пораділи би.

— О!!! — заревів Ведмідь. — Я собі вже це уявляю! Виходить Карпа в понеділок в ефір з пластмасовим червоним тазіком в руках перед собою. "Дарагіє тєлєзрітєлі… бу-е-е-е-е-е-е!!!! — я вчора вийшла заміж".

— Ага! — доповнює телекартинку Вася. — Тут же у найближчій камері від тебе запотіє об’єктив і на ньому включаться автоматичні двірники, як в жигулях!

— Нє, Карпа, хай ліпше в понеділок твоя мама новини веде.

— Да! — верещить Ведмідь. — Скажеш їй, тіпа: мама, я всьо зробила, як ти казала, я вийшла заміж!!!

— І знову ригнеш у червоний тазік, — добиває "маму" Вася.

— І тоді мама бере хусточку, зав’язує в неї пожитки на палочці і йде з дому… — Медвідь. Майстер хепі-ендів.

— Е, та почекайте ви з понеділком, чуваки! — протестую я. — Ми ше реально з платтям не визначилися. А часу вже не так і завалісь. Давай показуй свій ескіз.

Антон вагається, певний час робить вигляд, що не знає, де він (і це синхронно з моїм: "У твому зошиті на столі десь рівно посередині!"), нарешті знаходить і показує розам. На картинці в мене нема голови, зате присутні доста пристойні цицьки в такій собі класичній упаковці на тонких бретельках. Гарно, як у Голлівуді чи журналі "Вог" у рубриці: "Ніколи не модно, значить — класика". Коротше, верхня половина мальованої мене — просто нєвєста МЄЧЬТИ: безголова, цицьката і в понятній сукні. Але нижче пояса починався калавур. Те, що там починалася піська і всяке таке, — це ясно. Ба навіть, все таке і піська на картинці були прикритими. Тільки от саме це прикриття здатне було викликати культурний шок західноукраїнських родичів і факсову анафему комітету по моральності.

Нижче пояса починалася безсовісна, жорстка, дика, нагла, порнографічна, вбивча, неполіткоректна, расистська, кудлата ПАЧКА (хвора на коров’ячий сказ).

— Як гадаєте, варто додавати туди стразів?! — жадібно вдивляюся в беземоційні лиця роз.

— Нє-е-е… — тягне Вася. — Ліпше цього, як його, стєкляруса!

— Кого?

— Стєкляруса. Він ліпше виглядає, ніж стрази.

— Або вже зразу — стєкловати! — придумує Ведмідь. — І ми з Васо в костюмах тролів і в будівельних рукавицях несемо твій шлейф!

— І в масках зварщиків!

— Да! І в масках… Нє, Карпа, почекай. Нашо нам маски зварщиків?!

— Ну бо ж я ще крутитися в тому платті буду. Як ви мене вчили. Крутильний сексі-елемент — дупа під кубинський хіп-хоп. Або наші танці борців сумо — однаково небезпечно.

— Та да. Куски ж літати будуть, в очі попадатимуть… — думає Вася.

— Махнула правим рукавом — вбила батьків ресторанного менеджера (нє фіг на шару в нас на весіллі хавати), махнула лівим — прикінчила рештки гостей.

— Да, Карпа-разрушитєль. Це більше схоже на твій День народження, — помічає Ведмідь.

— Причому, на традиційний, — каже Вася. — Фу, попсовичка. Попсовичка в пачці без стєкляруса.

СУСІДИ В НОВІЙ ХАТЦІ

ПОДІЛЕНИЙ ТАМБУР

Наші з Рибочкою сусіди — класичні женщіна с рєбьонком. Тобто така собі енергійна тітонька-художниця і її син, двадцятирічний дебіл з гітарою.

— Ну, Карпа, ну чого зразу Дебіл? — питає Вася. Явно перед тим, як уточнити, що він, може, олігофрен.

— Та я його, в принципі, й не бачила… — знизую плечима я. — Зате чула.

А чула я страшне. Якісь гітарні соляки родом із початку вісімдесятих. (Що тоді було? Айрон Мейден? Ей Сі Ді Сі? Арія? Да… Арія була завжди.) Якісь завивання — з низької ноти на дуже високу, таким навіть покійний Фреді Мерк'юрі не зловживав. Ну, і ще всі ці бички в баночці біля ліфта і порожні пляшки від дешевого пива. Тільки от останнє — воно майже "нє в щьот". В щьот була оця його музика.

— Знаєте, тьолки. Мені от просто хочеться якось прийти з роботи, подзвонити в цю їх квартиру номер сто одинадцять і сказати чуваку одне: "Дві тисячі восьмий рік".

— І заплакати. — Каже Васо.

ФАСТ-ФЛУД

— Христинко, — просила тлуста мама, продавщиця косметики, свою доню, що вчилася на юридичному у Франківську. — А подай-но мені тотого кепчуку.

— Мамо! — закипала Христинка. — Та скільки вам казати, шо то КЕТ-ЧУП, а не кепчук?

— Йой, ади. Я то-то годна вимовити? Кепчук та й кепчук. Дуже він добре до хундога смакує…

А інша тьотя в Яремчі казала на скрипку Страдиварі "скрипка траскєнбаль". Але я вже вам про це розказувала, може. Тільки яка різниця. Тьолки ж не в Яремчу поїхали.

Ведмедець і Вася поїхали в Гарків. Без мене. Продавати машину. Вася довго думала, що то в неї машина-"деу", а виявилося, що то машина-кондор. Як би там не було, тільки ж воз і нинчє там — у гаражі. Не могли вони, розумієте, з Медведем визначитися, що ж купити замість цієї тачіли представницького класу — пісічьну "мікру" чи антикварний "мустанг". І поки вони вирішували це, шкура невбитого ведмедя (сорі, Міша, за фашизм) так і лишалася шкурою, не стаючи ніяк грошима. Аж тут Васіна мама таки знайшла, кому її (не Васю, машину, а жалко…) провалити. І Вася, як власниця, покинула столицю і поїхала у цих справах на Батьківщину. А Медвідь, як власниця Васі, теж покинула столицю. А я, як власниця машини Білочки, не покинула… Ви спитаєте, до чого тут я, а ні до чого — просто моя книжка, де хочу, там і появляюся. Можу в Буркіна-Фасо поїхати в весільну подорож, і ніхто, крім візового офіцера на буркіна-фасовочній границі не знатиме, набрехала я чи повідомила людям правду про свій від’їзд…

А ще все буде знати Інтернет. І брехню він знатиме, і правду. І навіть будущєє, котрого, як співає ХАМЕРМАН ЗНИЩУЄ ВІРУСИ, нєт.

Інтернет взагалі дає нам купу можливостей. Не тільки порно можна там шукати і скачувати мультики. Там іще можна влаштовувати поетичні дуелі. Як от ми з Ведмедцем. Звісно ж, російською — ми ж паети сєрєбряного вєка, а не якісь там задрипані авангардисти.

Воно: милая моя//белочка лесная//где в каких краях// ты нашлась такая?

Я: о бальшой вєдмєдь//я скакала долга//ти мне, бля, атвєть://ви прадалі "волгу"?!!

Воно: это, блять, не "волга"//был это "мустанг"// Вася нас надула//но купили танк.

Поки я сиджу і питаю себе, що спонукає цілком здорових людей писати "блять" замість "блядь", Ведмідь собі рішає:

— Міша пабєділ.

Ну, і добре. Тим більше, Ведмедя ще й жалко, бо:

— Мама заставляєт мєня сматрєть "Служебный роман".

Видно, мама не надто часто їздить у експресі до Києва. А то би вже знала все напам’ять аж до по батькові в титрах. Сьогодні ще й восьме березня, так шо я добра:

— Мамі привіт і з Днем Пизди поздоровлення.

— День Пизди і Гамнодарів! — радіє Ведмідь.

Тепер уже радію я. І, певно, за компанію зі мною, радіють всі ці дарувальники вазоночків у пластикових горщечках своїм сатрудніцам, що витрачали вчора тяжко зароблені грошики і скниділи по пробках на всіх проспектах, що ведуть зі спальних районів до центру.

— Слухай, Міша. — Мені прийшла в голову радикальна ідея. — Можна з тебе зробити легітимну дівчинку. Є в українців таке ім’я — Михайлина. Михайлина!!! Михайлина Медовецька. Гагага!