Добло і зло

Коротше, напилися ми, як дурні. Якісь коктейлі, якесь вино, коньяк та ще й трава. Жесть. Особливо як для мене, людини до алкоголю незвиклої, тому нерезистентної. Я всіх дуже любила (крайня стадія неадекватності для мене) і волала, вибігаючи на дорогу, що завжди мріяла поригати коло Мандарин-плази. Медвідь мене весь час тримав, аби я не впала просто туди, куди щойно збиралася ригнути. Таксистів налетіло як акул — о, дивляться, бухі мажори, бабла злупимо, і ригачки повтираємо, якщо шо.

— Карпа, не падай! — Медвідь старався, як міг. Але я все-таки впала.

Якщо ви коли-небудь втрачали свідомість чи напивалися до такого стану, ви зрозумієте, як це приємно — просто падати. І заснути хочеться тут же, на вулиці, посеред проїжджої частини.

Але мене забирає правильна машина — з Алігархом. з психіатром і з пес-його-зна звідки взятим Кучерявим Хлопчиком. Вів машину той самий Посланець, перед яким мені досі соромно за слова:

— А хай він на мене не дивиться!

Теж мені петриківський розпис. Здалася ти комусь, на тебе таку дивитися.

Вся ця гоп-компанія в машині вирішила, що нам неодмінно треба продовження цієї фієсти. Вирішено було послати Посланця в супермаркет за розкішною їжею та випивкою. Так. саме розкішною. Це психіатр по таких ідеях виступає. Він, падлюка, захотів до Алігарха додому, вивідавши, що в того є караоке.

— А єсть у каво-та дєньгі? — запитав психіатр, пильно роздивляючись вміст свого гаманця.

— У мєня єсть дєньгі. Многа дєнєг, — як такому й годиться, повідав Алігарх, в котрого я на той час дивним чином опинилася на колінах. Правда, сама я не пам'ятала геть нічого з того, що там наразі казали і робили. Все це потім розказував мені Медвідь.

Ригала я вже коли ми приїхали до Алігархового дому. Просто при вході до пристойного дореволюційного будинку. Смерекова хата, батьківський поріг, так би мовити. Ех, меморія, який кльовий тортець моя мама пече. Теж "смерекова хата" називається.

Я не знаю, де поховалися всі інші, поки мене вивертало. Можливо, вже співали караоке. Один Медвідь мене не кидав, а помагав ригати. Мабуть, згадав, як я колись його так само рятувала — на вході в нічний клуб запихувала Медведю два пальці до рота й казала: "Ригай, тобі ж противно. Ригай, Медвідь, бо ласти склеїш. Ти ж зараз навіть не знаєш, хто я. Так шо давай, Медвідь, ригай, щоби згадати всьо билоє". Відтак ми вирішили, що такою й є справді чиста любов і дружба. Це коли тобі не гидко в пельку близької людини запхати свою руку аж по лікоть, лоскотати там блювотні рецептори і бути морально готовим до буквального обриганства. Коли таке проробиш із людиною, між вами така духовна близькість встановлюється, якої хіба на фронті досягти можна, розділивши з товаришем по окопу банку американської згущонки.

Але Ведмедю так ніколи й не довелося пхати пальці в рота мені. Я й сама вправно виконую свої ригалії.

Отже, наригала я собі на фіолові чоботи на високих підборах, а відтак миттю, як принцеса-грьоза, опинилася в обіймах Алігарха. Він ніс мене сходами наверх у свою хату, а я ялозила йому по чорному пальту фіолетовими чоботами, вимазаними у кольорову слину. При цьому щиро цікавилася у Ведмедя, що шкутильгав слідом:

— В мене там не обригані чоботи? Я ними не мажу йому пальто?

Медвідь усім своїм видом показував, що так і є, але ж ви знаєте природу ввічливості: головне, поцікавитися, чи не заважаєш, і з чистою совістю продовжувати далі.

Ясно, що, переступивши поріг квартири, я не роззувалася. Та й не змогла би, якби навіть хотіла.

— А там у мене шкурки… — зі спокусливою гордістю проказав кудись у пустоту Алігарх. — Дуже м’якенькі, новозеландські.

— Ага, кльово. А там вікно! — і я посунула у своїх обриганих чоботах, як варвар по римських рукописах, по його ніжних шкурках. Прямо до вікна з хваленою панорамою Пейзажної алеї. Бідний Алігарх. Взагалі-то він тими шкурками диван собі застилав, а поскидав їх на підлогу так, для пафосу. Думав, певно, от шокую зараз цю тьолку, напою її, вона прийде до мене додому і, тільки-но побачить м'якенькі шкурки, впаде на них і віддасться. Загодя все готував. Хага. Не так сталося, як гадалося.

Наступний кадр: я вже у туалеті. Медвідь познімав з мене всі прикраси і підтримує мені волосся. Я чогось блюю в раковину, згадка про огидний свинячий стейк ледь не доводить мене до навернення у вегетаріанство. (Потім Медвідь мені ще півжиття згадуватиме, чого йому вартувало пропихати шматочки неперевареної їжі в зливну дірку.)

— Тепер ми в ращьоті, — каже Медвідь. Я не заперечую.

Найстрашнішим був звуковий супровід. Бо на фоні моїх блювотних позовів і приглушених Ведмежих матюків звучало пронизливе, фальшиве і писклаяве:

— Ра-ра-распутін, лавер оф зе рашен квін… — Це психіатр дорвався до караоке і молодість згадав. Ці ямайсько-німецькі пісні вже навіть мої батьки забули.

Потім мене вклали спати. Медвідь ліг поряд зі мною на алігархічєському ліжку, здається, навіть шуби своєї барської не знявши. Ну, й черевиків… Ззаду у Ведмедя, причеплений карабіном до ременя, як звичайно, теліпався чорний лисячий хвіст. Тепер той хвіст звисав з ліжка, вибившись з-під білосніжної ковдри. Коли на ранок Алігарх стукнув нам у двері, Медвідь різко підняв голову і першим ділом заховав свій хвіст під ковдру…

Кучерявий Хлопчик спав у вітальні на тій самій новозеландській шкурці. Як, мабуть, подивувався Алігархів сусіда зверху, коли зайшов уранці привітатися після тривалого від’їзду. Які пікантні майнули здогадки в його голові, коли Алігарх вийшов до нього в халаті, поздоровкався скупо, до хати не запросив, а через прочинені двері вітальні в промінні ранкового сонця було добре видно розметану на ніжних шкурках юну істоту чоловічої статі…

Психіатр звалив узагалі ще вночі. Вставши, я відправила хлопчика по мою Білочку. Ми з Ведмедем пішли з'їсти гарячого супу в кафе навпроти дому Алігарха. Він мав приєднатися до нас, але через кілька хвилин надіслав есемес: "Што-та я уже нє голадєн. Я устал. Всьо, я спать".

— Диви-диви який! — знизуємо плечами ми. — Абідився в лучших чуствах. Відхерив нас навічно, бо ми йому, бач, повну хату уродів привели, цінні шкурки затоптали… А що, якби в нас із собою грошей не було?! Де би взявся суп?

ВЕДМІДЬ НА ФАБРИЦІ В НІЧНУ ЗМІНУ

Якось Ведмідь пішов на роботу. Весь в мене Ведмідь. В телевізор пішов. Тільки от Ведмідь пішов туди не себе показати, а інших подивитися. Попіддивлятися типу. В ріаліті-шоу, знаєте. Ну, Ведмідь взагалі-то не вуаєрист, але ж за гроші що не зробиш. І гроші треба ж для Васі. Тим більше.

Коротше, Грізлі працювало там чимось, що називалося "логером". Мусило записувати все, про що говорять, думають і пукають діти, котрі, поживши перед камерами в удушливому гаражі на Троєщині, мали стати великими звйоздами українського шоу-бізнесу. Тільки то не гараж, перепрошую, а ФАБРИКА була. І про неї Ведмідь розказував страшне.

Спонсор шизофренічно-яскравого інтер’єру тієї ФАБРИКИ — Ікеа!! Годинників там немає. Щоби ГЕРОЇ тусувалися собі без ліку днів і годин, а в кінці кінців посходили з розуму. Вікон у павільйоні теж не передбачено. Одвічні бінарні опозиції, питання дня і ночі, вряди-годи таки турбують допитливий людський розум. Наприклад, о третій годині ночі піддослідні можуть поводитися так само активно, як серед дня.

— Каторий час? — запитали себе хором бадьорі ріаліті-шовці. І хором заходилися шукати годинника. Тільки от дзузьки, любесенькі. Шукайте, скільки влізе. Шукають, значить, години зо дві. За цим усім спостерігають з-за скла й на моніторах, фіксуючи кожне слово і рух, — чергові режисери, лінійні монтажники, лікарі та охоронці.

Сумує охоронець — ніхто з дівок не збирається в душ. В самому душі камер, кажись, нема, зате ж, якщо достатньо довго прочекати біля нього, то диви й прошмигне якась у трусах-стрінгах чи й цицьками трусоне, якщо вже зовсім пощастить.

— Сматрю я, ідьот ана с мокрай галавой із душа, і у нейо, у нєйо такая попачка… — ділився охоронець із Медведем, що вийшов покурити в робочий час.