Добло і зло

— Диви, — кажу я своєму партнерові, — чо цей урод так тупо на нас витріщився? Ще й морда вся в прищах…

— Це мій брат, — спокійно каже мій галімий, і тепер уже руки пітніють у мене.

Відтак, вже у дорослому житті, весь час повторюється ця ситуація, щоправда з варіаціями. Зате, слава Богу, ніколи й ні за яких обставин не повторювалося наступне.

Одного разу я повернулася з перукарні, де мене коротко постригли. Як порядну газдиню — з пейсиками й кучмочкою. Була би старшою — ще би й хімію на тій кучмі накрутили. Чи відбілили верх, а пейсики лишили чорні. Тільки ж мені ранувато. Мене просто постригли. І Квітці це зовсім не сподобалося.

— Карпа, — сказала вона, — тобі треба не це гамно. Французький вищип — от що тобі треба.

І Квітка, взявши до рук універсальний набір ножиць — маленькі манікюрні плюс великі тупі, — заходилася вищипувати. Чік-чік — шматки й так уже короткого волосся розлітаються по маминій спальні. Мами якраз нема — поїхала в Німеччину сидіти в тюрмі (про це потім), додому має прийти тільки тато. І тут, як на зло, — хоча, яке там зло, цілком планова річ, про яку ми тупо забули, — відімкнули світло. Що ж. Ужин прі свєчах. Робота на совість. Зі скидкою на обставини, ясна річ.

— Все. Ніби готово. — Квітка оглядає результат своєї творчості.

Результат схожий на обсмоктане курча — обстрижені штріпачки щедро змочені гелем. Клієнт, тобто я, мовчить і в тихому зомлінні оглядає свою красу.

— Дуже круто! Інша людина! — озвучила Квітка мій правильний текст.

— Гадаєш?.. — невпевнено спитала я. Сиротливо розкидане по килиму «зайве» волосся беззвучно волало про помсту.

— Ну ясно! — Важко уявити собі Квітку без ентузіазму. Хіба що років через шість, коли я тягнутиму її кудись в гори з насидженого бару в Ялті.

— Ракавая женщіна! — провадила Квітка. — Ще треба губи яскраво-червоною помадою забацати.

— Та ну…

— Нє! Темно-вишневою! Круто буде капєц.

Ну, знайшли ми в мами бордову помаду. Ну, намазали мої незугарні велетенські губи (силікон тоді був ще не модний і — Боже любий! — як же я страждала через свій пухкий рот). Ну, вимазали на гривкові смоктульки ще півбанки синього гелю з запахом всіх туалетних освіжувачів і всіх мужніх чоловіків разом взятих. Чогось все одно бракувало.

І тут прийшов тато. Не встиг він причинити за собою двері в коридорі, як Квітка заверещала:

— Дядя Ігор! Ідіть подивіться, як я вашу Ірку постригла!

Тато визувся, протупцював до нашого будуару, відкрив двері, глянув і сказав:

— Туши свєт.

Що саме це значило, ми так до кінця й не зрозуміли. Але думали-гадали довго. Був це вияв захоплення чи глибокого шоку, і чого тато зразу ж пішов курити на кухню. І чого це раптом тушити свєт, якщо світло ще так і не включили.

Коротше, зібралися ми й пішли гуляти. І не просто собі пішли гуляти, а відмотали п'ять кругів навколо садіка-, щоби мене всі, хто міг, побачили. Бо плюс до всього Квітка ще й одягла на мене мамин безхозний полушубок, кролячий і сірий, бо в нім я ще більше скидалася на справжню ракавую женщіну.

Мені років тринадцять. Я не читаю книжок, я безбожно списую алгебру-геометрію-хімію-фізику, я мрію стати юристом і ні про що, крім як про пацанів і шоколадки, думати не можу. Шоколадки — це наша з Квіткою універсальна валюта. Хтось вимірював цінність предметів і подій у золотих хрестиках чи ланцюжках (грам рижика 10 баксів!), хтось у тому, скільки разів іще треба викинути на це гроші, щоби набралося на стару беемве, а ми — скільки за це можна було би купити шоколадок з горіхами.

— Карпа, розведи його на шоколадку! — шипіла Квітка, коли мені було ще, здається, дванадцять років, і роль ракавой женщіни була ще геть-чисто неосвоєною. Ну, я і розводила, як могла. Наївно й підступно. Так як треба. Справжнього профі видно з дитинства.

— Коля, — казала я, примруживши очки, небайдужому до мене багатому синку, — збігай в «Каре», купи нам шоколадку…

І, щоби кінцево розтрощити його вагання, додавала:

— Ти ж у мене зайчик…

— Ха-ха! Ти ж у мене зайчик! Ти ж у мене зайчи-и-ик!!! — реготала потім Квітка, запихаючись шоколадкою з банановою начинкою. — Ну ти, Карпа, даєш!!!

Ну, даю. Маніфестація жіночності якою вона одвіку була, є й буде.

Але я щось геть втекла від теми музики.

Стрибок вперед — у тринадцять з половиною років. Дискотека в школі. Підготовка до неї. Мама щойно повернулася з німецької тюрми (про це пізніше) на рідні терени і взялася за моє виховання з новим ентузіазмом. Перешила на мене, наприклад, своє старе махрове фіолетове плаття з двома кремовими смужками навскіс — від плечей до стегна. Зробила на новий манер — міні таке жорстко-стильне. (От де воно зараз, ма? Я би носила!) У плаття був високий комір на кнопочках. Французький вищип під такий комір — те, що книжка пише. Справжня тобі ракавая жєньщіна, але ми з Квіткою при мамі це вголос не кажемо. Надіємося, що вона сама все розуміє.

Колготки на мені. Дезодорантом пшикаюся перед виходом, щоби не вивітрився. Фіолетове плаття з пояском, кнопочками і смужками сидить, як намальоване. До нього взую, певно, нові високі черевики на підборах зі шнурівками — видовжують ногу. Але що робити на голові?!

— Шо на голові?! — питаю я у Квітки риторично, бо що ж, курва, можна зробити з мого «французького вищипу» — ракушку з пейсами, як варіант?

— Та шо ти, Карпа! Пффф! — Коли Квітка пфукає, то, значить, вона напружено думає. — Купу всього можна.

Мама тим часом ялозить мені по голові дротяною щіткою. Ніжно ялозить, туди-сюди, мені не боляче. Відтак випадково зачісує мені всі рештки волосся на лоба збоку, виглядає так, ніби мені щойно накручували голову по спіральній різьбі. Як кришку на пляшку. Що. ви не зрозуміли? Ну як же! Це ж вона — правдива пріча фам-фаталь. Майже прикрите праве око. Зовсім відкрите ліве вухо (з нього все по колу зчесували) і наглухо затулене шматком цієї волосяної раковини праве.

Мама сказала:

— О.

Квітка сказала:

— Круто.

І цей унітаз вони зацементували лаком «Прєлєсть». Інших лаків вдома чогось не було.

— Радянські лаки — самі круті, — авторитетно заявила Квітка. Ніби вона сама колись користувалася якимись лаками за радянських часів.

Ну, робити нічого. Полушубок, дезодорант (і під полушубок, і на), колготки (холодно, шо капєц, — щипає ноги, але ж дискотека!!! Яка дура на неї в штанах піде?! В мене шо — ноги криві?!), 10 хвилин дороги до школи, їдальня на другому поверсі й благословенні швидкі сутінки, бо ж зима.

І в мене є бойфренд. Так-так. Уже є. Який не який, а ми з ним ходимо. Слова «зустрічаємось», як і слова «бойфренд» в яремчанському сленгу чомусь не водилося. Того, з ким я ходила, звали Вася. Блазенське ім'я, знаю. Навіть в Яремчі «васілієм» чи «васьою» називали тормозів. А ще казали: «Алєнь твій тато» чи «Нюхай ногу». Це такі евфемізми замість банального посилання на хуй. І взагалі, дворові діти з просунутих сімей слово «хуй» в такому контексті не вживають — надто просто звучить. Найдивовижніше те, що фраза «Ти шо — вася?» — є цілком нормальною ображалкою для Прикарпаття, де василів-дмитровичів водиться, як псів нерізаних.

Вася книжок не читав ще більше, ніж я. Тобто він взагалі жодної книжки в житті не читав, казав: «Чого я там не знаю?» Вася любив відбірну російську попсу. Таку навіть по радіо не крутили, а лише переписували на касети в гастарбайтерів, дальнобійників і чисто пацанів-рекетирів, лави котрих мріяв поповнити кожен хлопчик з порядної родини.

— Раз-два-трі-чєтирє, трі-четирє в етам мірє, после дня пріходіт вєчер, я іду к тєбє навстрєчу. — 3 серйозним лицем підспівував Вася магнітофонному реперу. Російська мова Васіна взагалі-то варта окремої опису. Бліц-цитати: «Каторая гадіна?» і «Ми уєзжаєм в нєделю». Обидві ці фрази було вимовлено ним у Києві (а як ще там говорити?!) з телефону-автомата, коли Вася дзвонив знятій колись в Яремчі на турбазі «приїжджій». Як ті київські тьолачькі велися на наших ковбоїв, я по сей день не розумію. В любистку хлопці коси мили, чи. що? Або не коси…