Добло і зло

— Медвідь. Вовчик. Хто-небудь. Принесіть поїсти! — клянчу я, не злізаючи з тренажера. — В мене гастрік, і я зла.

— Карпа, а нічо, що дві години до і дві години після тренувань жерти не можна? — в'їдливо питає Вася.

— Да, ну ніхто ж не казав, що не можна під час… — каже Ведмідь, і Вова приносить мені нарваного м'яса курки гриль і помідорів. А Ведмідь заходиться малювати у своїй ведмежій уяві картини Олімпійських ігор: метальники списів із курячими ніжками в зубах, художні гімнастки з широко відкритими ротами й високоестетичними апельсинками всередині них тощо…

* * *

В той час, як ми викурювали піврічний запас високогірної карпатської трави, Алігарх страждав від зрадженого, як йому здавалося, кохання.

Бідний Алігарх. Те, що видавалося йому коханням, насправді було дуже емоційним бажанням володіти. А володіти тьолкою неможливо. Навіть такою миршавою, як я. То тьолки тільки ілюзію володіння створюють, коли вже дуже заміж чешеться. І у всіх попередніх, мудрих Алігархових тьолок, воно таки чесалося. Пищали за нього, респектабельного, заміж всі, як одна. Ну а шо — хлоп високий, файний, статечний, костюм на ньому за три штуки баксів (Медвідь у його піджаку виглядав, як грузинський чабан), машин парочка, парочка квартир, офісів, будинок за містом, мама і кроти в газоні. Все на мазі — не докопаєшся. Аж тут раптом ця тупа коза Карпа пробігла, хвостиком махнула, всі фаберже побила і тікає в Індію до чувака, котрого знає днів зо п’ять. Але вже збирається за нього заміж, безсоромна морда.

А що Алігарх? Алігарх був харошим, але ж як нема кохання, то його не витиснеш напоказ із душі, як назрілий прищ на лобі чи гівно з дупи, правда? Все, що залишалося доброму й нещасному Алігарху, це писати мені жалісливі есемески про те, що в нього приступи панічного жаху і трахікардія…

— Тахікардія! — кричить Вася, бо вона фармацевт.

Так от, у нього тахікардія і він плачеться на гірку доленьку, а в мене, падлюки дикої, не знати чого піднявся настрій і хороше, і весело на білім світі стало жить. Я навіть вискакувала по хаті боковим галопом. Правим боком легше, лівим важче. З мене не сміялися ні Ведмідь, ні Вася, Вован читав собі Юнга в сусідній спальні, так що сміятися довелося самотужки.

— Ех, харашо сміятися. Качається прес, коли смієшся. — Сідаю на фіолетовий диван до Васі, що пиляє гелеві нігті за 350 гривень.

Вася, з глибоким і підробним докором:

— Сука, довела Алігарха до інфаркта і качає прес. Смєхом.

— Ага. В неї на животі росте волосся. Точно — прес виходить "с мєхом".

Ведмідь завжди знав, що каже.

ЛЄТАЮЩІЄ ЙОГІ

— Слиш, братан, а гдє здєсь пасматрєть лєтающіх йогав? — питає чіста русскій ту ріст у російського вчителя йоги.

— їх тут как би і нєт…

— Как ета нєт? Нам сказалі, што єсть. Значіт, єсть. Я дєньгі плачю. Вєді мєня к летающім йогам. Я дєньгі плачю.

Це Рішикеш. Столиця йоги. Індія. 40 років тому сюди приїхали BEATLES. Взагалі-то щоби з наркоти зіскочити, а вийшло так, що понесли у світ широкий моду на трансцендентну медитацію. Не даремно ж із просвітленим гуру Махаріші тут познайомилися.

Кажуть, що, коли приходить час, вчитель сідає і починає якось так спеціально дихати, щоби прикликати до себе учня. І той, де би він не був і ким би не працював, чув чи не чув про йогу та інші бебехи, мусить відчути непереборний поклик і припхатися світ за очі й сісти на спеціальну подушку, що під дупою товстіша, а під сплетеними в лотос ногами тонша.

— Може, і я так тебе викликав? — казав мені Саша, великий чувак російської національності й гірського казахського проживання. Наполовину з індійським. Коли ставало в Індії спекотно і з'являлися комарі, він тікав у свої соснові ліси вище Алмати і тягав воду з криниці. І з монахами тусувався з монастиря за кілька десятків кілометрів. Ох він містики порозказував — дохуя і ще трошки.

— В тебе є потенціал стати вчителем йоги, — підбадьорював мене Саша. — Ти вся дуже відпущена.

Це лише про тільце і суглобчики. Бо в голові своїй я заклацнута на всі задвижки і пресую себе, і мучаю, і не знаю, шо робити. Звинувачую себе у всій хуйні світу, і найголовніша світова хуйня — моя у світі присутність. Да, нічо собі Его. Так от. Дивним чином у Рішикеші — точніше, тільки в тій його частині, де купа храмів і куди не пускають машини — це трикляте Его мене попускає. Можна навіть книжку сісти писати: NO ЕGO. Ходиш просто і легко, посміхаєшся посмішкою чи то святого, чи то розумововідсталого.

— Карпа, це як костиль, — казав Доктор Діма вже в Києві, поправляючи мені недоправлену Сашею спину. — Там тобі харашо і спокійно, ти вся така мирна, а тільки прилітаєш у Бориспіль і сідаєш за кермо, як зразу починаєш псіхувати, матюкатися і всім бажати смерті.

— Це точно… Як же втримати цей в собі мир?

— От в цьому-то й полягає дзен. Там бути святим любий дурак може. А ти тут спробуй. Зберігай внутрішній спокій, будучи кончєною істеричкою і псіхом.

— Да… Точно. Ай! Болить, йобанаврот! Всьо, я спокійна. Я чесно візьмуся за себе.

А в мене навіть нігті трикляті гелеві. Тобто я навіть у позу дза-дзен сісти не можу, бо не достає одна подушечка великого пальця до іншої. Відстрижу нахуй з фалангами.

У Саші був Діма. Тобто він теж був із Росії і тусувався в сусідній з Сашею келії ашраму Нікетан. Якби всі москалі на світі були такими, як ці два, я би переписалася на москалиху. Ну, на півмоскалиху точно.

Саша і Діма були нашими з Рибочкою людьми в Рішикеші. В усьому роздуплили, все показали, купу всього розказали, книжок надарували. Тобто вони викидали, а я підбирала. Так у нас з’явилися "Дзен і Християнство" і "Так казав Заратустра". Перед тим Діма на березі Гангу спалив добру половину взагалі усіх своїх книжок.

— Надаєлі все еті кастанєди. Всьо адно і то же.

Ех, не встигла. А то поповнила би бібліотечку дошкільнятка.

В нас із Рибочкою, правда, теж були дуже нелюбимі книжки. Як тепер пам’ятаю фіолетову Нобелівську лауреатку Тоні Морісон. Тобто сама вона чорна, а обгортка її книжки була фіолетовою. Писала, шо називається, на злобу дня — про звільнення і глюки рабів. Містика і мрак. Гамно і кров. Коротше, я довго себе змушувала з поваги до Нобелівського комітету дочитати цю книжку. Рибочка за неї взагалі не брався, хоча то я йому її принесла — найкращою рецензією для Рибочки було моє їбало під час натхненного читання. Так що ми подумали-подумали і вирішили її викинути. З кров'ю відірвала — бо я жадіна і до книжок із трепетом ставлюся. Але ця реально злоїбуча була. І безпросвітно нудна. Так що пішла в відро. І не в одне. Бо потім ми простудилися і рішили інгаляцію на гарячому камінні робити. Типу, довше тепло збережеться. Ну і в пластикове відро розігрітий на електрообігрівачі камінь класти стрьомно. Розплавиться. І тут в пригоді нам стає Тоні Морісон! Фіолетова, життєрадісна на фоті і мрачна по суті вона покірно лягає на дно рожевого відра і пекельно нам із того дна посміхається. Привалили каменем, залили водою, і так пару днів. Хоч би шо! Навіть фарба не облізла. Книжки Нобелівських лауреатів — це справжня якість.

Спочатку я ходила на йогу, як всі порядні люди. До іменитого вчителя — його навіть Саша з Дімою хвалили. Якби я зараз згадала, як вчителя звали, могла би круто зарисуватися. А так лише пам’ятаю, яка в нього була красива борода й великі очі. Суміш фізкультурника зі священником, але краще. Переживав за мою калічну спину, виправляв мої калічні асани. Я ходила в його клас аж два рази. Трохи злилася, що не знайшлося місць у партері. Тобто перед вчителем. Бо коли десь пасеш задніх, він до тебе не доходить. Так що я, як дєльна маша, прийшла на третій раз за годину до початку і кинула місцевий каримат і своє рідне парео прямо перед тим, де мав розташуватися ніс учителя. Забила містячок. Запопадлива українська ґаздинька. Ну і пішли собі з Рибочкою до пацанів. Нажерлися, накурилися і рішили: