Добло і зло

В ліфті Рибочка щось там спробував був наблизити свій писок до мого, але в мене там було так сухо, шо писком я вткнулася йому в плече і ні гугу. Біля машини Білочки, правда, ця спроба поцілунку сухими ротами повторилася. Вийшло нездало. Я швидко попрощалася і поїхала. Не дуже далеко — Алігарх мешкав за пару кварталів.

Варто було ввімкнути телефон, як на тобі:

— Альо! Альо!!! — кричав Алігарх. — Ти чого телефон виключила?!

— Я не виключила. Він сів. А я накурена. Папá. Не мішай. І без тебе стрьомно. Дякую, до побачення.

Дома він зі мною не говорив. Мовчки бігав зі списком в руках довкола своїх розкладених по підлозі комплектів сорочечок-поло і шортиків-сафарі. Пробковий шолом уже, певно, спакував. Все останніх колекцій пол-ен-шарків і їхніх друзів. Тю. В бідну країну їдеш, хлопе! Нарозумся трохи, нє? До комуністів же! Які білі шортики вище коліна? Те, що ще якось вилягає на двадцятирічних пєдіках-мєдведіках із глянцевих реклам, навряд чи буде личити волохатому дядюну за тридцять п’ять. Але ясно, що я нічо такого йому не казала. Просто теж собі мовчки сіла за стіл і заходилася щось писати. Акин — шо віжу, то паю. А виділа я тоді самого Рибочку, і це лякало. Бо починало мене на нього нести, як спущене гамно в каналізацію. Незворотньо. Я, правда, не такі метафори на тім листочку писала, але суть та ж сама. Написала і сховала в свою сумочку. А сумочку на поличку в алігархічну шафу. В мене була там така власна поличка — святилище срачу.

На другий день ми з Алігархом полетіли на Кубу пити мохіто й милуватися дупами. Він поволі попустився, а от я — ні. Ми з Рибочкою просто до дір заїбали одне одного есемесами. В хорошому сенсі заїбали. Секс по телефону. Спонсор — безлімітний пакет Алігарха.

А потім Рибочка полетів у своє Гоа, і настали сумні й мовчазні часи. Бо секс — це не завжди запихання патичка у дірочку. Зовсім ні. Частіше секс у нашому житті тусується в якихось симулякрах (звучить як шанкр, але не то): фантазії, порнокомікси, есемес-флірти. І сублімація в подарунок особливо тяжким випадкам.

"Мені снилося, що ми з тобою поженилися і влаштували порно-фотосесію".

"Непогана фантазія. Мені подобається".

Всьо. Вудка закинута. Квиток до Індії куплено. Рибочка, як настоящий мачо-мен, не став чекати на мої "може" і "постараюся", а сам купив мені квиток і лишив його у надійному місці. Так що тепер точно треба їхати. Ще би щось зручне бреханути Алігарху, щоби не сильно травмувати, і все — полечу їбатися світ за очі. Зрадою тут ніякою не пахло — циганка-сера у вєчній любві не клялась і навіть жодного разу просто з ввічливості не пизданула йому "ятебелюблю".

Тож коли Алігарх, попорпавшись після повернення з Куби у моїй сумочці в себе на поличці, виявив писульки про Рибочку й написав мені: "Я знаю, де ти була в останню ніч перед Кубою і з ким! Як підло! В той час, як я пакую речі в подорож і чекаю на свою кохану вдома, вона (…)" — мене скривило, як бампер "ланоса" при зустрічі з маршруткою. Від слова "кохану". Фу. Шо за фамільярність гидотна. Ну, але так. Він же й книжечок уже встиг прикупити для майбутніх дітей. На всякій случай.

Так що отака я подлая женщіна. Алігарх на другий день після своєї благородної знахідки (нє, ну цікаво, що він шукав у моїй сумочці з самого початку?) спакував мої речі в жлобські целофанові кульочки й передав із Посланцем. Я була сонна, довольна і збиралася на літак до Франківська.

— І нє вздумай вєзті єйо в аерапорт! — наказав Алігарх Посланцеві.

Ми з тьолками раділи. Я — свободі, тьолки за компанію.

В Яремчі ми з Гапою колядували і сміялися зі слова "паралелепіпед". Вовчик, світло очей моїх, мружив свої очі і курив сигарильї "Cohiba" і був гарніший за Клінта Іствуда.

Паралелепіпед паралелепіпедом, а я мозком була вже в Індії. В Києві, де мені лишалося прошаройобитися днів десять, мене чекали томи мемуарів Алігарха в електронному вигляді. Сторінки щоденника, який він вів на Кубі. Чесно, дочитати я їх не змогла. Це навіть не було схоже на його залицяльну "філософію", запаковану в конверт і в романтичний "вандерер" 33-го року. Я довго вирішувала моральну дилему — наводити чи не наводити цитати з оригіналу — годину двадцять десь парилася. Дещо таки наведу. Улюблені свої. Бо Алігарх не дотримав одного свого слова (про це далі), то й мені це дає індульгенцію. Він так щиро просив не згадувати про нього ні в яких писульках, бо він хоче піти в політику (!), а це всьо кампрамат, і відтак прислав мені довжеле-е-езний список усіх своїх досягнень (не називай мене пупсіком! Я заснував стільки-то компаній і володію такою-то нерухомістю і вивів у світ такі-то бренди), що все стало ясно: пацан капєц як хоче потрапити в цю книжку. На питання — "якого хуя ти мені це прислав?" — про сторінки щоденника, Алігарх відповів, що так я маю краще його розуміти. А я не розумію, нащо одним людям розуміти про інших те, що ліпше було би притримати в глибокій дупі Несвідомого аж до Судного дня чи Кінського Петра. Отже:

"Хотя проблема безответной любви стара как свет, ее никто не поддавал скрупулезному психологическому анализу. А ведь понимание действия механизма "напряженности" из-за "безответности" могло бы помочь в разработке методологии снятия стресса безответной любви". — Срала-мазала-казала, називає таку фєлософію Злюка. Я гадала, тільки хлопчики на п'ятому курсі вважають, що вони намацали королівський шлях у несвідоме, бо раптом прочитали передмову до "Толкованія Сновідєній" Фройда, а дєвочки прочитали її ще на першому курсі й тепер позіхають і спокійно пиляють нігті. Але ж ні. Дяпчики за 30 теж такі бувають. Трогатєльно. На цьому фєлософії фате. Далі белетристика:

"А теперь, собственно говоря, и сами "пустяки", через которые сквозит равнодушием. Ее поцелуй всегда холоден. Чувствуется, что она целует, потому что вынуждена это делать. Отводит глаза. Я вкладываю в поцелуй нежность. Она это чувствует и "бежит". Нежность бьется о стену ее неприступного Его…

Блядский пивнык. Ей совершенно насрать на меня и на мои планы по сувенирам. У нее єсть только Я ХОЧУ. Твою мать, во всем путешествии она могла хотя бы в зтом моменте проявить внимательность и заботу: "Ярослав, может, ты хочешь что-то кому-то привезти? Если тебе нужно, я возьму с собой". Нет. Хочу пивныка, хочу машинку. Я ХОЧУ, ТЬІ ПОХУЙ.

А сколько рома? Три бутылки!!! Чем больше, тем лучше. И пусть весь мир отсосет.

При этом она думает, что мне жалко денег. Просто пиздец. А слона то мы и не заметили.

Нужно ехать в "Ракель", отвезти чемодан и ее машинку. Она пошла в ванную. Едь, дорогой, пиздяч, я пока понежусь. Разумеется, мне не нужна ее физическая помощь, но ведь мы оба понимаем, что дело здесь не в ней. Перед тем как отправиться в ванную она ясно осознала моральную дилемму выбора между ее личным комфортом и возможностью поддержать меня — проявить элементарное уважение и заботу. Но в том-то все и дело, что этих чувств с ее стороны нет. Ей, действительно, похуй. Отчасти неудобно за свинское поведение, но глубоко ПОХУЙ.

Вопрос теперь в следующем, что я должен сделать, чтобы почувствовать в ее поцелуе нежность, чтобы увидеть в ее взгляде "ты важен для меня"? Как мне стать важнее, чем пивнык, ром и ванная?"

Та нікак. Бо до ванної я пішла після чергового есемеса Рибочки. Дрочити пішла. І ви би пішли, якби цей есемес прочитали. Я тут його текст наводити не буду, бо мало в якому громадському місці ви цю книжку розкритою тримаєте…

В одному Алігарх тут помилявся (крім орфографічної помилки в російському слові "Эго" і кількох пунктуаційних). Мені зовсім не було незручно за свою свинську поведінку. Свиня — це взагалі українська священна тварина. Рох-рох.

Алігарха було жалко, але поїзд на Індію вже мазав лижі салом. Я збиралася туди на десять днів, не відаючи, що зависну там на півтори місяці. Мені було трохи сумно з приводу розбитого серця — чи то пак, коцнутого Его — цього все-таки часто доброго й чуйного до мене дядюліка. Одну штуку він для мене справді потужну зробив — познайомив із Посланцем. А друзі на дорозі не валяються. Навіть на кокаїновій.