Добло і зло

— Да-а, упустили ми шанс…

Відтак, перелізши з ванни у ліжко, ми були сімейною парою. Мене звали Младший Научний Сатруднік, а її Ларіса.

— Кагда ми паслєдній раз билі с дєтьмі в заапаркє?

— Ладна, ми пайдьом, радная, а потом мне дадут доцента, а ето єщо плюс 58 грн к зарплате, плюс єщьо премії…

— Странно ти как-то гаваріш.

— Ларіса, я вєдь із Прібальтікі.

— Сєрьгей із Прібальтікі?

— Да, Сергаускас.

— Сєргавгав! Сєргавагавкус!!

Сім'я — навіть утворена в стані зміненої свідомості — це святе. Ячєйка общєства.

А взагалі-то людське життя надто коротке, щоби проживати його одним і тим же персонажем. Ну, звісно, ми не настільки відважні, аби щороку міняти собі прізвище-ім'я-по-батькові і робити пластику лиця. Хоча за поп-звйозд не розписуюся. Умнічки! Наколять собі ботексу, закачають в губки силікону — і ось уже не відрізниш одне естрадне вєлічіє від іншого, це в них таке маскування. Від Смерті. Типу, пришкандибає вона, старенька, спираючись на свою косу, по якогось Миклуху Гаскова, а забере, через підсліпуватість, якусь Табісію Навалій. А кліпмейкери їм тільки допомагають в цьому — у них, видно, між собою така масонська змова. Скільки треба кілограмів бльосточок використати, скільки страз наліпити на дупу і скільки на цицьки. Тоді не тільки Смерть можна обманути нерозрізненною однаковістю, а ще й музичні канали все це візьмуть в ротацію. Їм, із їхнім давно зогнилим мозком і спущеною в унітаз душею, запах падла (мертвої музи, пардон) рідний і близький.

Але й прості смертні не проти якихось легких метаморфоз. От ми з Рибочкою (він появиться тут трохи згодом) любимо пограти то у двох гопніків-підарасів, то в кінокритичку вєлікай культури і недо-культуролога.

Ну, от уявіть собі двох пацанів з Троєщини. Льоху й Сєрьогу. Ходять, сємки гризуть, на "ланосі" катаються, мріють про "бехи". Тьолок клеять, півко попивають і на футбольчик в центр їздять, шоби траліки покурочити потім, зняти спортивний стрес. І все би в них нічого, тільки от вони геї. Гопніки підараси. Чи може бути сюжет прекрасніший і трагічніший?

Льоха — це Рибочка. Сєрьога — це я. Я підарас більш тьолочний, їсти люблю готувати. Хоча де тепер знайдеш тьолку, що вміла би готувати добру їжу?

— Я, Льоха, щітаю, што тебе канкретна павєзьот… — починав Сєрьога, — єслі ти убазаріш мєня чіста вийті за тєбя замуж.

— Ти чьо, Сєрий, йобнулса? Ми же два мужика.

— Да я в загсе адєнусь па тьолачним панятіям, ніхто нє замєтіт патстави!

— Да ну тя, Сєрий.

— Льоша, я тє чіста в натурі грю. Ілі ти женіцца уже на мінє нє хочеш?! Ясна. Как єбацца — все друзья.

— Да ладна, тє, Сєрий. Расслабься. Я он матушкє сказал всьо. Знаєш, как била трудна? Ана в шокє, плакала там вся, в істєрікє, родсвєннікі, гріт, атвєрнуцца.

— Та ладна! Маї нє атвєрнулісь.

— Странна.

— Чьо?

— Ну мая матушка чуть успакоілась, када узнала, шо нє я хоть тьолка у нас.

— В смисле?

— Ну, шо тьолка — ти. А нє я.

— А шо тут плахова?

— Та нічьо, нічьо, Сєрєнькій! Успакойся. Тіпа, заїбісь єй. Уже хоть нєвєстку знает.

— А, ну лана. Пацанам на районе скажем па факту тагда.

— Ага.

— Пашлі ета… Паліжим, как два пацана. Півко, футбік, жовтий паласатік.

— Не, Льоха, ніхуя. Тока после свадьби.

Вправа "Гопніки-підараси" дуже корисна для профілактики шизофренії. Як вакцина.

Коли у нас випадає настрій "возвишенний" і анемічний, ми граємо в Алєвтіну Ципіну. Людину високай рускай культури і західноєвропейського артхаузу. При всій своїй любові до імпортного мистецтва і ненависті до українців, у чиїй країні їй випало нещастя проживати, Алєвтіна не володіє жодною іноземною мовою, ні, тим більше, українською. Її опонент і партнер у всіх цих антихохольних дискусіях — бородатий псевдокультуролог Шура Луначарський. Сам він, незважаючи на своє єврейське походження, теж до смерті вболіває за вєлікую русскую культуру. І робить це, як і більшість її піноротих поборніков, теж на українській території.

— Дараґая Алєвтіна, — закотивши очі горє, питає Рибочка в іпостасі Луначарського, — скажітє-ка, душенька, как вам ета насільствєнная украінізация субтітрав в кінєматаграфічєскіх тєатрах?

— Ах, што ви, Шурачька, ета же нємиспіма! Ета же смерть арт-хауса!

(Відповідно, європейський арт-хаус для Алєвтіни цілком набирає мистецьких якостей тільки з російськими субтитрами. А блокбастери лише з московського прононсу дубляжем, хоча їх вона якщо дивиться, то потайки — мало ж є високоумствєнних блокбастерів на світі…)

Хто не дивився в дитинстві "Альфа" по ІСТV, той нічого не знає про якісний дубляж.

Але Алєвтіна як парціальна особистість (тьху-тьху-тьху, конєшно, від такої шизи) з'являлася в нас не тільки як реакція на злобу дня. На доброту і щирість дня Алєвтіна теж реагувала. Наприклад, стоячи в наших тілах на місточку понад річкою в центральних Кордільєрах і перекидуючись поетичними фразами типу: "Чу! Ангєл пралітєл!" — "Но в Падмасковье вечер тіше", — Шура й Алєвтіна споглядали місцевих людей.

— Гляді-ка, Алєвтіна! — казав Шура. — Папуаси на вєласіпєдах.

— Што, нєужта калєсо ізабрєлі?..

А відпочиваючи в наших же тілах на Карибському морі, вони могли затіяти десь такий діалог:

— Ах, Шура, как маглі ви. Сталь пікантна укутать сваї чрьосла в сіє бєлає, благаухающіє прєдутрєннєй зарьой, лєгкамислєнна-вафельнає палатєнце?!

— Памілуйтє, Алєвтіна, с ваших лі уст магло слєтєть столь вульгарнає слова? "Вафєльнає"?! Фі! Нє магу сіє снєсть. — Він прикривав лоба розчепіреними пальцями, ледь не втрачаючи свідомості.

— До речі, це ідея! — пощезла з мене не Алєвтіна. — Давай собі додому купимо вафельницю! Будемо на сніданок смажити вафлі!

— Круто, давай!

Як бачите, Алєвтіна інколи надихала нас на цілком практичні кроки. Байка, що я ніколи в житті й кави зранку не встигаю випити. Вафлі є вафлі.

НАСИПЬ МНЄ СОЛЬ НА РАНУ, ПАГАВАРІ НАВЗРИД!

Грізлі сидить на підлозі кухні й флегматично крутить у руках давно порожню пляшку від абсента, привезену колись Бабаєм з Праги. Кілька крапель цього міфологізованого напою на дні ще переливається, якщо придивитися. Правда, для того, аби їх дістати і бодай якось відчути абсент давно минулих днів, Ведмедю прийшлося би дістати з пляшки й обсмоктати велетенську комаху невідомого виду. Її, завбільшки з середнього річкового рака, виробники засунули в напій "для надання йому настрою особливої містичності". Або просто так, для краси. Довгі вуса, роги, ноги з якимось клешнями, луска і крила… мілашка. коротше.

Ведмідь чогось рішив собі, що то — богомол. І не дядя, а тьотя — та, котра вбиває свого дядю після спарювання. Щоби не пиздів усім, який він мачо.

— Цинічне самогубство, — каже Ведмідь, — це виїбати самку богомола.

— Зате який, напевно, ахуєнний секс, коли знаєш, що він у тебе востаннє… — мріє Вася.

— І вперше при тому, — відрізає Ведмідь.

— А в декого вже сексу не було два місяці, один тиждень і чотири дні, — кажу я. Навіть не про себе, а так, про "декого" — точно ж є людина, що попаде в цей реєстр. А в мене, хтозна, може й довше сексу не було… Зате була сублімація. В ремонті, бля.

— Спухай, Карпа, хочеш нити — іди в емо-туалєт. А тут нам не ний. Тут у нас столова!

Ну так, справді. Спеціально для жаління себе — а в тьолок ця активність займає купу часу — ми розробили дизайн емо-туалєту. Рожеві стіни, рожева стеля, чорно-рожева плитка на підлозі. На стінах — ряд чорно-рожевих емо-шашечок і три ряди емо-черепочків у шаховому порядку. Це все красиво вигадали Reis Mit Scheis. А Вася додумалася пофарбувати чорним кришку і бачок унітазу й накалякати там рожеве сердечко. Відголоски молодості, бідної на володіння барбі.

— А чо це ти тоді, Ведмідь, по їдальні в труханах шастаєш? — стаю на захист рівних прав я.